— Чому я?
— Я міг би й далі перераховувати суперечності у ваших брехливих розповідях... Але то все було непевно, самі натяки, марево...
— Так, і химерне марево, — вставив Хохриттер. — І що раніше ви це зрозумієте, то краще...
— Так думав би і я, якби отець Бернард не розповів мені... — промовив Голота, дивлячись на Хохриттера.
— Він не назвав вам жодного імені, бо ви б оце зараз не плели бозна-що!
— Так, він не сказав мені імені, але я й так здогадався. Бернард усе життя бігав за своєю мрією і легко став вашою жертвою. Ви знали, що є метою усього життя старого настоятеля. Осяяти Кременець, зробити його другим Римом. Знайти могилу святого Матфея. Ви показали йому книгу, де були натяки на те, де шукати раку з мощами апостола. А він упустив вас під землю. Скоро, дуже скоро старий зрозумів, що допустив у підземелля потвору, але навіть тоді йому здавалося, що ці жертви не марні. Що знайдені рештки Матфея зроблять Волинь твердинею християнського світу. Але, знаєте, абат таки мучився від докорів сумління. Недарма він замовив оту картину...
— Яку картину? — підняв брови Хохриттер.
— Ваша біда, Хохриттере, що ви багато цікавилися медициною і мало — мистецтвом. Це згубило вас. Отець боявся вас. Він знав, що ризикує, тож хотів навіть із могили вказати на справжнього Кременецького Звіра і заспокоїти своє сумління. Ви пам’ятаєте ту копію картини Боутса, що висить у старого в вітальні?
— Якісь муки якогось святого! Яке це має відношення?! — вибухнув зовні спокійний медик.
— То муки святого Еразма, якому кати виймають нутрощі. Її намалювали у Львові цього літа. В оригіналі — двоє катів жорстоко вбивають святого. У своїй же копії Бернард велів зобразити одного мучителя сивим ченцем — то був він. Інший кат зображений високим хлопцем з лицарськими шпорами.
— Міхал Мнішек. Це ж очевидно.
— І я спочатку гадав, що то він так натякає на свого племінника. До того ж, Бернард сказав: Міхаель. Я тоді навіть трохи здивувався, бо чому б то дядько кликав племінника німецькою, і лише потім зрозумів — то він говорив про вас — Пауль Міхаель Райнер Хохриттер. То ви були тим високим («hoch») лицарем («ritter»), зображеним на картині старого настоятеля...
— Далі. Ваша фантазія просто фонтанує, мій дорогий.
— Далі? А далі — все. Заманювали, вбивали, позбувалися тіл. Убивали, скоріш за все, саме тут, — оглянувся Голота. — У підвалі, а то й у цій самій кімнаті. Як саме? Думаю, отрута. Тіла ви шматували пізніше, а рештки тягли по підземних переходах і викидали в ущелину в горах. Але мене не полишають питання: навіщо так жорстоко й дивно? Навіщо ви робили все, аби підставити свого вихованця, за яким змалечку доглядали?
— Давайте нарешті докази, бо таку історію я можу розповісти про будь-кого, — у голосі медика почувся метал, він уже не посміхався. — Хоч би й про вас, ліценціате. Хоча, можливо, у мене й не вийде так яскраво — адже у вас справжній літературний дар.
Голота відпив сливовиці й закашлявся. За мить віддихався й продовжив здавленим голосом.
— Після смерті Бернарда я поліз у підземний хід в його будиночку. Дійшов підземеллям до підвалу монастиря тринітаріїв. І знаєте, що я там угледів? У старому покинутому підвалі, в який ніхто не заходив років із десять? Ще один лаз, магістре. І той лаз за хвилину привів мене до вашого будинку. І вже у вашому підвалі я знайшов це, — Голота нахилився до своєї торбини й кинув на коліна лікарю гострі залізні пазурі. — Ви таки любитель зовнішніх ефектів, отрут і моторошних убивств...
Голота провів руками по обличчю. Хохриттер подивився на свою склянку, в якій виблискувало відображення язиків вогню і трохи похитав нею, розплескавши ракію.
— Не отруту, Голото, — несподівано промовив він. — Ні, не отруту, бо то надто вульгарно. Це макаронники люблять сипати один одному в келихи різну гидоту, ми, німці, не такі передбачувані, — вишкірився він. — Ніякої отрути, звичайне снодійне. Так-так. Лише снодійне, мій милий друже. Ви маєте рацію, кожен з тих, хто приходив сюди нишком уночі, отримував порцію снодійного, а вже тоді я...
Хохриттер помовчав, відпивши трохи сливовиці, і цмокнув губами.
— Дуже смачно, аромат просто magnifique. У дитинстві я навіть не думав, що матиму власний будинок, носитиму багатий одяг, їстиму вишукані страви, питиму такі напої. Ви знаєте, Голото, що за життя у малого, батько якого має корову, поганий характер і здоровенні кулаки? Хоча звідки вам таке знати? Ви ж із тих, хто спав на перині, підтирався шовком. Що, здивовані? Я про вас дізнався багато чого цікавого, залишений без спадку, милий князику... Але повернімося до наших із вами справ. Так-от, дитинство. Хтозна, чи вижив би той малий, якби не місцевий хірург, якому потрібен був підручний. Хлопчик, якого б не нудило від вигляду кишок та відрізаних пальців. У лікаря жилося йому не надто добре, але ж це було краще, ніж втрачати свідомість від ударів здоровенного селюка... Та й помер той лікар вчасно, щойно виявилося, що хлопчина має неабиякий талант.
— Убивати, — тихо підказав Голота.
— Е ні, ліценціате. Я завжди був справжнім лікарем. Не те, що більшість коновалів, яких зустрічав усе своє життя, — відмахнувся рукою, скривившись Хохриттер. — У мене був талант і золоті руки. Уже малим я був кращим за того старого тупака, що мене вчив! Але він чомусь відкинув копита, і я накивав п’ятами, забравши його гроші зі сховку. Тікав так довго, що зрештою, зупинився аж у Монпельє.
Хохриттер зупинився, подивився у вогонь невидющими очима, явно згадуючи. Потім отямився, пошкрябав щоку й продовжив:
— Туди, в університет, я й віддав Ремерові гроші і так став студентом. Там також було нелегко. Хай я був один із найкращих анатомів і хірургів серед студіозусів, та не мав жодного шансу прославитися. Бо був чужий і бідний. Не з’явилося в мене шансів і коли почав практикувати. Всіх клієнтів розділила між собою зграя старих недоумків та синків із багатих родин. Мені ж лишалося їздити Європою у пошуку випадкових заробітків.
— Так ви потрапили на Волинь...
— Спочатку у Львів. Я вилікував одного міського патриція від метеоризму й відразу ж став зіркою у цій глушині...
— Тоді ви почули про Мнішеків... Про хворобу хлопця.
— Так. А коли приїхав, відразу побачив, що ніяких хвороб немає й близько. Хлопець був трохи нервовий і з неабиякою уявою. А от мати довела його до справжніх розладів. Усе, що було потрібно, — це відірвати хлопця від тієї істерички, що я й зробив — повіз у мандрівку.
— Але що сталося в Італії?
— Що? Дві речі. Я побачив моїх бездарних однокашників, які лікували в Римі, Неаполі та Венеції. Їх називали світилами науки і під час зустрічей вони зглядалися й плескали мене по плечу, гидливо кривлячи губи на вбогого тедеско[47]. І ще одне: я зрозумів, що, як завжди, мав рацію — хлопець повністю вилікувався вже за місяць. А це означало...
— Що скоро ви втратили б роботу...
— Так, ви, на диво, проникливі. І як я міг так помилитися, вважаючи вас недоумком? Так, я справді злякався. Так-так, мій милий ліценціате. Я не хотів більше жити в конюшнях і годувати бліх у поганих заїздах. І саме в цей час сталася подія, що перевернула моє життя, — Хохриттер зробив паузу й прикрив рукою очі. — Якось до мене навідалися гості, посланці дуже, дуже впливових людей. Які мали зуб на дядька хлопця...
— І? — нетерпляче підганяв Голота лікаря.
— Люди знали про хворобу хлопця і про те, що я його вилікував...
— Не кажіть далі, — швидко заговорив Голота, кусаючи губи. — Вам заплатили, аби ті хвороби повернулися. Навіть більше — аби ті хвороби зробили Міхала кривавим маніяком... Тоді б вони мали, як впливати на дядька-міністра...
Хохриттер скривив губи і поаплодував Голоті:
— Браво! Усе так і було. Аби повернути нервовому Міхалу його лікантропію, треба було влаштувати справжню виставу й отруїти нещасну дівчину. На війні як на війні, — театрально розвів руками Хохриттер. — Результат був прекрасним. Міхал знову поринув у депресію. Я ж розпоряджався грошима молодого магната, писав трактат про лікантропію й почувався господарем світу.
