— Але чому ви повернулися?

— Бачиш, Голото, тим панам знову знадобився старший Мнішек. Вони захотіли влаштувати показову виставу й засудити його небожа тут, серед їхніх володінь... Не просто небожа, а кривавого Кременецького Звіра, проклятого Богом.

— Пани? Ви натякаєте на Фамілію, клан князів Чарторийських, що ворогують із Мнішеками? — перебив Голота.

— Можливо, — ухильно відповів Хохриттер. — У могутніх князів Чарторийських завжди палкі суперечки з дядьком Міхала... Але, зізнаюся, Чарторийські тут не більш, ніж маріонетки.

— Маріонетки? — здивувався Голота. — Найвпливовіші люди в Речі Посполитій?

— Справді впливові люди сидять трохи далі на схід. Ви чули про графа Паніна[48]? — запитав Хохриттер, сплівши пальці.

— О, Господи, Хохриттере! — Голота аж устав зі свого крісла. — Не кажіть мені, що ви російський шпигун!

— А що вас дивує, Голото? Це ж Річ Посполита. Тут половина аристократів — російські шпигуни, інша — саксонські, і всі вони продаються то одному табору, то іншому. Чому не може бути шпигуном лікар?

— Але... Навіщо?

— Що саме?

— Я розумію, навіщо росіянам або саксонцям аристократи, впливові люди, багатії. Але навіщо їм... ви?

— Комусь же треба виконувати брудну роботу... Я, наприклад, відповідаю за прихильність до Московії його світлості Єжи Мнішека... З моєю допомогою Московія тримає його на короткій шворці.

— Через хворобу Міхала? Не смішіть мене...

— І це також. Ви ж розумієте, як нам вдалося завербувати міністра Єжи Мнішека вперше?

— Отим убивством в Італії?

— Отруєна дівчина була донькою місцевого графа. Можете уявити скандал, який міг спалахнути, якби Міхал зізнався в убивстві, як і хотів... Але росіяни допомогли зам’яти бучу, яку самі ж і організували, — посміхнувся Хохриттер. — За це, ну, і, звісно, за двадцять тисяч червінців міністр Мнішек несподівано став палким прихильником Петербурга.

— Але що ви робите в Кременці? — знову повернувся Голота до свого питання.

— Друга дія, мій друже, цієї вистави. Минув час, двадцять тисяч червінців міністр витратив і вже забув про них. Потрібно знову змусити його танцювати під дудку Петербурга. Саме тому й вигадали судовий процес проти маніяка-аристократа і невеличку селянську війну на землях родини кровопивці...

— Міністр Мнішек уже знає про це?

— З міністром Мнішеком поки говорять самими пряниками й улесливими словами, але, про всяк випадок, тримають за спиною руку з нагаєм у вигляді племінника, якого знеславлять на все королівство, та селян, які поруйнують маєтки Мнішеків через магната-вовкулаку, що різав їх, як овець.

— Але чому ви вирішили, що звістка про вовкулаку збурить людей?

— Збурить, аякже, не може не збурити, — впевнено хитнув підборіддям Хохриттер. — Хоча б тому, що кілька загонів обурених селян уже ховаються в лісі на Брацлавщині... Палити ті селяни вміють, повірте мені. І вбивати теж.

— Тож для того, аби викрити убивцю Мнішека, ви обрали мене?

— Ви були прекрасним кандидатом на цю роль. Спочатку ми хотіли розіграти «італійську» виставу з пошматованою вовкулаком дівчинкою-шляхтянкою. Але навіщо повторюватися, коли ви, Голото, так активно кинулися шукати вбивцю? Вам потрібно було просто не заважати і вчасно підсунути винуватця. Тим більш, що і сам Мнішек був упевнений, що вбиває.

— І ви почали водити мене, як того бика на шворці?

— Коли ви побачили той ритуал у будинку Потоцького, я зрозумів, що ви — ідеальний кандидат. Я переконав Сангушка, що вам недаремно довіряв сам старий канцлер, і лише ви можете знайти убивцю. Староста повірив би кожному вашому слову...

— І що далі? Суд над вовкулакою, палаючі маєтки...

— Знеславлена родина. Про кременецького вбивцю вже за тиждень, розкривши роти, слухали б у варшавському салоні княгині Масальської. Минуло б небагато часу, й історія розлетілася б усією країною.

— Салон Масальських?! Що, і Ярина?! Вона теж бере в усьому участь?

— Ну, дівчинка Ястжембців нічого не знає. Але ми використаємо її талант на повну. Її розповідь про Кременецького Звіра-аристократа збурить не те що Варшаву — всю Європу! Якщо це буде потрібно...

— А потрібно, до речі?

— Поки що ні. Дядько Міхала йде тією дорогою, яка нам вигідна.

— Він був маршалком Радомської конфедерації[49]...

— Це те, що нам потрібно.

— Але ж ось-ось створить іншу... А тоді неминуче повстання... проти Росії.

— А ось цього нам не потрібно. Тому ми маємо бути готові використати свої козирі.

— І розвалити державу?

— Саме так, мій дорогий друже. І найдивовижніше — нам допомагають у цьому її опори — шляхта й магнати.

Голота подивився на Хохриттера, що зараз, увесь у тінях від вогню, мав вигляд, як страхітливий Мефістофель, і йому стало моторошно. Ліценціат примусив себе говорити далі.

— Висока політика, шпигуни, підкупи... Але що примусило вас, лікаря, убивати?

— Чесно кажучи, я не мав особливого вибору. Кігтик застряг — усій пташці пропадати, кажуть мої друзі з Московії. І спочатку я не отримував ніякого задоволення. Але потім у мене з’явилася вона... мапа підземель Кременеця, — проказав Хохриттер, закотивши очі в неприхованому захваті.

— Ви схибнулися на всемогутності?

— Трохи, — кивнув головою, погоджуючись, лікар. — Повірте, таке б’є по мізках, і вам би вдарило. Бернард мав рацію, підземне місто божественне. То справжній витвір, мереживо, яке заворожує. Ви бачили лише малу його частину, інша — то просто підземне королівство. Можливо, десь там справді ті мощі святого, хтозна. А ще — то справжня магія. Коли я розібрався в усіх хитросплетіннях переходів... Ви навіть не підозрюєте, де є виходи з підземель! У найнеочікуваніших місцях! У кімнатах, шинках... у кожній старій кам’яниці. У кожній! Часто я стояв і слухав. Скоро я знав усе про всіх... А потім... потім я отримав новину...

— Спадок? — уїдливо запитав Голота.

— Не зовсім. Новина не така приємна. Я помираю, і мені залишилося місяць — не більше, — усміхнувся медик.

— Отакої.

— Так, і тоді я зрозумів, що мені потрібно. Встигнути залишити своєї ім’я у віках.

— Пафосно...

— Мені вже все одно. Я поєднав дві справи. Вовкулака почав убивати, а я почав писати величезний трактат «Робота серця», а на видавництво майбутньої книги віддавали грошики нещасні жертви... — вишкірив зуби Хохриттер.

— Як саме убивали?

— Так ви ж самі й розповіли про це! Блискуче розгадали, дарма я вважав вас дурником. Я показував жертвам карту, показував підземелля, виходи в старовинних маєтках. Вони чули секрети купців, патякання магнатів, таємниці чванливих шляхтянок. Від перспектив у них розбігалися очі. Тоді ми йшли підземеллями до мене. Вони засинали, а я починав свої досліди... Тіла потім виносив за місто.

— А Мільчек? Купець? Він же кричав у лісі?

— О так, була майже невдача. Він не заснув — напевне, того разу я не розрахував кількість лаудануму[50]. Разом ми вийшли з нори біля шинку, де він залишив товар. Неймовірно, але той бовдур ударив мене по голові, забрав карту й накивав п’ятами. Я був шокований: жертва, що мала ось-ось померти, показала зуби! Та я швидко отямився й побіг коротким шляхом, що виходив аж у гори. Я знав, що той пройдисвіт помчав до Шумська. Коли я наздогнав його, лауданум подіяв. Він уже майже спав, тримаючи в руках повіддя, коні йшли самі. Мені лишалося лише скочити на воза й прохромити шахрая, як хруща. Та він несподівано прокинувся й закричав. Довелося швидко його кінчати й тікати, адже я вже чув, як хтось ломиться крізь кущі.

— Стривайте, а смерть шинкаря, коли Мнішек був у Лишні?

— Тут усе просто. Муки сумління Мнішека потрібно було постійно підсилювати. Шинкар був п’яний, як чіп, скрутити йому в’язи було легко...

— Чому ви напали на Сташку? — перервав його Голота.