— Те, що кущами починається, кущами й закінчується, — відповів Геннадій.
— Ти помиляєшся! — посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.
Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: «Що я наробив!» Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.
Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?
Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?
Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…
* * *
Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:
«Сьогодні у клубі відбудеться зустріч
з композитором Г. М. Курочкою.
Запрошуються всі бажаючі!»
Нові односельці вже не раз просили Курочку:
— По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.
І ось він на сцені Вільхівського клубу.
Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.
У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі — Гаврюша з гармошкою.
Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.
Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали «знаємо», інші — «розкажіть». Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:
— Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?
— Яку тобі нада? — конкретно спитав Гаврюша.
— А яку ви знаєте?
— Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…
— Ну, ось заграйте яку-небудь.
Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.
Він притупував ногою. У залі плескали.
— Ще? — питав Гаврюша. — Може, «яблучко»?
— Ні, ні! — зупинив його Курочка. — А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?
Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:
— Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.
Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.
— Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! — крикнув дід Саня.
Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.
Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:
— Спасибі хоч їй, що народить!
Дід Саня не вгавав:
— Тут одним спасибі не одбудешся…
— В держави вистачить і ясел, і садків, — сказав під оплески Курочка. І спитав: — Може, в кого є якісь запитання?
Першим підняв руку той же дід Саня:
— Михайловичу, а ти міг би бути міністром?
На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:
— Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…
Дід Саня знову підняв руку.
— Сиди! — смикнула його баба Груня. — Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?
Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:
— Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…
— Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? — сердилася баба Груня.
— І японець вооружається, — продовжував Гаврюша. — А Америка, так та, брат, уся в ракетах…
— А я тебе питаю? — перепинила його баба. — Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.
Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.
— Телевізор треба дивитися. І газети читать, — кинув підбадьорений Гаврюша.
— Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! — кинула сердито баба Груня.
З місця підвівся дід Затірка:
— Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?
— Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! — показав на телевізор. — Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.
Дід не погоджувався.
— А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.
— Дивак! — почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. — Я ж, казав, Михайловичу, дивак.
— Спасибі тільки Гаврюші, — продовжував дід. — Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…
Гаврюша не витерпів:
— А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!
— Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, — сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.
У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:
— Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?
— Мабуть, що «гражданін»!
— А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?
— А ви гражданін чи не гражданін?
— Конєшно, гражданін.
— А чому ж тоді державна ціна кроля — три карбованці, а ви з мене берете десять?
У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.
Курочка посміхнувся:
— Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.
— Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.
Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.
До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.
— Оті тополі, — сказав хтось, — дід Затірка садив.
— Не я, — поправив дід. — А учні.
Курочка поцікавився:
— Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?
— Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один — у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!
— Це ж ви про кого? — спитала Степанівна.
— Про кого? — втрутився Гаврюша. — Про Цапка. Не знаєш, про кого.
— Перекотиполе, діду, — мовив Курочка, — є у селі, є і в місті.
— В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.
— Он щур, щур! — закричали жінки.
Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.
— У вас, Михайловичу, є щури? — спитав Степанович.
— Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.
— Кота? У Гаврюші? — здивувався дід Саша. — Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.