Нарешті він упав на землю — донизу обличчям. Листя моментально набилося до рота, він не зважав і лише харчав. Півгодини несамовитого бігу горами далося взнаки. Скажено калатало серце, чоловік задихався і хапав повітря, широко роззявивши рота. Легені от-от мали розірватися, перед очима розпливалися різнобарвні кола, й утікач —  не в змозі заспокоїти дихання — лише вирячував очі.

«Дурень. Ти просто дурень, Голото, — пошепки бурмотів він до себе. — Скільки разів говорилося. Почув крик — проходь повз, прохання про допомогу — біжи, побачив благородну дівицю в біді — навіть голову туди не повертай, тікай, наче за тобою женуться чорти! Вітоло-анатом, розрізаючи тіло чергового повішеного, казав, що моя надмірна цікавість врешті приведе мене до його анатомічного театру в Аркіджинназіо[1]. Цього разу старе болонське буркотло, що врешті допилося до смерті, ледь не вгадало. Ні! Навіть перебільшило мою значимість, бо я оце мало не здох у глухому лісі у краю, про який Вітоло й не чув», — чолов’яга, що називав себе Голотою, ще раз глибоко, з клекотом у грудях, зітхнув, притискаючи до себе свою карабелу.

Несподівано втікач замовк, затиснувши рота руками, і прислухався. Тепер Голота готовий був дати руку на відсіч — у чагарях хтось був. У розпачі він замружив очі, адже не очікував, що погоня буде аж настільки настирливою й так довго йтиме його слідом.

«Мабуть, у тих жовнірів був якийсь місцевий єгер. Якийсь зарослий по самі вуха волоссям телепень-лісовик, що може знайти в лісі білку, пробуючи на зуб її лайно. Холера!» — Голота подумки вилаявся і знову заплющив очі. Тепер слабка надія була лише на те, що слідопит ризикнув гнатися за ним самотужки.

«Хай там як, дам раду і трьом. А що ж залишається робити?», — Голота знову до болю вкусив себе за кулак, згадуючи свою дурну голову і цікавість.

Він повільно витяг карабелу, що тихенько дзенькнула, поклав її біля себе. Коли ж почув шарудіння, перехрестився, стиснув руків’я шаблі і з криком вискочив зі свого сховку. І мало не перечепився через величезного сікача, що саме стояв біля кремезного дуба, готуючись розпочати свій підвечірок свіжими жолудями. Крик завмер у Голоти в горлянці. Кабан також отетерів від несподіванки, і недожований жолудь випав у нього з рота. Але розгубився ікластий лише на єдину секунду, а тоді нахилив голову і помчав на Голоту, що перелякано дивився на здоровенну, небезпечну, як смерть, свиню. До тями він прийшов лише останньої миті, підстрибнув і мавпою злетів на дуба, обдираючи собі руки й обличчя об сухі галузки.

Кабан, що лише розрізав повітря страхітливими іклами, явно здивувався такій спритності. Тварюка підбігла до дерева, де висів Голота, кілька разів войовничо вгатила своїми ножаками-зубами в стовбур і подивилася нагору. Жертва висіла на дереві, обхопивши його руками й ногами, і заплющивши очі, віддалася на милість долі. Дивно, та фортуна, яка весь день була немилосердною до Голоти і хіба що не била його носаками, врешті усміхнулась. Кабан був голодний і нетерплячий, тож мстився за пережиту секунду страху лише з кільканадцять хвилин. Якийсь час велетенська свиня ходила навколо дерева, рила канави, глухо й загрозливо рохкала, та коли побачила, що боягузько і не думає злазити і підставляти пузо під її ікла, втратила запал. Кілька разів хрокнувши на прощання, кабан презирливо глипнув на свого супротивника, й гордо задравши п’ятака, пішов геть. Ще за хвилин двадцять Голота обережно оглянув усе внизу й лише тоді зліз, сторожко озираючись, готовий будь-якої миті знову вистрибнути на гілку. На землі він повторив уже звичну процедуру: пошарудів листям, знайшов шаблю, яку кинув під час свого відчайдушного стрибка, а тоді, тихенько ступаючи, пішов із галявини.

Якийсь час Голота пробирався густим чагарником, коли знову прислухався до підозрілого шуму позаду й розпачливо скривив губи.

«Усе-таки вирішив дістати мене, от чортове творіння! — перелякано думав він. — А може, це таке покарання Боже, бо колись я на полюванні підстрелив одного кабана? І тепер мене переслідує його онук-людожер, одержимий кровною помстою, немов скажений корсиканець?» — Голота вже не стримував свою уяву, за яку ще у своїй болонській alma mater отримав промовисте прізвисько «Брехунець».

Хай там як, та знову зустрічатися з ікланем він не мав жодного бажання. Пришвидшив крок, щоразу оглядаючись, і гарячково шукав очима підходящу гілку, на яку можна було б знову залізти. Нарешті голосний тріск позаду підказав Голоті, що дертися на дерево треба якнайшвидше. Він кинувся до найближчого стовбура, ухопився, підтягнувся... Та тут на Голоту чекало ганебне фіаско, що, якщо подумати, було очікуваним фіналом нещасливого дня. Голосно тріснувши, гілка відломилася. Голота гепнувся спиною об землю, забивши собі дух, та так і залишився лежати в позі перевернутого таргана, гордо, наче маршальський жезл, стискаючи у витягнутій руці шматок сухостою.

Голота лежав на купі прілого листя з обламаною гілкою в руці і не мав сил навіть вдихнути, так забився спиною об землю. У хребет уп’ялося коріння та дрібні камінці, од болю на очах виступили сльози, а голову краяла проста думка: він досить ризикував життям, аби загинути класичним героєм із давньогрецької трагедії, та помре, судячи з усього, під свинячими ратицями.

«Більш безглуздої смерті годі й уявити. Виправить ситуацію хіба те, що кабан зараз почне плюватися вогнем і виявиться люциперським творінням одного роду з тим, з яким бився колись король Артур та його лицарі... Але ж і тоді думи пристойної про лицаря Голоту ніхто не складе, бо ж і кісточок моїх ніхто не знайде в цій глушині... — меланхолійно крутилася якась дурня в Голотиній голові. — А як знайдуть, то в Острозі, Кремінці, Львові, Варшаві та Болоньї хіба животики собі надірвуть. Аякже, як тут не померти зі сміху, коли рештками знаного дурисвіта, який вештався королівськими дворами, надуваючи щоки, досхочу наїдяться свині десь на краю світу між славетними Тилявкою та Лишнею», — приречено подумав він і зіщулився, чекаючи, що ось-ось ікла вепра вп’ються йому в живіт. Однак минали секунди, черево його залишалося цілим, і він аж розплющив одне око, коли розчув тихий сміх.

— Голото, годі вже, бо я зараз лусну від сміху, — натужно проказав дзвінкий дівочий голос.

Голота, що приготувався до трагічної смерті, здивовано повернув голову й побачив давню знайому, знахарку Сташку Федотиху, що зараз шкірила красиві білі зуби і, стискаючи руками свої татарські вилиці, несамовито реготала. Якби хтось дивився на неї збоку, могло б здатися, що дівчина витанцьовує якийсь химерний танок. Вона згинала тонкий стан і била постолами об землю, задихаючись у нападі нестримних веселощів.

— О Боже, смішнішого я не бачила відтоді, як дивилася в Острозі вертеп! Хоча ні, — вона на мить замовкла, притулила пальчика до рота, наче згадуючи, — коли Яблоновські їздили маєтками, то у них був блазень. Але ж він просто бездарний дурень порівняно з тобою... — знов заходилася від сміху знахарка.

Її кпини розліталися всеньким лісом, і Голота з острахом озирнувся перевірити, чи шум не привів сюди жовнірів. Він напружив слух, завмер, та нічого, звісно, крім істеричних схлипів Сташки, яку досі корчило так, що вона ледь не падала, чутно не було.

Голота заспокоївся і нарешті сів, злостиво відкинувши уламок гілки, який і досі тримав у руках. Він наче й радів, що таки не довелося прощатися з життям, та щойно кидав погляд на розчервоніле глузливе обличчя Сташки, то вже й жалкував за кабаном...

Голота познайомився зі смішливою дівкою, коли його закинуло в одне з сотень дрібних сіл, густо розсипаних по Південній Волині. Згадку про відвідини села важко було назвати доброю — Голоту мало не спалили на майдані як чаклуна, та знайомство зі Сташкою виявилося напрочуд приємним та корисним. Балакуча знахарка вміла заговорити рану, приготувати зілля та допомагати. Завдяки їй він виліз із купи неприємностей, в які завжди радо встрягав. Крім того, дівчина мала ще одну приємну рису. Ні, навіть дві риси, сховані під полотняною сорочкою. Зараз вони коливалися в такт Сташчиному реготу, гіпнотизуючи Голоту.