— А, це ти, Генрику... — Голота хитнув головою, вітаючись. Карась засмучено гледів на поранену, і його товсті щоки дрижали, як драглі.
— Привіт, Богуше, — проказав він тихим, незвичним для себе голосом. — Я прийшов, як тільки дізнався. Як вона?
— Без пам’яті... — Голота повернувся до свого заняття.
— Що сталося?
— Напали, вдарили, пошматували, — кинув Голота.
— Хто?
Голота промовчав, далі шваркаючи мантачкою по лезу карабели.
— Ніхто не знає, її та Мнішека знайшли непритомними, по всіх кімнатах її кров... — підняв голову ліценціат.
— Що лікар каже? Виживе? — після паузи запитав Карась.
— Хохриттер каже: мало крові залишилося в жилах. Може, виживе, а може, й ні. Ось таке, друже, каже лікар Хохриттер, — безбарвним голосом проказав Голота й виставив руку із шаблею уперед, дивлячись, як карабела засвітилася під променями сонця. — Ти знаєш, вони завжди так кажуть, Генрику... Ще казав покладатися на милість Божу... Хоча милість Божа в наші часи — то... — голос Голоти обірвався, рука з шаблею зрадницьки задрижала, і він опустив її додолу.
Карась помовчав, дивлячись на дівчину, що лише позавчора перехарапудила весь його будинок, бігаючи наввипередки з близнюками, а до того приготувала обід і перепрала весь його одяг. А ще раніше прибрала в будинку. Точніше, викинула мотлох на вулицю, начхавши на крики Карася про жінчине придане. Ще за мить підпалила побите міллю майно, що за кілька хвилин перетворилося на попіл.
Від спогадів у купця задряпало у грудях, і він прочистив горлянку, кілька разів голосно кахикнувши. Тоді провів по своїм товстим вусам. Не знаючи, куди подіти руки, Карась ухопився за шовковий золототканий пас так, що аж побіліли пальці.
— Я зустрів черниць надворі. Сказали, за нею будуть ходити, аби ти не сидів день і ніч. Піди, поспи, — тихо сказав Карась.
— Добре, Генрику, скоро так і зроблю, — не піднімаючи голови відповів Голота.
— Ще щось треба?
— Дякую, друже. Нічого, все є.
Карась повернувся, аби йти, і вже виходив на ґанок, коли Голота раптом згадав щось і гукнув:
— Генрику!
— Що? — промовив купець з передпокою.
— Вона мені щось говорила перед тим, як... Як обдирали палаци в Кременці. Я тоді слухав її у піввуха і не дуже зрозумів, про що то вона. Сказала, що ти їй розповідав про якихось таємничих розбійників, що грабували Джевецьких і Потоцьких. Щось про магію, чари чи відьомство? То коли таке було? Я не чув.
— То я про Микольцьо-каменяра і його братів розповідав. Не чув про них? — повернувся Карась до кімнати і знову застиг у дверях.
— Чув, що були якість брати-розбійники. А що в них такого?
— Років з десять тому вони тут наробили гармидеру. Сиділи собі селюки, мовчки камінь добували, а тоді раптом у гори пішли, опришкувати почали. Корчили з себе чи то Довбуша, чи того, як його, Бойчука. Спритні були, як чорти. Чортами їх і називали. Ніхто не міг зрозуміти, як їм оте все вдається. Бо вони грабували в Підзамчому будинки один за одним, а їх і не бачив ніхто. Ти ж знаєш тутешніх, на чари все скидали. Та й схоже було на те, що якісь чари, бо вискакували вони наче з-під землі, як привиди. А тоді виявилося, що і точно з-під землі. Змалечку хлопці облазили всі підземелля під містом. Ти ж знаєш, тут усеньке місто в тих тунелях, старі розповідали, що чи не до кожної старої кам’яниці раніше йшов хід, а виходи були аж десь у горах. Ніхто вже й не пам’ятав, де ті підземелля. А ці, бач, якось надибали. Навіть карту, кажуть, склали. Вночі залазили до шляхетських будинків і виносили все, що бачили. Десь рік їм це з рук сходило.
— А далі що?
— Та як завше. Кінець їм настав. Хтось із них у корчмі п’яний проговорився, хтось перснем родовим шляхетським посвітив, хтось полюбовниці лахи якісь віддав... Ото й усе. Микольця жовніри порубали, коли налетіли на їхнє лігво на Чернчій, його брата до Болиця кинули. Іванцьо, той уже був готовий розповісти і як Христа на Голгофі розпинав, а не тільки про те, де ті підземелля зі скарбами. Та підручні Болицеві, ще ті бовдури — так добряче його пошматували, що... Коротше кажучи, віддав Богу душу. Ото хіба що перед смертю і розповів про ті тунелі. Та тільки не показав їх, не встиг, бідака...
— То ти кажеш тунелі...
— Так, вони і Джевецького так будинок пограбували, де зараз тринітарії сидять, ще з десяток інших...
— І чого досі не знайшли тих тунелів? Не може бути, щоб не шукали...
— Шукали, аякже. Отець Бернард, настоятель василіянський шукав. Та, — Карась розвів руками, — марна справа. Буває, люди копають криницю і натрапляють на якісь проходи, але то старі, завалені. Микольцьо ж знав усі, якими можна було ходити. Бо камінь у горах добував і, кажуть, натрапляв на виходи... Така от історія...
— Дякую, друже, — знову почав мантачити карабелу Голота, відвернувши від Карася голову. Той відкрив було рота, аби спитати щось, та подивився на напружені плечі Голоти, що здригалися у такт «ш-ш-шак-ш-ш-шак», махнув рукою і пішов геть.
***
Ще не благословилося на світ, як Голота стояв на пустельній вулиці. Він дивився на коней, запряжених у карету. Дивився повз Ярину Ястжембець, яка вже сиділа всередині, напружено намагаючись піймати погляд Голоти.
— Щось таки сталося, і ви не хочете мені говорити, — нервово покусувала губи Ярина.
— Можливо, — Голота провів руками по вусах, повернувшись до дівчини.
— Я маю знати...
— Ярино, ви маєте доста, аби написати будь-що.
— Але...
— Усе інше може коштувати вам голови, — Голота різко перервав дискусію. — Якщо ви й далі лізтимете у самісіньке пекло, то хтозна, чим це закінчиться. Ви бачили, що тут коїться?
Від самовпевненості Ярини не лишилося й сліду. Вона швидко відвела очі і кутики її губ здригнулися. Останні дні вона прожила, боячись навіть вийти надвір.
— Будинок моєї мамці у Варшаві у Старому місті. А ще ми часто гостюємо у тітки у Львові, неподалік Ринку... — дівчина затнулася. — Вам кожен покаже...
Голота подивився на Ярину, а тоді відступив на крок назад і вклонився. Карета негайно рвонула з місця. Голота прослідкував за нею очима, а тоді повернув і почовгав до монастиря, будівля якого чорною скелею врізалася в рожеве небо. Вершечок прихистку василіянів осяяло світло, яке за хвилину почало заливати все місто. Охайний, ляльковий Кременець, що сховався між відногами гір, засипаний снігом аж по черепичні дахи, здавався в цю мить казковим містом із солодощів та печива. Однак Голота не звертав на те уваги. Він надто втомився. Просидів зі Сташкою всю ніч, поки монахині мало не силоміць відправили його відпочити. Роль доглядальника зовсім виснажила чоловіка, його обличчя застигло немов у сновиди, а плечі тяглися додолу. Голота весь час дивися собі під ноги й підняв очі лише коли дійшов до монастирських мурів. Втомлено сперся на ворота, погрюкав кулаком по дубових дошках і кивнув знайомому брату, який висунув сонну мармизу в віконце, а за мить відчинив хвіртку.
— Слава Ісусу Христу, пане Богуславе. Щось ви пізно. На тижні раніше приходили.
— Краще пізно, брате Петроніє, ніж ніколи, — кволо усміхнувся Голота сторожу, що явно був не проти перекинутися кількома словами із завжди веселим та говірким пожильцем. Та цього разу ліценціат не був налаштований на розмову, не надто ввічливо відвернувся від брата Петронія й пішов собі стежкою до келії.
Голота встиг лише зробити кілька кроків, як на нього насунулася величезна тінь. Богуслав сахнувся, однак підняв очі й побачив величезного брата, що вартував будиночок настоятеля.
— Іди з богом, сину мій, злякав мене, аж серце ледь не стало! Бігаєш ти, як олень, не скажеш, що в тобі фунтів триста чи чотириста живого м’яса. Це ж треба так вимахати на пісній монастирській їжі.
Циклопічний василіянин, одначе, люто грав щелепами й навіть не думав іти. Він стискав кулаки, а тоді наче виплюнув:
— Отець Бернард сказав, як побачу тебе, щоб ти до нього йшов.
— Зараз? — здивовано запитав Голота.
