— Вибачте, я не чекав такої пропозиції і не знав про ваші професійні навички. Звичайно, пане Голото, я згоден. Ви ж розумієте, зникнення меншого брата мало порадує братів Міхала і його дядька-міністра. Мнішеки — то впливовий рід...

— Пане Юзефе, я все розумію і намагатимусь вирішити питання якнайшвидше.

— Добре, — нарешті взяв себе в руки розгублений Сангушко. — Тоді не смію вас затримувати. Звертайтеся, якщо вам щось буде потрібно.

— Насамперед мені потрібен кінь, трохи грошей і зброя.

Сангушко підійшов до стола і витяг з нього капшук, що дзенькнув монетами. Він простяг мішечок Голоті.

— Щодо коня і зброї я розпоряджуся. Якщо вам буде потрібно ще щось — негайно звертайтесь. Знайдіть його, молю вас.

— Дякую. Маю честь, — Голота вклонився і вийшов, встигнувши кинути останній погляд на князя. «Треба ж, пан Юзеф аж надто вболіває за Мнішека. Он як розхвилювався, аж почервонів».

Голота вийшов із кабінету пружним кроком. Та лишень двері за ним зачинилися, як обличчя Голоти, що ще секунду до того випромінювало упевненість, змарніло. Насправді він не мав жодного уявлення, де шукати зниклого Мнішека. Новоспечений сищик зважив на долоні мішок із грошима. «Найрозумнішим було б їхати зараз через Вишневецьку браму у бік Валахії». Але після секунди вагань колишній в’язень зітхнув і поплентався коридором.

«Щось надто вже швидко все змінюється. Ще зранку я мав грати в шахи, потім — тікати до Пресбурга, а тепер-от іду шукати свого невдачливого партнера, що, ймовірно, лежить десь із пробитими наскрізь грудьми і дивиться скляними очима в небо. А Болиць у цей час шукатиме мене. Я знову маю всі шанси померти в муках», — з такими думками Голота дивився на порожню вулицю, укриту калюжами. Він трохи постояв на порозі будинку старости, а тоді зробив те, що й завжди, коли треба було прийняти якесь рішення — посунув до шинку.

Біля корчми, що гнилим зубом стирчала біля Вишневецької брами, він угледів струнку фігуру, що дивно тупцяла на місці, пориваючись увійти. Кілька разів той дивак навіть хапався за ручку, але двері корчми так і не відчинив.

«То ще що за вистава?» — здивувався Голота, а підійшовши ближче, угледів молоду чорняву дівчину-шляхтянку, що кусаючи губи, зазирала у тьмяне віконце шинку.

— О миле дитя, не роби цього останнього кроку. Не переступай порогу вертепу, що назавжди закриє перед тобою ворота раю, відчинивши натомість пекло, — продекламував насмішкувато Голота й додав: — Та й пиво в них так собі...

Дівчина розгублено подивилася на нього й відвернулася.

— Не хочемо розмовляти, добре. Але ж хто проведе тебе в той розпусний дім, хто буде твоїм Вергілієм, хто влаштує тобі екскурсію пеклом?

— Ви зможете мене провести? — з надією позирнула на нього дівчина.

— Авжеж. Але натомість буду питати, а ви, ангеле мій, — відповідати. Чесно відповідати, — Голота подивився, як дівчина кілька секунд вагалася, а тоді кивнула. Ліценціат широким рухом відчинив двері, звідки негайно вирвалися дзенькання, п’яний сміх та дим. Він зморщив носа, а тоді галантно вклонився панні:

— Прошу.

За кілька хвилин вона сиділа, ухопившись за кварту поганенького пива, неначе за рятівну мотузку, яку кинули потопельнику. Голота пильно подивився на дівчину і нетерпляче кинув.

— Я оце весь час чекаю розповіді про ваше гріхопадіння. Нумо, розповідайте. Про коханого, який вас покинув, і ви видивляєтеся його у цій куряві. Про вашу останню зустріч, про його жорстокі слова... До речі, дозвольте назватися — ліценціат Болонського університету Богуслав Голота, — притиснув підборіддя до грудей Голота.

— Ярина Ястжембець... Я із Варшави.

— Продовжуйте, продовжуйте, Ярино. Що або хто привів вас у цю глушину зі столиці?

— Вовкулака...

«Це безнадійно. Хворі, хворі люди з половою замість мізків. Сюди хворих тягне. Думаю, тре замовити ще...»

— Е-е-е, що? — перепитав він і навіть трохи відсунувся від явно божевільної панночки.

— Я тут через вовкулаку, — повторила вона.

— Кохання? — з надією промовив він, але настромився на приголомшений погляд дівчини.

— Пане ліценціате, а ви ще той вигадник! Кохання з вовкулакою — такого я ще не чула! — пирхнувши, несподівано підколола вона дзвінким голосом, насмішкувато скрививши красиві губи. Панна підняла кухоль і зробила добрячий ковток: — Яке страшне пійло, — скривилася вона. — Тож, кажіть, куди ви там мене хотіли провести, Вергілію?

Від несміливої шляхтянки не лишилося й сліду. Ярина, не відриваючи погляду, дивилася на Голоту відверто глузливо. Ліценціат навіть трохи знітився. Такого перевтілення він явно не очікував.

— Ну, коли я побачив вас... Ви ж розгублено стояли біля шинку, не сміючи відчинити двері...

— Розгублено — то гучно сказано. Я просто не могла вирішити, куди саме сьогодні йти. У цей шалман старого Павла чи в «Під дукатом». Врешті вирішила, що краще сюди, коли ви нагодилися й відчинили ввічливо двері. Ще пива, Павле! — гукнула вона на весь шинок. Старий бородатий Павло лише посміхнувся й кивнув.

— Ем-м-м. Мабуть, я трохи помилився у своїх припущеннях, — швидко отямився Голота, ковтнувши пива. — Але ж ви обіцяли розповісти.

— Та нема особливо про що розповідати. І таємниці ніякої нема, хоча я й не кричу про себе по всіх вулицях. Я із Варшави. З салону княгині Масальської.

— Звідки?

— З салону княгині Масальської, — ще раз повторила дівчина.

— А що то за салон? — запитав Голота, зненацька зрозумівши, як він відстав від життя за останній рік. «Я тепер, як провінційний шляхтич, що слухає про принади вищого світу з придуркувато відвислою щелепою».

— Так, я все забуваю, що сюди всі новини доходять з десятирічним запізненням, — зі зверхністю столичної мешканки проговорила Ярина й зітхнула. — Салон княгині — то зараз наймодніше місце в Варшаві, — почала вона. — Туди хочуть потрапити всі.

— Тобто? Чому? Що там цікавого? Танці, пиятика? Що може бути нового на таких збіговиськах? — ніяк не міг второпати Голота.

— О Господь. Як же вам пояснити... У княгині Масальської розповідають останні новини...

— У тих Масальських завжди розповідають новини. Гадюче гніздо ще те, якщо там нічого не змінилося, — похмуро проказав Голота, думаючи, що з нього сміються.

— Ви не розумієте... Дивіться, княгиня Масальська зробила просто геніальну річ. Вона зібрала у своєму салоні найкращих людей королівства. Багато хто вважає за честь хоча б послухати, що вони кажуть.

— І що?

— А те, що багато талановитих молодих людей прагнуть туди потрапити будь-що. Тож княгиня дала всім такий шанс. Треба лише показати себе.

— Показати?

— Завдання кожного претендента — поїхати в якусь глухомань і привезти звідти історію. Про будь-що, аби вона була цікава гостям салону. Якщо ти дівчина і розповідаєш цікаву оповідку, тобі вручають лавровий вінець і приймають до гурту «Німфи Парнасу», чоловіків — до «Аполлонової ліри».

— То ви там митці? — нарешті зрозумів Голота.

— Так.

— А ви теж митець? — запитав він глузливо.

— Не зовсім, — дівчина зніяковіла, але лише на мить. — Стану німфою Парнасу, якщо привезу історію про кременецького вовкулаку.

— О Боже. І ви туди ж...

— А що? Особливого вибору в мене не було, мені сказали: «Поїдь подивись», — і от я тут.

— І як успіхи?

— Поки що харчуюся в поганих шинках, п’ю з різними смердюками та намагаюся вивідати. Натомість отримую плітки про те, хто з ким спить, і хто кого ненавидить, — розчаровано промовила дівчина.

— Тобто і я смердюк?

— Що ви, ви не найгірший представник тутешніх, — підбадьорливо підняла кухоль Ярина. — Від вас не так тхне.

— Дякую. То як ваші успіхи у пошуках вовкулаки?

— Купа розповідей про зникнення людей, п’яні базікання про незрозумілу істоту, що ходить навколо Кременця, і ось остання новина про того Мільчека, якого пошматувало в лісі якесь потворне і волохате створіння... Ви чули?

— Та чув, — промимрив Голота і замовк.