— Але?

— У печері, де вони були сховані, стався обвал. Мощі засипало землею. І це була катастрофа. Від горя через втрату такої реліквії, що мала б прославити її у віках, королева місяць не вставала з ліжка. Врешті повернулася до Неаполя і там померла. Францисканці ж кілька століть намагалися знайти мощі, але марно. Мені було вісімнадцять, коли я почув цю історію від сторічного францисканця, що зберігав цю таємницю. Я заприсягнувся їх відшукати. Рік за роком я дізнавався про підземелля Кременця, знав кожен закуток, кожен поворот, але не міг знайти... І лише він мені розказав... і мав показати...

— Ваші пальці, — перервав настоятеля Голота, дивлячись у вікно. — Я звернув на них увагу, щойно вперше переступив поріг вашого будиночка. Мені було дивно, де це ви так до крові збиваєте руки. То ж ви каменя постійно підіймали, так? А ще ви страждали від того, що стали співучасником убивств. І навіть вирішили розповісти всім про них. Розповісти, нічого не розповідаючи. Звеліли написати картину. Муки святого Еразма, — показав Голота на картину. — Вгадав?

— Так.

— У Болоньї, де я навчався, копії Боутса з образом мук святого Еразма висіли всюди. Це все через те, що мощі святого були поховані в одній з тамтешніх церков. Я не відразу помітив, що ваша картина відрізняється. Хоча щось дивне в ній мені відразу впало в око, от тільки я не зрозумів, що саме. Та під час останнього до вас візиту мене наче по лобі ляснуло — я нарешті збагнув. Один з катів на картині чомусь чернець, інший же також відрізняється від оригіналу — він високий, в обладунках, а головне — на ногах у нього шпори. Лицарські шпори, — повторив Голота.

— Усе правильно.

— Чому ви замовили таку картину? Так ви сповідалися? Вам справді не давало спати сумління?

— Мені не давало спати сумління, — повторив одними губами чернець. — І хоч так я міг сказати правду.

— Це самообман, отче. Ви такий же вбивця, як і він. Хоч і прикривалися своєю нездійсненною мрією.

Отець Бернард дивився помертвілими очима на картину й лише ледь помітно кивнув.

— Я завжди це знав. Та це була ціна за знання, і я її платив.

— Але що він знав? Що змусило вас іти за ним?

— Бо він дав мені надію... Маленький нікчемний шанс... Він змалку любить книги. Ту старовинну інкунабулу знайшов в Італії, в якомусь Богом забутому монастирі. Там була історія писаря Бони Сфорци, який розповідав, де саме кременецьких підземеллях сховали раку з мощами апостола... Міхаель показав мені частину розповіді, яку переклав з італійської, і я втратив сон. Ви колись опинялися за крок до мрії, Голото? До якої марно йшли все своє життя... Я не міг не збожеволіти. Кожну хвилину, кожну мить я чекав, коли ж він покаже мені все... Та він так і не показав. Так і не показав... — сумно повторив настоятель. — Голото, будьте ласкаві, принесіть мені води. Кухоль там, біля колодязя... Тільки обережно, стежка вся замерзла й слизька.

Голота рвучко відчинив двері і вийшов у морозний вечір, залишивши старого. Він крутнув корба криниці і, дивлячись невидющими очима в небо, намагався зрозуміти історію отця настоятеля. Він зачерпнув води і пішов до будинку.

— Ось ваша вода, отче...

Старий Бернард лежав на своєму вбогому ліжку й усміхався мертвими губами. До грудей він притискав порожню пляшечку. Голота повільно випив кухоль крижаної води, не відриваючи погляду від василіянина, а тоді підійшов і тремтячою рукою провів по очах мерця.

«Хоч хтось із Мнішекового роду вміло накладає на себе руки». — пульсувала в голові ліценціата незграбна думка.

— Знаєте, мій милий друже, серби кажуть, якщо випити чарку сливовиці й заплющити очі, то можна почути, як вітер хитає сливи у саду під Валево, якщо дві — як із гуркотом тече зелена Дрина, а якщо випити з добрим другом пляшку, то весь світ завмирає, і тоді можна вчути шепіт самого Бога...

Голота здивовано скосив очі на лікаря, якого ніколи не міг запідозрити в любові до сльозливої поезії і багатослівних притч. Та то був не жарт — медик стояв, закотивши очі, найімовірніше, намагаючись почути, як вітер хитає сливи в саду під Валево.

— Хохриттере, не лякайте мене, — перехрестив Голота лікаря. — Це нагадує, як мене колись пригостив плезнським адвокат із Франкфурта, що весь час плакав, розмазуючи по щоках отакенні п’яні сльози. «Проклятий Йоггі!» — голосив він, згадуючи власного синочка. «Пише вірші і п’єси і не хоче продовжувати нашу з діда-прадіда професію», — жалівся адвокат після п’ятої кварти. Він був певен, що Йоггі чекає доля нероби й гульвіси, і скоро той осоромить поважну родину франкфуртських бюргерів на віки вічні. Уже тепер, казав нещасний батько, з родини Гете сміються і показують пальцем, як на блазнів. Врешті того Гете викинули з шинку, хоча говорив він правильні речі.

— Але до чого тут я? — захихотів Хохриттер, і Голота велично підняв руку, жестом попрохавши не перебивати.

— А до того, що я з тим старим Гете повністю згоден. Кожен має робити те, на що вродився. Отой малий Йоггі Гете народився в родині магістратського лавника й адвоката, тож і сам має бути адвокатом і мріяти стати радником бургомістра, як тато. Бо то такий промисел Божий. Якби Бог хотів для нього іншої долі, то зробив би так, що той малий народився б у родині якогось мандрівного актора чи маляра, чи ще якоїсь шельми. Так, до чого це я... — заплутався Голота у своїх сентенціях. — Ага, — знову згадав він. — То може, б і ви, шановний магістре, не змінювали б свою діяльність так різко? Бо як лікар, ви, наче й непоганий, а от поетичне слово — то не ваше, повірте мені. А якщо говорити прямо, то оті диваки в тогах, якісь Катулл чи Ювенал[41], заплакали б від горя і всадили б собі в груди кинджали, аби не дивитися на вашу одухотворену мармизу...

Хохриттер на цей довжелезний монолог не відповів, він був зайнятий тим, що розглядав пузату пляшку. Магістр медицини мовчки підніс її до очей, сколихнув трохи, відкрив корок зубами й налив у скляночку, яку обережно посунув до Голоти. Той нарешті замовк, зачаровано подивився й підняв чарчину з рідиною, що мала б наблизити його до Бога. Вони випили, не промовивши ні слова, лише зручніше вмостилися у м’які крісла перед палаючим каміном. Це було єдине тепле місце у не надто привітному до гостей лікаревому будинку, що своїм боком підпирав холодні мури монастиря тринітаріїв.

Півгодини тому болонський ліценціат і магістр з Монпельє зайшли сюди, трусячись від холоду. Першим ділом вони розвели вогонь. Магістр та ліценціат підтягли крісла мало не в камін і простягли закоцюблі руки до тепла, та якийсь час просто похмуро гледіли на полум’я, намагаючись не думати про отця Бернарда, душу якого саме відспівувавали в монастирі ченці. Минуло трохи часу, поки вони врешті вгрілися після своїх сновигань морозними вулицями, однак не переставали терти змерзлі руки й носи. Це тривало, аж поки Хохриттер не дістав кілька пляшечок з одного зі своїх клунків, що валялися по всій оселі, і не почав говорити елегіями Тибулла[42].

— Це все тому, Голото, що ви не розкуштували, — не відриваючи погляду від вогню, м’яко відказав Хохриттер на кпини та витяг ноги до полум’я, незважаючи на тріскіт соснових полін, що викидали цілі снопи іскор. — Почекайте-но. Ще трохи цієї аквавіти і ви почнете цитувати Ілліаду давньогрецькою, а тоді Катулла, Тіта Лукреція Кара[43] й Овідія[44] одночасно. Це не просто якась там ракія, це нектар і амброзія олімпійських богів...

Магістр медицини знову схопив тепер уже іншу пляшку, налив по другій, зітхнув і цього разу без зайвих слів одним рухом перехилив малого келишка у горлянку, змахнувши у камін краплі, що залишилися на дні.