Наш герой знав, що перший крок до слави є першим кроком до погибелі. Бо, на жаль, існують у людському стаді бездари. Оскільки вони нічого хорошого для людей не можуть зробити, то роблять так, щоб люди взагалі нічого хорошого не бачили і не чули від інших.
Курочка не раз відхрещувався:
— Не піду більше на сцену. Я композитор, а не актор.
Але його знову запрошували. І він не міг відмовити.
Люди знову щиро плескали, а заздрісники ще більше скреготали зубами. От є, читачу, така категорія людиноподібних, у яких чужі успіхи посилюють процес виділення жовчі. Саме від таких людей Курочка тікав у Вільхівку. На своє патріархальне подвір’я. До своїх мишей, жаб, до невсипущого їжака Хомка.
До нього одразу ж навідувався чорний, як смола, сусідський кіт Андрюша. Забігав сусідський собака Беньо. А потім уже йшли сусіди.
— Михайлович, може б, ви підвезли до електрички мою куму, — це Степанида.
— Михайлович, просьба до вас. У райцентр треба підскочити. Балон привезти, — це Петро.
— Михайлович, може б, ви нас на хрестини підкинули, — це молодше покоління…
І пізно вночі, коли «Михайлович» ловив у сні жар-птицю або якийсь головоріз ганявся за ним з сокирою, стукали у вікно:
— Михайлович! Агов, Михайлович! Просніться! — це вже сусід дальший. — Яруньку нашу апендицит схопив. А ми з сином увечері випили. За руль сідати не можна. То треба було б…
І наш герой, читачу, мовчки встає, мовчки зодягається і мовчки виконує роль сільського трамвая і таксі.
Оскільки ніколи в нікого він не брав жодної компенсації: ні «на бензин», ні «за амортизацію», слава про нього, як про безвідмовного хльорка, котилася вже й по навколишніх селах. До нього йшли як до бюро добрих послуг.
Приємно відчувати, що ти потрібна людина. Але коли ти вже так часто потрібний, — перестаєш відчувати. Починаєш задумуватися: «А навіщо, власне, це потрібно мені?» І починаєш відмовляти.
Наш герой також задумався. І також відмовив. Відмовив тому, кому не треба було відмовляти. Відмовив Люниній мамі. І за це поплатився.
Був чудовий ранок погідного літнього дня. Сонце викотилося з-за хати баби Груні і заглянуло у композиторові вікна. Курочка також час від часу поглядав у вікно. Тільки зсередини. Лице його хоч і не могло змагатися з сонцем, але світилося радісним чеканням. До нього ось-ось мали прибути гості. Один дуже відомий композитор, дуже відомий режисер і три дуже відомі співачки. Одна з них нашому героєві надзвичайно подобалася. Її везли з Курочкою знайомити: «Може, нарешті…»
Машина зупинилася коло брами. Серце у Курочки закалатало. Радісно і тривожно. Він ще раз оцінив себе перед дзеркалом. Вискочив на подвір’я. Кинувся до хвіртки. І остовпів. До тину була прикріплена жердина, на ній теліпалася полатана зелена спідниця, а на спідниці чорними літерами написано: «Хахаль». Гості вже помітили цей незвичайний прапор. Чоловіки до надриву сміялися. Жінки стримано хихикали. Кандидатша у дружини Курочки стояла зашарівшись, як осінній джонатан. А сам Курочка вкрився якимись невизначеними плямами.
— Зустріч на високому рівні! — пожартував дуже відомий режисер. — Прапори вивішено. А де ж почесна варта?
Вона не примусила себе довго чекати. Не встиг господар здерти спідницю, як наче з-під землі виринула Люнина мама.
— Волоцюга! — зарепетувала вона на всю вулицю. — Бабник! Збезчестив мою дитину. Тепер цілий виводок привів. А ще інтелігент! Чекай ось — принесе тобі в пелені…
У Курочки мороз пішов поза шкірою. Лице горіло. Він щось белькотів. Чимось виправдовувався. Відомий режисер і відомий композитор взяли ораторку під руки, відвели її кілька кроків, щось шепнули на вухо, і вона подалася геть.
Що то вже, читачу, було за сватання, здогадуєшся сам. Наш герой почував себе так, ніби його на сцені публічно закидали тухлими яйцями. Наречена сиділа ні в сих ні в тих. Відомий режисер з відомим композитором яких тільки не вживали дипломатичних заходів, підігріти атмосферу не зуміли.
Потім наречена все ж таки заговорила:
— І часто у вас вивішують такі прапори?
Курочка також наїжачився:
— Ні. Це спеціально до вашого приїзду.
— За що мені така честь?
Тут втрутився режисер:
— Обираючи гетьмана, випробовують його сміттям. Сиплють на голову. Щоб не зазнавався.
— Ну знаєте, — сказала кандидатша. — Тут таке сміття, що не хочеться й гетьманської булави.
Курочка остаточно вийшов із себе:
— А вам ще ніхто її не пропонує.
Відомий композитор сказав:
— Геннадію! Ти не тільки мужчина, а й хазяїн. Тримай себе в руках. Дамам треба прощати. Таня все зрозуміє. Тільки заспокоїться від цієї хвилюючої зустрічі.
І хазяїн тримався. Тремтіла душа. Щеміло серце. А він пробував співати. Намагався жартувати.
Надвечір, коли збиралися в дорогу, атмосфера ніби й потеплішала. Навіть Таня загадково посміхнулася до Курочки й сказала:
— Ваше від вас не втече…
Курочка провів гостей. Поприбирав зі столу. Вийшов на подвір’я, сів на лавочку. І така нудь засмоктала під ложечкою. Таким самотнім себе відчув і ображеним.
У траві щось зашелестіло. У вечірніх сутінках викотилась мордочка їжака.
— Хомку! Рідний ти мій! — сказав на радощах Курочка. — Хоч ти мене розумієш. — Сів навпочіпки. — Нічого, Хомку. Ми виживем. У нас девіз: шукай радості й щастя в тому, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного…
— Так ось природа вам послала…
Курочка стрепенувся. Повернув голову. За спиною стояла Таня.
Бувають у житті хвилини, коли тобі здається, що нема на світі ні бід, ні клопотів. Нема в тебе ворогів і недоброзичливців. Нема в тебе ні хвороб, ні болів. А все твоє єство від п’ят і до кінчиків волосин на голові сповнене радістю і щастям. Те, що учора стояло скелею посеред твого життєвого шляху, сьогодні здається тобі порошинкою. Ті, що вчора видавалися тобі кровожерливими драконами, сьогодні все одно, що звичайнісінька мошкара. Й ці неповторні хвилини приносять людям люди.
Курочка так був обтяжений радістю, що під її тиском опустився на траву. І, лупаючи очима, продовжував сидіти. Навіть Хомко здивовано витріщився.
— Я не розумію, — спитала Таня, — це ви так захоплюєтеся чи так обурюєтеся?
— Це я такий щасливий! — сказав герой, спинаючись на ноги. — Давайте сядемо в машину і куди-небудь втечемо.
— Навіщо? — здивувалася Таня. — Ми й так вже втекли.
— Щоб знову хтось не зіпсував настрою.
— Не страшно. Мені вже зроблено прививку…
Було далеко за північ. Вони сиділи в саду на лавочці. Рідне небо кидало закоханим до ніг зорі. Щедра земля наповнювала їх пахощами квітів. Гаврюшин півень витискав із себе усе, на що був здатний його скромний півнячий талант. А Хомко сидів під кущем, дивився і слухав.
— Завтра ж подамо заяву! — казав він.
— Чого так спішно? — питала вона.
— Боюся тебе втратити.
— Невеликий скарб. Досі жив без мене.
— То досі. А далі не хочу. І не зможу…
Хомко відчув цей великий злам у житті свого господаря. І думав: «Диви, як у цих людей все бурхливо виходить. Коли я зі своєю їжачихою познайомився, у нас проходило значно спокійніше…»
Сонце вже ген-ген. А двері Куроччиної хати зачинені. Василина раз по раз витикає свого носа з-за фіранки. І хоч би тобі майнуло щось у сусідському вікні. Майже до ранку шептався з кимось на лавочці. Не розгледіла тільки, з ким. Може, Клавка поночі ускочила. А Мотрона ж учора дала тому композиторові. Ой і молодець Мотрона! Якби отак ще хтось. То, мо’ б, і не витримав, Мо’ б, утік. А тоді, поки хтось новий уселиться, своє подвір’я трохи углубили б… Та й городу шматок, може, прихопили б. Воно йому так той город потрібен, як козі борода. Дерев понатикав. А поміж них — гарбузи. Це ж скільки картоплі було б. Та скільки за неї взяти можна. Та якби в інших ще не вродило. Та й у колгоспі не вродило. Тоді на базар… А жаднючий же який! Не приведи Господи. Це ж молоко йому давала. Так, як іншим дачникам. Як на базарі. Так ніхто ж нічого. А він: «Василино Григорівно, чим я подібний на порося?» — «Таке скажете». — «Чому ж ви тоді мені перегон даєте? Та ще й по ціні молока?» А питається: воно тобі нада? Отой жир? Оті вершки? Щоб тобі печінку розворочувало? Врачі ж не совітують. А в нього ж, мать, печінка. Бо жовтий, як гарбуз… Да ж… Гарбузи. Понасаджав. Такі зародили в тому бур’яні. І солодкі ж. Пару штук прихопила кабанчикові. Так цяскав, аж дякував. То й питаю: «Михайловичу, що будете з гарбузами робити? Мо’ б, мені віддали? Я б кабанчикові. Зернятка собі повитрушуйте. Воно взимку перед телевізором нада щось гризти. А половинкам не пропадати ж». — «А чого це їм пропадати? Роздам. На кашу». — «І ми кашу любимо». — «Ви любіть зі свого городу. У вас його он скільки. А я роздам тим, у кого зовсім нема. Міським. Котрі мусять у вас не тільки гарбузи, а й кропиву купувати…» Ой і злюче ж… Це не дай Бог, якби женився. Та ще й на Клавці. То Мотрона одразу ж город захопила б… Радіо знову про війну балака. Не дай Боже! Це ж скільки горя попотерпіти. Це ж тільки зажили нормально. І хату збудували. І сарайчик справили. Не дай Бог, яка бомба. Кирпич же такий дорогий. І цемент. А шихверу як важко було дістати… І чого то наші з їхніми ніяк зговоритися не можуть?.. Ти диви, й у вікні не показується. І двері не відчиня. Мо’, вмер? Та чи й вона там з ним? Машина стоїть. А тут же бігти треба. Трави трохи прискубти з Тодориної межі. Поки та у місті базарює…
