— Він дихав, коли його знайшли? — схвильовано запитав Хохриттер.
— Так, трохи, — відповів Голота, і несподівано різко повернувшись, дав смачного ляпаса Міреку, що, дивлячись на свого пана, трусився й підвивав тонким голосом.
— Замовкни вже нарешті, набрид! — люто заволав Голота, та, здавалося, Мірек не почув і продовжив бурмотіти.
— Але ж крові було, крові стільки, крові... пане Голото... пане Пауле... — ще один удар, уже сильніший, нарешті примусив камердинера замовкнути. Та не надовго, за мить він знову почав підвивати, але вже тихцем, аби не привертати уваги розлюченого Голоти.
— Що там, лікарю? — різко запитав Голота, та, здавалося, що ляпасами Міреку він привів до тями не камердинера, а медика. Погляд Хохриттера набув ясності, а руки механічно робили свою справу.
— Почекайте, Голото! — зло відповів Хохриттер, що саме перетягував Мнішеку руки трохи вище ран. — Не заважайте. Зараз на ваші питання хочеться дати таку ж відповідь, яку ви тільки-но дали Мірекові...
— Зрозумів...
— Та й узагалі, не тупцяйте тут. Вийдіть і чекайте, — Хохриттер показав рукою на двері.
Голота негайно повернувся до Мірека, пхнув того поміж плечі, вийшов сам і зачинив за собою двері. У великій залі він нарешті видихнув, подивився на свої аж чорні від густої Мнішекової крові руки й уперся головою в стіну. Намагався не думати ні про Мнішека, ні про Сташку, адже боявся, що зараз здуріє від божевільного рою думок, що заполонив голову.
Голота зусиллям волі вгамував ридання, що несподівано майже вирвалися з його грудей, та сповз по стіні на підлогу. Мірек, якого неабияк здивувала така поведінка (навіть більше, ніж крики хвилину тому) різко перестав рюмсати й розмазувати по обличчю свою й Мнішекову кров. Він задкував, дивлячись на страшне обличчя ліценціата, яке проти волі самого Голоти здригалося від гримас, аж поки не наштовхнувся на вихідні двері. За секунду слугу відкинуло — двері різко розчинилися й до покоїв ускочив розкуйовджений кременецький староста. Голота, що саме ховав лице в долонях, підняв голову й подивився на знервованого Сангушка. Мірек з подивом відзначив, що обличчя, яке ще мить тому тіпалося, як у навіженого, вже виглядало нормальним.
— Що там? — Сангушко вихором підбіг до Голоти. — Де він?
— У кімнаті, з ним Хохриттер. Просив не заважати, — Сангушко вислухав, швидко перехрестився й заходив залою, дивлячись під ноги. Зупинився.
— Зараз ще пошлю когось до лікаря Можаровського. Може, допоможе Хохриттеру.
— І до ксьондза...
— До ксьондза обов’язково. Хай освятить будинок, бо тут коїться якась чортівня, холера ясная! Я вже за портьєри заглядаю, бо боюся якихось найманих убивць з ножами чи вовкулаків, чи кого там ще, — роздратовано скривив Сангушко рота і, ще раз подивившись на двері, за якими спливав кров’ю Мнішек, кинувся з кімнати.
За хвилю Голота вже майже повністю опанував себе. Він перебрався в крісло, де сидів, не рухаючись, підперши щоку, коли Хохриттер відчинив двері. Лікар став на порозі, зняв свої окуляри й потер перенісся. А тоді втомлено усміхнувся до камердинера.
— Міреку! Маєш ще роботу, ледарю!
— То все добре? — запитав Голота тьмяним голосом, дивлячись у загаслий камін.
— Так, ліценціате, наскільки це можливо, — хитнув головою Хохриттер.
— А він отямився? — так само байдуже запитав Голота.
— Отямився, тільки не хоче говорити... Точніше, я думаю, що не хоче, — після паузи зізнався лікар.
— Можна до нього?
Хохриттер подивився на Голоту, швидко підійшов до ліценціата і торкнувся його плеча.
— Голото, ви ж не робитимете дурниць? — запитав медик.
Той не відвів спокійного погляду:
— Ні.
— Я розумію, що ви звинувачуєте його у смерті Станіслави... Але ми — цивілізовані люди. Треба чекати на вирок суду. Ви ж пам’ятаєте, що ми разом маємо свідчити... — прошепотів лікар.
— Я не робитиму дурниць, лікарю, — Голота помовчав і тоді додав уже спокійніше: — Повірте мені.
— Тоді йдіть, хоча не думаю, що з нього зараз гарний співбесідник.
Голота повільно піднявся з крісла, минув Хохриттера, як якусь статую, й зайшов до кімнати. Мнішек розплющив очі, повернув голову до Голоти й спробував усміхнутися. Однак не дуже вдало — замість усмішки лице плаксиво скривилося.
— Це тобі треба дякувати, що я зараз не у сумному царстві тіней Аїда? — зашепотів Мнішек побілілими губами.
— І Міреку. Хоча він допомагав здебільшого панікою, молитвами й причитаннями. Нащо ти це зробив, Міхале? — не надто привітно почав Голота.
— Набридло мені отак жити, Богуславе. Ношу камінь на душі великий, давить він мене, як ота величезна грудна жаба... Не витримав я, захотів збавити себе від усього цього...
— Я також хотів збавити тебе від усього цього...
— Чому ж...
— Вирішив почекати, — примружив око Голота. — Вбивати самогубцю — не дуже добра прикмета...
— Богуславе...
Голота подивився на молодого магната, мовчки скрипнув підборами, розвертаючись, й пішов геть, важко гупаючи чоботами. Він минув Мірека та Хохриттера, що тривожно дивилися на нього, і тихо зачинив за собою двері.
***
— Як ти кажеш? — ще раз запитав розхристаний спітнілий Карась у Голоти, що сидів на пеньку на подвір’ї біля будинку купця. Той слухняно повторив:
— Мені треба людина, яка знає хоч щось про підземелля під Кременцем. Поговорити хочу... Дуже треба, Генрику. Є такий?
Карась обвів Голоту здивованим поглядом, сплюнув і пішов геть. Уже за хвилину він вийшов з-за рогу будинку разом із замурзаним кудлатим селянином у лахмітті, що став перед Голотою, жмакаючи в руках шапку.
— Здрастуйте, пане, — промугикав чолов’яга, наче в його роті були ложок із п’ять каші.
— І тобі привіт, чоловіче, — невпевнено проговорив Голота, косячи оком на Карася.
— Я Михайло Куц, — селянин, певно, вважав, що це мало щось сказати Голоті.
— Невже? Сам Куц?! — усе більше бентежився Голота, не розуміючи, нащо Карась притяг цього бідаря.
— Голото, перестань коситися на мене, як дурний, — гаркнув Карась. — Ти хотів підземелля — я їх тобі дав! Я іноді просто неймовірно дивуюсь, як тобі щастить. Питай його про тунелі, ходи й усе таке інше! — ткнув він своїм великим зашкарублим пальцем у замурзаного чолов’ягу.
— Підземелля... То ви знаєте підземелля? — здивовано запитав Голота чолов’ягу.
— Знаю трохи. Це ж мій брат Микольцьо їх знав, Іваньцо знав, і я знаю, — заторохтів, дивлячись у землю, чоловік.
— Микольця? То ти брат Микольці-каменяра?! Чорта?! — вигукнув Голота. Селянин кивнув.
— Трійко нас було. Микольця жовнір шаблею покришив, з Іванця Болиць паси шкіри знімав, то він і вмер... — знову заторохкотів, немов глиняними полумисками, скоромовкою чолов’яга. — Я у тітки хворів, у Дедеркалах, коли їх узяли. А тоді до Острога втік. Оце з рік тільки як повернувся. Сажотрус зараз я. І дрова рубаю, і... Тобто пан Карась мене взяв до себе. Допомагаю...
— Карась? — здивовано протягнув Голота. — То он, як ти мене навесні від Болиця витяг, Карасику...
Той лише заплющив на мить очі й кивнув головою, погоджуючись.
— Так що, Михальцю, знаєш про ті підземелля?
— Нори. Ми казали — нори. Найкраще їх Микольцьо, наш наймолодший, знав. Казав, що весь Кременець на такому мурашнику живе, а ніхто навіть і не здогадується. Він винюшив усе, що було. Міг з Почаєва до Кременця під землею пройти. Іванцьо менше знав, але Підзамче, де були всі будинки, які ми обносили, знав добре. Я ж із ними нечасто ходив, тож і знав хіба кілька нір...
— Яких? — перервав Голота скоромовку Куца, яку й так розумів, напружуючи весь свій слух. Михайло підняв очі на Карася, а тоді на Голоту і знову почав м’яти в руках свою подерту шапку.
— Михайле, не ображу тебе, повір, — сказав Голота, і Куц лише кивнув на ці слова. Зітхнув і продовжив.
— Була карта, яку Микольцьо склав...
— Карта?!! Не може такого бути! — вигукнув Голота.
— Була, кажу, — повторив Куц.
