— Чого це?

— Бо Болиць поклявся тебе порішити, ось чого! І порішить, якщо я його хоч трохи знаю. Не буде тебе театрально й вишукано вбивати, а просто десь злапає п’яного і ножем проштрикне, як барана. Або мотузком задавить.

— От пекло! Звідки знаєш? — схопився за чуба Голота.

— Управитель мій розповів. Учора він бачив одного з підручних ката, той хвалився. Треба тікати. Вони зараз нишпорять містом, шукають тебе.

— Я в монастирі василіянів, — нащось заявив Голота. — Туди йому зась.

— Болиць знайде тебе хоч під землею, і у василіянів також, не сумнівайся. Якщо Сташка ходить, то і він знайде як. Треба тікати.

— Знаю, але...

— Ніяких «але» цього разу, дурню. Зараз же забирайся. Дам тобі трохи грошей і відразу в дорогу!

— Куди?

— Поїдеш до Пресбурга[27], маю там одного знайомого, що мені винен. Даси йому листа. Але негайно!!!

— Дякую, друже, але...

— Жодних «але»!!!

— Карасю... Я дивом оце зараз не жарюся в пеклі, і в мене зовсім немає бажання потрапляти до Болицевої вітальні. Але не можу так. Треба сходити до Мнішека, він же мене витяг з того світу. Хоч попрощатися.

— Добре, сходи. Але тоді тікай щосили, друзяко. Болиць не жартуватиме!

Голота йшов до будинку Сангушків найтемнішими дворами і зарослими стежинами. Йшов і оглядався, бо слова Карася, треба сказати, таки добряче його налякали. Випробовувати долю вдруге він не хотів і вже думав, якою брамою буде безпечніше тікати.

Останні метри він крався по якихось кущах, а коли вже побачив будинок старости, то вистрибнув звідти й швидко перебіг вулицю. Ховаючись за колонами, Голота обійшов князівський палац і постукав до задніх дверей. Йому відчинив двері вже знайомий служка.

— Гей, хлопче, скажи, будь ласка, панові Мнішеку, що до нього прийшов ліценціат Голота, — хрипло прокаркав гість.

Слуга дивно подивився на Голоту. Той оцінив придуркуватий вираз обличчя хлопця і вирішив повторити, повільно промовляючи кожне слово.

— Ми домовлялися зустрітися сьогодні, грати з паном Міхалом у шахи. Передай панові: прийшов Голота.

— Вибачте, пане, — неначе враз протверезів слуга. — Тут таке сталося, тут зараз справжній переполох.

— Що саме? — стривожено запитав Голота.

— Пан Мнішек зник учора пізно ввечері... І досі його ніхто не бачив.

Юзеф Паулін Сангушко сидів у своєму улюбленому м’якому кріслі, склавши пальці рук докупи й роздратовано дивлячись крізь них на вогонь у величезному каміні. Сьогодні зазвичай спокійного кременецького старосту нервувало все. Навіть дрова, що ніяк не хотіли розгоратися. Новини ж з Варшави, де в сеймі творилося казна-що, новини від брата-пияка з Дубна, який робив посміховисько з усієї родини та новини з Кременця, де через вовкулаку посміховиськом був уже він сам, просто доводили до сказу. Князь Юзеф совав щелепою і все кутався у строкатий шотландський плед, коли до його покоїв зайшов цибатий білявий камердинер-сілезець. Він завжди тонко відчував настрій господаря, тож тихенько й мовчки став біля крісла. Кременецький староста із зусиллям відірвав погляд від багаття й подивився на слугу, який у відповідь шанобливо схилив свого тонкого тулуба й так застиг.

— У чому справа, Тишевичу? — роздратовано запитав староста.

— Вибачте, пане Юзефе, я б нізащо не наважився турбувати вас у такий день, коли пан Міхал...

— Швидше, чорт тебе забирай, Тишевичу! — вигукнув Сангушко.

— Прийшов чоловік, який мав зустрітися сьогодні з паном Міхалом. Він стверджує: грати в шахи, — неголосно повідомив камердинер.

— Болицевий в’язень? Ліценціат? Що він хоче? Ви пояснили йому, що сталося?

— Так, пане. Саме після цього він попросив аудієнції у вас. І був, гм, досить настирливим і переконливим, — камердинер кашлянув, згадуючи ножа біля своєї горлянки і вирячені очі, якими ліценціат, бодай йому руки повідсихали, крутив біля обличчя камердинера, немов скажений.

— Та невже? Тоді запроси його, спитаю чого він хоче... — махнув рукою староста.

Камердинер уклонився і зник, а вже за мить відчинив двері. Швидким кроком увійшов Голота. Убраний у простий і чистий одяг, він уже не справляв на Сангушка того гидливого враження, як на першій зустрічі. Цього разу староста побачив не брудного жебрака, що якимось дивом говорив вишуканими тирадами, а звичайного небагатого шляхтича, опоясаного карабелою, з чисто виголеним обличчям і чорними хвацько закрученими вусами.

— Ви прекрасно виглядаєте, пане ліценціате, — не встаючи з крісла, привітався Сангушко. Голота нахилив голову й клацнув підборами.

— Дякую, пане Юзефе. Це все завдяки василіянам та лікарю Хохриттеру, вашамосць. Це справжня удача, що таке світило науки тепер у Кременці. Він справді володіє надзвичайними уміннями і поставив мене на ноги чи не за день.

— Що привело вас до мене? — нетерпляче обірвав Голоту князь.

— Думаю, ваш камердинер дещо розповів вам. Але я додам. Ми домовилися з паном Міхалом розіграти одну-дві партії в шахи сьогодні зранку. Та прибувши до вашого гостя, я почув жахливу новину...

— Так, ліценціате, пан Міхал зник. Зараз його шукають усім містом. Але, боюся, це не дасть результатів, адже пошуки тривають з учорашнього вечора і з того часу жодного сліду пана Мнішека... — староста потер рукою лоба.

— Я знаю, ви з паном Міхалом друзі з дитинства...

— Я завжди любив Міхала, але друзями нас назвати важко, бо я старший. Він дружив з нашими найменшими — Кунегундою та Модестом. А я, скажімо так, був для всіх них старшим братом... — задумливо проказав Сангушко.

— Чи впевнені ви, що робите для вашого молодшого брата все можливе? Чи передбачаєте ви додаткові пошукові заходи? — несподівано тепер уже Голота перебив старосту.

— Які саме, не розумію вас? Крім тих, що вже є зараз? — Сангушко здивовано глянув на ліценціата, що наважився питати його про таке.

— Так, — нахабно дивлячись в очі старості, кивнув Голота.

— Я роблю все, що в моїх силах! — різко почав Сангушко, але шоковано замовк, бо Голота знов його перебив.

— Зібрати людей, узяти мисливських собак, прочесати сусідні села, ліс, гори, — різко заговорив Голота.

— Справа в тому, що всі мої люди якраз і рискають по горах, нині я їх просто не встигну відкликати для пошуків пана Мнішека. Доводиться шукати всім, хто є. Здебільшого слугам, — несподівано для самого себе почав виправдовуватися Сангушко, ще більше від цього дратуючись.

Голота задумався, жуючи губу. Він тужливо подивився у вікно, згадуючи обіцянку Карасеві негайно тікати з міста, а тоді заговорив, чітко промовляючи кожне слово:

— Пане старосто, я можу знайти пана Міхала, якщо дозволите...

— Ви? — здивувався Сангушко, який саме думав, як поставити на місце нахабу, а той дав йому привід зробити це негайно. — Слава Богу, це точно вирішить справу! Якщо вже колишній в’язень... — глузливо почав він, та Голота виставив наперед долоню, змушуючи Сангушка замовкнути.

— Я, як ви вже знаєте, — ліценціат. Закінчив правознавчий факультет Болонського університету. Працював у Болонському суді, розслідував кілька заплутаних випадків у Варшаві. Можете попитати про мене у колишнього канцлера... Думаю, мої знання можуть бути доречними в цій ситуації...

Сангушко здивовано замовк, розглядаючи світило столичної криміналістики, яке стояло на його килимі, гордо випнувши груди. Але розгубився лише на мить. Староста встав, провів долонями по жабо і, потираючи руки, рушив кімнатою, підійшовши впритул до Голоти.

— Канцлер?

— Від літа вже колишній. Пан Замойський[28]може мене рекомендувати. Можете хоч зараз послати гінця до маєтку графа.