— Як тебе... — голосно почав Василь, а тоді зашепотів. — Бачив його на власні очі, — приклав він палець до очей, а тоді показав на Голоту, — як тебе зараз.

— І який він?

— Страшний. Вишкірений, з пасмами. Диявольське поріддя.

— То він людей шматує?

— Роздирає. Кігтями, — хитнув головою бородань.

Голота подивився на Мнішека, що лише нервово посміхнувся.

— На диявола схожий! — повторив Василь. — На якогось химерного вовка чи що. Тільки худого й довгого, як жердина, і все хоче на задні лапи стати. Очі горять сатанинським вогнем... Я саме пастки перевіряв, коли він з лісу вийшов... То я мало в штани не... того.

Мнішек хотів був щось сказати, відняв напахченого платка від рота, та Голота вирячився на магната з таким виразом обличчя, що той лише клацнув зубами й не видав ані звука. Голота потягся до поясу і повільно витяг звідти капшучка, що зранку йому видав Сангушко. Кошель призивно дзенькнув. Бородань мотнув головою, як дикий аргамак, кліпнув зненацька протверезілими очима й подивився на Голоту.

— Підеш з нами? Покажеш, де бачив? — спитав ліценціат.

— Піду, — просто відповів Василь, не відриваючи погляду від мішечка з грішми. У голосі Бороди не відчувалося й натяку на те, що він ще хвилину тому й лика не в’язав. Голоту так здивувала така реакція на гроші, що він ще раз потрусив гаманом, монети знову дзенькнули. Селянин, наче зачарований, важко піднявся на ноги.

— Утретє я тобі не радив би трусити грошима в нього перед пикою. Бо він ще полетить, — проказав Мнішек, не забираючи руки з хусткою від рота.

За кілька хвилин від сонного чолов’яги, що нагадував зарослого щетиною кабана, не залишилося й сліду. Збираючись у дорогу, Василь пурхав хатою, де жив одинаком, як метелик. Він одягнув іншу свиту, знайшов шапку, мовчки запхав у руки Голоті якусь стародавню пищаль. На рушницю ліценціат дивився з недовірою, адже не схоже було, аби з неї хоч раз стріляли, але нічого не сказав. Собі ж Василь узяв величезну рогатину.

— Вибачте, пане, в мене для вас нічого немає, — засмучено проказав він, подивившись на Мнішека.

— Дякую, — презирливо відкопилив губу Мнішек. — У мене є пістоль. Але не думаю, аби він згодився. — І обернувшись до Голоти, додав: — Шановний Голото, вам не здається, що ця, як би це сказати не так образливо, експедиція... — це якась дурня?

— Можливо, пане Міхале, — спокійно відказав Голота. — Але я завжди довіряю своєму чуттю, тож вважайте, що я щось відчув. Як-то кажуть, мисливський собака взяв слід, — пафосно закінчив Голота.

— Голото, з вас мисливський собака приблизно такий, як із зайця, — пирхнув Мнішек. — Ви забули, як тільки-но увірвалися в будуар, бо думали, що там... катівня?!! І ви ще смієте говорити про якісь там відчуття?

— Я б не вривався, — голосно відказав Голота, а тоді притишив голос, — якби ви, пане Міхале, не волали, як зранений олень. Вибачте, вашамосць.

Мнішек почервонів, замовк і, сердито запхнувши свій пістоль за пояс, вийшов із хати. Вже за десять хвилин дивна процесія з одного пішого із ношею на плечах і двох верхових полишила Лишню й посунула стежиною, що вела до лісу.

За годину вони вже сиділи в кущах ліщини поблизу тієї галявини, де бородань Василь бачив Звіра. Всі дивилися на козу, що тинялася галявиною й мекала, явно розуміючи, що припнули її посеред лісу з недоброю метою. Вона докірливо дивилася в кущі, за якими принишк бородатий Василь, марно намагаючись викликати у господаря муки сумління. Тим часом Голота з Мнішеком, що сиділи поруч, пристрасно шепотіли, сварячись через усю цю затію. Молодий магнат усе скептичніше ставився до ідеї полювання на вовкулаку. І, треба сказати, з кожною хвилиною сидіння й споглядання за рогатою приманкою Голоті було все важче наводити аргументи на захист свого плану.

— Добре, хай цей дурень справді бачив щось. Хай він бачив вовкулаку. Та чого б тому Звіру приходити в одне й те ж місце? Чому саме на цю задрипану галявину? Чому зараз? — голосно сичав Мнішек, цокаючи зубами від холоду. Голота кивнув у бік Василя, що, почувши шепіт, повернув до них свою зарослу жорстким, як кабаняча щетина, волоссям морду. Ліценціат аж головою покрутив.

«Господи, якби я таку мармизу зустрів у лісі, то злякався б більше, ніж того перевертня, якого ми марно тут чекаємо».

— Василь сказав, що тут його бачив не лише він. А й ще кілька людей з села, що зараз бояться поткнутися навіть на городи, бо так перелякалися! — упевнено шепотів Голота. Він і сам уже відчував, що ніякого Звіра вони сьогодні не побачать, проте вперто випромінював спокій і впевненість.

— Може, то вони того Василя й бачили! Подивися на нього, якийсь кабанячий сенатор. Або король! — прошепотів Мнішек, неначе вгадавши Голотині думки.

Голота, що сидів, стискаючи в руках древню пищаль, врешті втратив терпець, повернувся до Мнішека і також зашелестів приглушеним голосом:

— То їдьте до Кременця, пане Міхале! Чого ви тут сидите? Я приїду згодом.

— І кинути вас одних? За кого ти мене маєш??? — люто заворушив губами Мнішек і замовк, ображено відвернувшись.

«Ну й добре. Може, оце заспокоїться нарешті наш змерзлий магнатик, хай поображається. Та й тихіше буде», — подумав Голота про Мнішека, що демонстративно повернувся в інший бік і тепер роздратовано барабанив пальцями по своєму міланському пістолю. Голота скосився на проводжатого, що сопів трохи в стороні, озброєний лише довгою рогатиною, яку він тяг із собою, незважаючи на всі Голотині кепкування.

«Якщо збрехав, сучий син, голову тобі одіб’ю» — ніжно подумав Голота, а Борода, наче відчувши його погляд, злякано скосив очі на ліценціата.

Уже йшло до вечора, подув холодний вітер, стало вже аж зовсім незатишно. Навіть натяку на вовків, лисиць, диких кабанів, турів, вовкулаків, пекельних створінь або залізоносих босоркань[31]не було. Голота все більше й більше відчував себе дурнем, але здаватися не хотів. Надто вже переможно на нього дивився Мнішек, що шкірив зуби в посмішці, як тільки ліценціат повертав до нього голову. Все частіше тривожно оглядався й Василь, який добре розумів, на кого впаде злість панів, якщо засідка буде марною. Мисливець потроху відповзав від похмурого Голоти, готовий дати стрекача будь-якої миті. Врешті ліценціат подивився на небо, де саме з’явилася перша зірка, сплюнув і став на коліно. Коза, побачивши Голоту, зрозуміла, що нарешті відіграла свою небезпечну роль, радісно сіпнула рогатою головою.

— Пане Міхале, досить на мене вже дивитися своєю отруйною посмішкою. Так, я визнаю, що програ... — закінчення слова застрягло Голоті в горлянці, адже краєм ока він помітив якусь тінь, що шугнула до нього збоку...

Ще продовжуючи говорити, він розвернувся, тримаючи перед собою піщаль. Користі від пукалки було приблизно стільки ж, як, скажімо, від граблів чи лопати, тож він просто дивився, як Звір відірвався від землі у стрибку. Почувся тріск і гуркіт — то Мнішек вистрелив зі свого міланського дива, та не влучив. Голота заплющив очі, однак важкого тіла, що зносить із ніг та шматує кігтями і зубами, так і не відчув. Він похитнувся, розплющив одне око. Поруч на землі конав Звір. Химерна істота харчала й судомно раз по раз смикалася своїм довгообразим тілом, неначе воліючи витягти з закривавленого боку довгий стирчак. Величезна неоковирна рогатина бородатого Василя, який, притиснувши пудові кулаки до грудей, зараз злякано дивився на страшну пащу у червоній піні, прохромила диявольського Звіра наскрізь.

Цок-цок-цок. Копита коней змушували дзвеніти кременецьку бруківку, і звук розходився Широкою, що застигла немов зачарована. Вулиця, на якій ще хвилину тому вирував галасливий людський потік, завмерла й заніміла. Міщани зачаровано глипали і, повертаючи голови аж до хрусту у в’язах, не відводили очей від Голоти й Мнішека, які хиталися зі сторони в сторону на втомлених конях. Хтось дивувався поверненню нещодавно зниклого сина покійного галицького старости, через якого поставили на вуха все місто, хтось вдивлявся в хитру мармизу його супутника, який надто вже нагадував пройдисвіта. Однак більшість затихала, коли дивилася на страшні ікла химерної тварюки, величезна туша якої звисала з худого крупу кобили. Супроводжувані поглядами завмерлих людей Голота та Мнішек врешті завернули на Ринок. Там їх уже чекали.