Саме на подвір’ї будинку Джевецького Януш утнув найзнаменитішу свою витівку: сидячи на коні голяка із незмінною пляшкою мальвазії у руці, князь вишикував жовнірів і наказав стріляти по кременецьких будинках. Міщани тоді аж позавмирали від страху й ледве дочекалися, коли навіжений забереться нарешті у свій проклятий Дубенський замок.

Таких історій про будинок Джевецького розповідали сотні. Однак припинилося все в одну мить, коли старий пан несподівано почав думати про інший світ і рахувати свої гріхи на цьому. Підрахунок був, найімовірніше, не на його користь, бо Джевецький узявся щодня навідуватися в костел, обдаровувати ксьондзів, а врешті заповів маєток ордену тринітаріїв. Так Феліціан Джевецький перетворився з гультяя на святого, та довго у новому статусі не прожив. Устиг хіба відремонтувати дах костьолу у родовому селі, а після цієї богоугодної справи швидко й безболісно помер від нападу, що нагло спіткав його прямо під час вечірньої молитви. Суворі ченці, спадкоємці Джевецького, часу не втрачали й швиденько переїхали до колишньої обителі гріха, відтоді дім старого розпусника Феліціана перетворився на святе місце. Боголюбиві тринітарії тепер молилися в просторих залах та затишних кабінетах, де ще кілька років тому творилося казна-що.

— Цікаво, чи допомогло Феліціану його каяття, чи потрапив старий п’яниця хоча б до чистилища? — пробурмотів Голота і ще раз окинув поглядом монастир. І лише тоді врешті згадав про свою місію, повторивши слова Спінози, що справді вільна людина думає не про смерть, а про життя. Він повернувся й постукав у двері кам’яниці старого Хохриттера, що щільно притулилася до тринітарських мурів. Довго ніхто не відповідав, Голота вже почав нервувати та заглядати у вікна, та нарешті почув, як усередині щось заворушилося, і за мить у дверному отворі блиснули окуляри й лисина поважного медика. Він важко дихав і, як завжди, усміхався.

— Добрий день, Голото. Примушуєте старого медика бігати сходами? — Хохриттер витер руки об фартух і посунувся, жестом пропонуючи Голоті зайти.

Гість переступив поріг і озирнувся, дивуючись аскетичному житлу лікаря. Насправді воно не дуже відрізнялося від убогої монастирської келії.

— Це я, метре, відірвав вас від якихось дослідів? — проказав Голота, примітивши брудні руки, фартух та черевики медика.

— О, нічого такого, запевняю вас. Сортував свої інструменти в підвалі... Давно потрібно було це зробити, бо, як бачите, і тут у мене той ще лад. Відтоді, як я винайняв цю халупу і в’їхав, ніяк не дійдуть руки поскладати всі речі.

— Видно, що ви, лікарю, бувалий мандрівник. Усе у вас наче ось-ось у похід, — вказав Голота на безліч пакувань та вузлів, скинутих на підлогу.

— Так і може бути будь-якої миті, шановний ліценціате. Я звик до такого життя. Ми з паном Мнішеком по всіх можливих закутках Європи подорожували...

— Мені Міхал казав, що ви й до того, як стати його лікарем, досить мандрували. А як вас закинуло сюди, шановний гер Пауль? Це ж так далеко від ваших Тюрингій і Вюртембургів. Невже аж сюди зайшли в пошуку грошовитих хворих?

— Не без цього, мій милий друже, не без цього, — погрозив пальцем говірливому Голоті старий. Я ж із Саксонії. З невеличкого містечка, і ви таки маєте рацію, багато клієнтів там у мене ніколи не було. Точніше, був один, та й той — старезний дід, який скоро помер, не розплатившись, — розвів руками Хохриттер.

— То через те ви й почали шукати клієнтів деінде і врешті намандрували такого, що стали світилом науки?

— Не думаю, що мене можна назвати світилом, так, каганець невеличкий... Але світ я трохи побачив, — знову усміхнувся Хохриттер, а тоді спохватився і запитав: — Але годі про мої подорожі. У Крейцера були, мікстуру взяли?

— Ось, тримайте, магістре — простягнув Голота пляшечку з мутною рідиною. Лікар відразу підняв її до очей і потрусив.

— Ну що, — він говорив, не припиняючи маніпуляцій. — Знов побазікаємо про студентське життя? Минулого разу я більше розповів про своє Монпельє, ніж ви про Болонью...

— О, про Болонью можна говорити й говорити, але не цього разу. Я прийшов погомоніти про вашого пана, Міхала Мнішека, — просто сказав Голота й подивився на медика.

— Так, а що саме ви хочете знати про пана Міхала? Запевняю вас, його хвороба сьогоднішня — то... — щиро здивувався лікар.

— Я вже здогадався, що вмирає він лише від тих учорашніх п’яти пляшок бургундського... але я не про це...

— А про що ж?

— Хотів поговорити про численні вбивства в окрузі...

— Так, то жахіття, — перебив Голоту лікар, — але до чого тут...

— ...і як саме причетний Міхал Мнішек до цих убивств, — Голота пильно стежив за реакцією Хохриттера.

— Про що? — у лікаря відвисла щелепа, і він досить нервово поправив рукою окуляри. — Досить дивно чути від вас усе це, ліценціате. Вибачте, ви проводите якесь офіційне розслідування? — розгубився медик.

— Узагалі-то так. Можете запитати Сангушка. Та й варто вже припинити всі ті зникнення і смерті, поки місцеві зовсім не показилися й не почали шукати вбивцю самотужки. Наскільки я знаю звичаї цієї частини Волині, скоро почнуть ловити чаклунів, відьом і палити по всіх усюдах... Не надто приємне видовище, не хотілося б таке бачити.

— Це все дуже похвально, але до чого тут пан Міхал?

— Ви чули, лікарю, ходять чутки про вовкулаку, який бродить околицями й роздирає людей...

— Звісно, чув. І до чого тут пан Міхал?

— А до того, що я бачив, як він перекидається на вовкулаку. Позавчора вночі в покинутому будинку Потоцького!

Хохриттер завмер і потер долоню об долоню. Він виглядав, наче школяр, якого викрили у брехні, але явно не був налаштований капітулювати. Очевидно, що за свого господаря він битиметься до останнього. Навіть якщо шансів немає зовсім.

«Бідний Хохриттер, він зовсім не вміє брехати. Кілька питань забили його в глухий кут, і тепер він гарячково шукає вихід, аж видно, як ворушаться його мізки», — Голота з жалем дивився на переполошеного медика.

— Ви його бачили, чи вам здалося, що ви його впізнали? — обережно запитав Хохриттер, явно не втрачаючи надії вивести свого господаря з-під підозри.

— Лікарю, будьте ласкаві, припиніть цю гру! Мені потрібна ваша версія цієї чортівні! Мнішекову я вже почув учора, коли він мені зізнався, що перетворюється на вовкулаку й убиває людей! Скажіть, Хохриттере, як ви могли брати учать у цьому дурисвітстві?

— У якому?

— Досить, лікарю! Ви надто хороша людина, аби вміти брехати. Ви прекрасно знаєте, про що я говорю, — напирав на лікаря Голота.

— Але що ви хочете дізнатися? — розгублено кліпав очима той.

— Я хочу нарешті розібратися в цій історії, яка, якщо говорити відверто, вже сидить мені в печінках. Уся ота вовкулацька маячня...

— Не така вже й маячня...

— Лікарю, я бачив багато дивних речей, але нізащо не повірю, що Міхал перетворюється на вовка! І мені набридло почуватися, як у казці про Гензель і Гретель, де під кожним кущем перевертень чи відьма, а то й людожер-чаклун.

— Він вам усе розповів?

— Так, про прокляття, про те, як ви мандрували.

— Ясно. То вам усе відомо... — Хохриттер задумався. — Тоді що ж ви хочете спитати?

— Усе, лікарю, усе! Що то за прокляття, що то за вовкулацтво, що то за ритуал врешті-решт???

Лікар пожував губу. А тоді пішов до стосу книжок, що стояли в кутку. Витяг одну, погортав і зупинився на малюнку, де людина стояла навкарачки і вила на місяць.

— Складне питання. Ви колись чули про лікантропію?

— Чув, пане Паулю, чув, — Голота не звернув уваги на книгу й дивився прямо в очі лікарю. — Магічна трансформація людини у вовка... То ви хочете сказати, що то правда?

— Ні. То все нісенітниці, — відрізав Хохриттер. — Довелося б вірити у гномів, ельфів і ще багато чого. Я кажу вам про душевну хворобу — лікантропію, під час якої хворому здається, що він перетворюється на звіра...

— Тобто... Тобто ви хочете сказати... Міхал — душевнохворий? — вражено проговорив Голота.