Кажуть, коли народжується король, одночасно народжується його потенційний убивця.

Заінтригований віщим сном і реальною дійсністю, Курочка вмостився знову до ліжка. Проте заснути не міг. Думав, що воно там, під яблунею.

Думку про будь-які матеріальні цінності намагався відігнати. Хоч вона настирливою мухою знову поверталася. Переконував себе: село не океан, переповнений піратами. А оте обійстя — не безлюдний острів. Де ховати скарби вони мали б. А думка-муха дзижчить: «Зате Київ — океан. А село оце — як корабель з піратами. Наскакують вранці. А ввечері тягнуть додому хто що може».

«По-перше, — переконує думку-муху здоровий глузд, — ті, що їдуть уранці, а повертаються увечері, — не пірати.

Вони працюють. По-друге, те, що вони крадуть, у землю не закопують. Ось порозбудовували котеджі. Їх ніхто і не питає: де взяв, за що купив? Якби, припустимо, він украв оптом екскаватор, його посадили б. А він бере уроздріб. Сьогодні — гайку. Завтра — шруб. Післязавтра — шайбу. Потім — педаль, триб… Потім усе це продає, міняє…»

«А ті, що їдуть увечері і повертаються вранці? — дзижчить думка-муха. — Такі, як Козел, Рябий, Сірий?»

«Ха-ха-ха! — сміється здоровий глузд. — Навіть якби їм удалося зняти з когось не ондатрову шапку, а золоту корону, то вони понесли б її сюди? Під Гаврюшине вікно? Під ніс його невсипущої Василини? Яка дивиться вперед, а бачить ззаду. Яка нюхом чує краще за будь-яку пошукову собаку. Яка переплюне будь-який розшук і обехеес».

«А може, якийсь диверсант? — не вгамовується думка-муха. — Може, тут ще під час війни щось закопане? А він шукав…»

Здоровий глузд не встиг заперечити. На вулиці зчинився такий гармидер, ніби висипали з велетенського мішка сотню жінок, які місяць сиділи мовчки.

Курочка підійшов до вікна. Біля його тину стояли всі навколишні сусідки. Щось жваво обговорювали.

Відчинив вікно:

— Здрастуйте, дівчата! Що там у вас? Засідання бабкому?

— Здрастуйте, Михайловичу!..

— Розбудили вас?..

— Михайлович з самого ранку не спить, — повідомила Василина. — Попід яблунею гуляв…

— Шукав торішніх яблук, — сказав Курочка.

— Михайловичу! — вмішалася баба Груня. — Чудо-юдо в селі з’явилося. Клавка Мотрончина приїхала. З балалайкою. Учора до півночі дримбала…

— То не балалайка. То магнітофон, — поправила Ганна.

— Та хай магнітофон! — погодилася баба. — Ти мене не перепиняй, бо я забуду… То Мотрона сьогодні сіяє, як сонце. Цілі ночви сліз наплакала з радощів…

— А та Клавка що, в тюрмі сиділа? — поцікавився Курочка.

— Якби то в тюрмі. А то в Києві. А до мами носа з рік не показувала. Це, мабуть, у світі буде якийсь переворот, що вона приїхала…

У дальшому обговоренні Клавиного життя Курочка не міг брати участі. Бо треба було братися за впорядкування свого. Тому позоставив Клавку на суд оцих вільхівських інквізиторів.

Тепер, читачу, коли оті жорстокі язики, як нещадні ножі гільйотини, січуть моральне «я» Мотрончиної Клавки, а наш головний герой зайнятий своїми побутовими клопотами, я поведу тебе до контори місцевого колгоспу «Прогрес».

Сивий, як голуб, голова колгоспу сидить за столом. Чорний, як ворон, голова сільради сидить біля столу.

— Дачі будуватимем, — каже голова колгоспу.

— Тепер буде. Три тисячі варягів. Як гайнуть по городах. Корінці пообгризають. А скільки всякої шпани з’явиться. Зі своїми ради немає. Он вчора Козлик знову ходив женитися. До баби Лисовети.

— Котрої-то Лисовети?

— Тої, що біля Покруча живе. На ногу кульгає. Років їй за сімдесят.

— А йому?

— Йому? Якщо тридцять набереться, то й добре… Прийшов увечері. Каже: «Бабо, я вас люблю. Я без вас не можу жити. Давайте поженимося. Те, що ви старша, — дурниця. Я вас варити не буду. Мені треба друга жизні…» Баба рота розкрила. Поставила самогону, сала. Понапивалися. Баба заснула. «Друг жизні» — з шухляди гроші. І тільки його бачили…

— Як же дізналися?

— Сьогодні ледь світ прибігла. Каже: «Посадіть його за насильство…»

Задеренчав телефон.

Голова колгоспу підняв трубку. З неї полинув керівний бас:

— Федоровичу! Ціпов’яз звонить. З управління. Чого у вас молоко впало?

— Бо перестав доїтися… Ви б спочатку привіталися, чи що…

— Зараз не до жартів! Я доповім першому…

— Доповідати всі мастаки. Якби тільки від того надої збільшувалися… Ви ось допоможіть мені насоса роздобути. Насос зламався. Нема води на комплексі. Тому й молоко впало…

— Треба було думати раніше! Профілактику…

— Профілактику добре робити з власними колінами. Вони перед носом. Та й то не завжди видно. А насос у свердловині. Туди й щур не пролізе… Треба новий насос. Послав людей. Шукають. Вже он третій день…

Голова поклав трубку. Обхопив руками голову. З грудей його вирвався розпач:

— Чому? Чому, Іларіоновичу, я маю все вибивати через «штовхачів»? Посилати гінців з мішками. З корзинами. З грішми. По яких статтях це списувати? Чого я маю когось просити, комусь щось обіцяти? Де «Сільгосптехніка»? Чи вони, може, так планують і виробляють, як ми врожаї? З кожним роком все більше. На папері. Бо у звіті трохи дописую я, трохи район, трохи область. Де запасні частини? Де люди, які за них відповідають? Скільки воно триватиме?

Іларіонович мовчки досмоктав «Приму». Задушив бичка об дно попільнички. І тільки розтулив рота, щоб відповісти, у дверях з’явився Курочка:

— Дозвольте!

— Заходьте, заходьте! — пожвавішав Федорович. — Сідайте.

— Михайловичу! — сказав раптом Іларіонович. — Давайте напишемо вільхівський вальс. Або польку…

Це було ранньою весною. Ряба дивилася лупатими очима на плакат, що висів перед її мордою: «Ялова корова обходиться державі 450 крб. Ліквідуємо яловість!» Зоотехнік почепив його перед приїздом комісії.

Комісії навідувалися часто.

І зоотехнік завжди щось чіпляв. Або до їх приїзду, або після від’їзду. Але жоден плакат так не хвилював Рябу, як оцей. Коров’ячою інтуїцією відчувала якусь халепу.

Колеги Рябої тинялися по загінці. Чухалися лобами. Словом, проходили коров’ячі будні звичайної комплексівської загінки.

В цей час у корівнику з’явилося двоє. Один розмахував руками і кричав:

— Почистити! Щоб все блищало. Підфарбувати!

Інший відмахувався:

— Фарбуємо щотижня. Чистимо щодня. Не блищить. Бо це ж корівник, а не медпункт. Худоба є худоба. Ось стоїть. Лупає очима. Хіба ти знаєш, що у неї в голові?..

Той, що розмахував руками, кинув погляд на плакат, перед яким стояла Ряба:

— Що вона читає?

— Про ліквідацію яловості.

У цю хвилину Строката, що стояла позаду Рябої, вискочила їй на спину.

Строката завжди любить кататися на чужих спинах. І до жолоба перша пхається. А коли женуть на доїння, плететься позаду.

— Де зоотехнік? — крикнув той, що махав до них руками.

Наче з-під землі виріс зоотехнік.

— Куди ви дивитеся?..

Зоотехнік дивився в підлоґу.

— Чому досі не ліквідована яловість?

— Ліквідуємо! — переступав з ноги на ногу зоотехнік…

Коли Рябій ліквідовували яловість, вона дивилася переляканими очима на зоотехніка. І згоряла від обурення.

Хотілося заревти: «Що ви робите, антихристи! У мене вже чотири місяці як телятко в утробі!..» Але вона тільки жалібно протягнула: «Му-у-у…»

Курочка вийшов з контори. Прямував до машини. Але позаду почув:

— Ви не у Вільхівку, випадково?

Оглянувся. Неподалік стояло створіння, подібне трохи на ангела, трохи на манекена.

— Не випадково, — пожартував Курочка. — Сідайте. Таку гарну дівчину можна і на край світу везти.

Дівчина для годиться сказала:

— Що ви! Що ви! Хіба я гарна?

І закрила очі. Тим самим дала можливість Курочці роздивитися те, що він не наважився б розглядати при її відкритих очах.

Потім вона зауважила:

— На край світу мені поки що не треба. А ось до Києва…