— За нещасну душу отця-настоятеля... Упокій, Господь, його душу, — Голота здивовано повернув голову до лікаря, віднявши губи від краю склянки. Він аж занімів від зачудування. Та лише на мить.
— Нещасну душу? Та пекельне пекло буде для нього якраз! Пане Паулю, ви при своєму розумі? — почав він, задихаючись від обурення. — Ви ж начебто не мали забути, що ця душа робила тут цілісінький рік? Серця, наприклад, у людей допомагала вирізати. Вже одне це не робить ту прокляту душу хоч якось нещасною...
— Вибачте, Голото, я все розумію і пам’ятаю про страшну долю Станіслави, упокій Господь і її душу... — перехрестився Хохриттер. — Я й не думав заперечувати, що злодіяння Міхала справді страшні, але все одно скажу: так, душа, хоч і чорна, все одно нещасна... А Бернард втратив розум під старість, прикриваючи небожа, — останні слова Хохриттер пробурмотів, бо наштовхнувся на лютий погляд Голоти, що аж заревів.
— Нещасна? Це ви такого у вашому Монпельє набралися? Є ж якісь межі врешті-решт, — Голота почервонів, мов варений рак, і аж шарпнув воріт сорочки.
— Так-так-так, — замахав руками Хохриттер. — Мир, мир. Я згоден і все розумію, але серцем не можу прийняти, зрозумійте мене. Мабуть, через почуття провини... Досі не можу собі пробачити, я ж увесь час був разом з Бернардом, і не зміг побачити, розпізнати того, хто допомагає Міхалу вбивати... — похитав головою Хохриттер, печально дивлячись у вогонь.
— Це точно, вашої вини тут достатньо, — безжально відрізав Голота. — Та такого, мабуть, ніхто не очікував. До речі, коли ви думаєте розповісти родині? Ви ж мусите?
Лікар лише знизав плечима. Очевидно було, що його не радує ця місія.
— Це будуть ще ті новини для його матері, але місцевих звістка, що Кременецького Звіра запроторили в якийсь замок з міцними ґратами, змусить із полегшенням видихнути. Вони вже боялися своїх тіней через ті зникнення.
— А от Мнішекам не позаздриш... — задумливо кинув Хохриттер.
— Це так. Кар’єру могутнього Єжи Мнішека, родича кривавого Кременецького Звіра, це поламає... Можливо, ми б з вами змінили хід історії, га, Хохриттере? Про нас напишуть, ми увійдемо в літописи... Лови Кременецького Звіра...
— Мені б хотілося увійти в історію менш жахливим способом... Але як ви сказали? Кременецький Звір? Цікава назва для якоїсь книги. Може, хтось напише колись.
— Та не смішіть, магістре. Хто і для чого? Скоро про всі ті зникнення взагалі забудуть, ось побачите. Нікому не буде ніякого діла. Адже ще кілька місяців, і в країні почнеться така кривава хуртовина, — похмуро проказав Голота, — що годі й вигадати. Подивіться навкруги — всі лиш чекають, аби роздерти бідну Річ Посполиту на клапті, а ті, хто її має рятувати, пиячать, крутять вуса, хваляться й плодять, як кролів, конфедерації, дивлячись, як іноземна нечисть вештається тут, як у себе вдома... Вибачте, метре, про іноземну нечисть — то не про вас, а про оту прусську та московську солдатню.
— Можливо, ви й маєте рацію, страшний час насувається...
— Ще й який! І скоро ми почуємо про таке, що кременецькі звірі і якісь там убивці-вовкулаки здаватимуться нам дитячими іграми на галявині...
— Досить похмурих пророцтв, Голото. Поговорімо про вас. Як вам вдалося вислідити його, пане Голото? Я про отця Бернарда.
— Якщо чесно, мій дорогий Хохриттере, то метода була не надто складна. Її використовували ще за стародавніх часів, та й зараз вона досить популярна, — промимрив, знітившись, Голота.
— Цікаво, дуже цікаво. І що то за метода? Болонські професори розбирають розслідування квесторів у римській республіці чи копають ще далі, досліджуючи засідання Ареопагу?
— Майже. У Болоньї ми здебільшого слухали лекторів, котрі розповідали, як знайти гроші на міх вина, і логічно доводили, чи можна задерти спідницю Франческіни з Віа Маскарелла. Але метод у квестора Голоти таки є. Можете записувати, він простий і називається шлях марних спроб та дурних помилок. І я не відступив від нього до кінця, — Голота роздратовано згадав про свої дурнуваті метання Кременцем і околицями...
— Гм... мій дорогий друже, не будьте до себе суворі... — промовив Хохриттер, та лише подивився на Голоту, що явно не потребував дружніх розрад, і відразу замовк.
— Це правда, лікарю. Усе вийшло випадково. Купа версій, сотня підозрюваних. Спочатку я думав, що вбиває звір. Ну, отой наш вовк, якого прохромили рогатиною неподалік Лишні. Помилка. Тоді підозра впала на Болиця... Помилка! За помилкою інша помилка. Це й не дивно, адже я йшов, як віслюк, за найбільш очевидним. Якби я раніше почав думати, Сташка б не... — Голота замовк на півслові.
— Не терзайте себе. Краще розкажіть, як ви дізналися про настоятеля.
— Підозрювати його мали б усі! Хто б мав очі й жив у василіянському монастирі. Та от лише мені були потрібні вовкулаки, ритуали й різна дурня!
— О, годі шмагати самого себе, друже. Ви, як ті бовдури, які хлистають самі себе нагаями і вважають, що ось так змиють усі свої дурисвітства й гріхи перед Господом. Це справа марна й непотрібна... Господь розсудить нас усіх колись. Вип’ємо краще. Це добра сливовиця з благословенної Сербії. Ви б бачили, які там сади! Які запашні сливи, вишні, яблука. Повітря наповнене такими пахощами, що можна різати його на шматочки й їсти... Будьмо!
— Так, добра, — крекнув Голота, перехиливши склянку. — Дякую, лікарю, мені справді потрібно трохи амброзії й нектару, хоча підійде й кварта оковитої, браги, пива, мальвазії, угрину. Треба очистити голову від думок, вони так мигтять... І випити за Випадковість — королеву всіх розслідувань! — пафосно вигукнув уже захмелілий Голота. — Ви знаєте, крім випадковості, були ще пальці настоятеля. Збиті й подерті в кров пальці з землею під нігтями. Я не міг перестати думати, що можна робити, аби так їх поранити? Мурувати? Рубати дрова? Копати город? Нічого такого старий не робив. Це не давало мені спокою. І зрештою я з цікавості заліз до його оселі й випадково відчув легенький вітерець з-під тапчана. Коли відсунув ліжко, то вгледів величенького камінця у підлозі зі слідами від брудних рук. Господар оселі явно часто його торкався, а вже за мить я побачив, що він закриває вхід у підземелля...
— Неймовірно! — Хохриттер аж привстав зі свого крісла.
— Я не встиг розібратися з ним, і не знав, що то. Можливо, погріб, де отець Бернард тримав солоні огірки. Та тоді я згадав розповіді про розбійників, що ховалися в підземеллях під Кременцем, і знайшов людину, яка показала мені тунелі. Вони вели під монастир василіянів, будинок настоятеля й під палац Сангушка. І тоді я зрозумів. Зрозумів, як Мнішек виходив зі своїх покоїв і хто йому допомагав... От і все, — стомлено проказав Голота.
— У мене аж голова паморочиться від усього, що ви повідали! Підземелля під Кременцем? — Хохриттер аж відкрив рота від здивування.
— Та тут усю землю під містом наче шашіль поїв, лікарю! Сотні нір, які нарили, починаючи ще з часів короля Крака[45]. І дійти ними звідси можна мало не до Шумська, Дубна й Острога.
— І хто той знавець підземель? Бо я чув розповідь про братів, які грабували будинки, лазячи норами попід містом. Кажуть, навіть карту склали...
— У того чоловіка немає карти. Але він достатньо знав, аби показати підземелля, якими мандрували й убивали отець Бернард і його підопічний.
— Жахливо, — покрутив головою Хохриттер. — Смерть, що виходила з обителі Божої... Вип’ємо?
— Випити я завжди готовий, наливайте. Але ви знаєте, лікарю, мені все одно не дає спокою одна річ, — задумливо потер лоба Голота й подивився на медика, що вже приготувався перехилити чарчину до рота.
— Що саме, друже?
— Як саме і коли ви збираєтеся нарешті мене труїти? — проказав Голота голосом, в якому не відчувалося й крапельки алкоголю. — Я вже, зізнаюсь чесно, трохи втомився від цих пустих балачок і від цієї вистави...
