— Я бачу, зиску від вас ніякого, — презирливо проговорила дівчина. — Піду позбираю останні новини. Он сидять найбільші пліткарі Кременця.

— Хто? — обернувся Голота.

— Та не шарпайтесь так. Панські слуги. Знають усе і всіх. Піду ближче, — промовила чарівна письменниця і, взявши свій кухоль, сіла поряд із п’яним гуртом. Голоті не залишалося нічого іншого, як поплентатися за нею.

«Піду і я послухаю п’яне базікання, чи що», — вирішив він і пересів за стіл, поруч з яким саме гомоніли нетверезі міщани. Ярина ловила кожне їхнє слово, тож Голота прислухався й собі. І мало не сплюнув — кременчани знову говорили про свою місцеву знаменитість.

— Кажу, четвертим ударом нагая розриває спину й вириває легені! — голосно доводив нетверезий чолов’яга, раз по раз витираючи довгого носа рукавом свити, хоча ніхто з ним і не сперечався.

— Один старий мадяр розповідав мені, що в Унгварі був кат, який навіть не чіпав жертву. Від одного його вигляду у людини серце розривалося, — не втримався і вставив своє Голота, проігнорувавши страшні очі, які робила йому Ярина. Всі повернулися до нього.

— Який то кат?

— На нього казали Баторі, хоча він був простий русин Іванко. Страшний, як диявол.

— А чого Баторі?

— А як оту мадярську графиню, що молодих дівчат убивала і купалася в їхній крові...

— Овва, ви нас таким не здивуєте. У нас у Кременці була королева Бона, яка також купалася в крові дівиць. Душогубка була ще та і, кажуть, любила чоловіків, аж страх. Усю кременецьку залогу перелюбила, — заґелґотіли п’яні клієнти шинку.

— Я чув, староста Сангушко теж не проти стрибнути у гречку. Про Сангушка по всій Речі Посполитій легенди ходять...

— Хто це таке вам розповів? Навпаки, наш пан Юзеф спокійний і розважний, і богобоязливий. То його старший брат — дурнуватий острозький ординатор Януш. Той як не вип’є, то утне. Он на тижні себе у карету п’яного велів впрягати і тягнув, поки не впав...

— То ви й таке чули?

— Я? На власні очі бачив, коли свого пана Цетнера до Дубна возив!

— А хто ще з магнатів тут дивакує? Може, молодий Мнішек?

— Мнішек? Пихатий занадто, лише зі старостою і товаришує. Не люблять його тут, та і як його любити, коли він хіба трохи краще тієї королеви Бони.

— З чого то?

— А знаєш ти, що він Європою мандрує з людиною в клітці?

— Що? — аж розкрив рота Голота.

— От тобі і що! Коли він приїхав у Кременець зі Львова, то — людину в клітці привіз, як собаку чи ведмедя якого.

— Навіщо?!

— Хтозна, що він з тим нещасним робить... Як приїхав, то вигнав матір з сестрами з їхнього маєтку до Кракова, а сам і не пожив там, приїхав до Сангушка гостювати. Злий він — усі так кажуть... Не злюбив чогось удову підкоморія нашого Држовецького, то її перестали приймати в Кременці, мусила їхати у свою глухомань... Брати Држовецької навіть готувалися провчити того чванька...

— А звідки ви ото все знаєте, шановний? — запитав здивований Голота довгоносого співбесідника.

— А ти, хлопче, пропрацюй камердинером у Цетнерів зо двадцять років, то й сам знатимеш трохи, — п’яно засміявся носатий.

— Що правда, то правда, ніхто не знає так новини, як камердинери, і чого я раніше не здогадався, — п’яно забурмотів собі під носа Голота і повернувся до шинкаря: — Вашого кращого пива всім цим вельмишановним панам. — У відповідь вельмишановні пани, що вже й лика не в’язали, лише задоволено заремигали.

— Скажіть, шановний...

— Шумик, — рвучко нахилив той до нього свою лису голову. — Зви мене Шумик.

— Добре, скажіть шановний Шумику, а яким селом володіє вдова підкоморія...

— Анна? Та у неї невеличкий хуторець у горах, то там і сидить. Бідна. Усі її жаліють...

— А чого ж у неї сварка з Мнішеком?

— Я то не відаю, але кажуть мої пани, що вони ледь не кусали одне одного на балу в Сангушків. Прямо ненависть якась. Щось вона про нього знає...

— Ясно, шановний, ваше здоров’я! Так де, ви кажете, той хуторець?

Він радісно щось мугикав у пишні солом’яні вуса, які оповивав морозний пар. Тримаючи під пахвою порожній мішок, раз по раз зупинявся й діставав із кишені капшучок з грішми. Піднімав його до очей, з невимовною ніжністю дивився, а тоді, цілуючи наостанок, обережно ховав за пазуху. І знову рушав звивистою стежиною, яку ледве міг розгледіти під снігом у мороці лісу. Він був таким щасливим і так поспішав додому, що навіть не звертав уваги на зловісно принишклий бір. Місяць висвітив узлісся, і чоловік побачив дим, що курився вдалині, над першою хатою села. Вусань задоволено усміхнувся, уявляючи, як зараз залізе під теплий жінчин бік на печі і розкаже їй про своє багатство. Ззаду тріснула гілка, і чоловік не встиг навіть здивуватися, коли щось збило його з ніг, скочивши на спину. Він упав у пухкий сніг, який миттю набився у рота. А коли лежачи розвернувся до нападника, то не зміг навіть закричати, лише хрипів і стогнав, намагаючись закрити руками обличчя. Із закритим закривавленими долонями лицем він ще якийсь час здригався та врешті завмер назавжди.

У неоковирному овечому кожусі, що смердів, аж забивало дух, і побитому міллю лисячому малахаї Голота на світанні виїхав за геть закидану рясним снігом Дубенську браму. Голова після вчорашньої гулянки з камердинерами гула, тіло стало немов чуже, і єдиною розрадою були легкий морозець та вітер, що кидав у лице жмені холодних снігових кольок. Заморена конячка йшла, спотикаючись, то зупинялася, то далі неспішно совала копитами по кучугурах. Та вершник не зважав, він тихо страждав, тримаючись обіруч за голову. Всередині важко сновигали думки, роздираючи на шмаття залишки мозку. Із тяжким зітханням Голота згадував учорашню пиятику. Всі ті дикі танці в калюжах пива, п’яні морди панських слуг у гримасах неспинних веселощів і свій регіт. З роздратуванням згадав і свої спроби звабити Ярину Ястжембець... Наскоки на варшавську красуню завершилося таким ганебним фіаско, який годі й уявити. Дівчина дала йому відкоша на порозі свого будинку, гепнувши дверима перед носом і лише захихотівши на його палкі заклики відчинити.

Від останнього спомину він скривився і хотів було зло сплюнути, та і цього зробити не зміг — лише поплямкав сухими губами і ще більше згорбився на кобилі, намагаючись умоститися так, аби не розтрясти свій ніжний зараз шлунок. Врешті таки зробив над собою зусилля і взявся міркувати, чого він ото преться кудись, помираючи від похмілля.

«О Боже, я перетворився на благородного ідальго, що віддає борги, чого б йому це не вартувало. Мій девіз: Голота, який завжди віддячує! І цим забиває черговий цвях у власну домовину! Останній благородний дурень-любитель віддавати борги честі, якого я знав, ліг у Болоньї у брудну канаву з ножакою в животі. Приблизно таке чекає й на мене... — Голота вчепився у голову, наче боявся, що вона от-от розпадеться на шматки. — Ідіот!»

«Хоча причина шукати того бовдура Мнішека таки є», — неспішно міркував далі ліценціат, опонуючи сам собі. — «Він зможе приструнити мстивого ката, який задумав мене вбити. І тоді не доведеться тікати, стрибаючи взимку воєводством без скойця[29] в кишені. А значить, треба знайти Мнішека і щонайшвидше. Якщо він ще живий. Бо, може, його вже на паси ріжуть. А у тому забитому хуторці, хай йому абищо, панича таки можуть тримати. І чим він так насолив тим братам та їхній сестрі-вдовиці?»

Від усього того мудрування Голоті стало аж дурно, і далі він намагався не думати взагалі. Жодного розуміння, що він робитиме, коли таки доїде до хутора Држовецької, в нього не було. Наміри «швиденько добратися й тихенько розвідати» назвати планом дій було важко.