Крузя йде на кухню, Галапочка за нею.

— Що тобі допомогти?

— Нічого, справлюся й сама. Раз уже закабалив, то нічого гратися у визволителя.

— Знаєш, я на емансипацію жінки дивлюсь трохи інакше. Я за емансипацію, тільки проти суперемансипації. Ось наша суперемансипована сусідка вважає, що вона має ходити на роботу, дитина має бути в цілодобових яслах, бо на те держава їх будує. Поки вона прийде, чоловік має зготувати їсти або принести їжу з домової кухні.

— Не бачу тут нічого поганого. Адже за це зараз веде боротьбу громадськість. Щоб більше вивільнити жінку для суспільної праці.

— Знаєш, я волію вдома мати жінку, а не голову народного контролю чи профспілкового боса. Волію, щоб моя дитина виховувалася не в комбінаті, навіть якщо він казковий, а отут, між мною і тобою. Бо жити їй потім доведеться не в казці, а в такому ось чи подібному гнізді, знаходити спільну мову з отакою горлицею, як ти, чи з таким соколом, як я. Навіть якщо на землі буде одне безкласове суспільство і люди житимуть за найвищими законами етики та естетики, їх шлунок так само вимагатиме їжі, як сьогодні.

— На ось, чисть картоплю.

Робінзон береться чистити.

Крузя:

— Для чого ж тоді будують дитячі садочки, їдальні, кафе?

— Якщо чоловік з жінкою посваряться, щоб було де пообідати. Або якщо в нього жінка суперемансипована, щоб він та діти не померли з голоду. А садочки — справа хороша. Тепер батькові й матері не треба думати, щоб дитину вчити писати, читати, готувати до школи. В садочку вчать усе. Авторитет отієї вчорашньої десятикласниці, яка працює вихователькою, для дитини набагато більший, ніж авторитет рідної матері — доктора наук.

— Ну, це вже залежить від самої матері.

— Ні. І від емансипації. Матері треба підготуватися до лекцій, займатися науковою роботою.

— Ти взяв нетиповий приклад. Припустимо, не всі жінки доктори наук і не всі навіть кандидати.

— Правильно. Але всі вони жінки. І всі емансиповані. Зараз жінці дуже важко. Щоб зодягнутися і привести себе до пуття, жінці треба зо дві години. Бо в неї щонайменше десять платтів. І кожна з них мріє мати, як цариця Єлизавета, п’ятнадцять тисяч. Вони по черзі приміряють плаття. Крутяться в ньому хвилин десять перед дзеркалом, виходять на балкон, повертаються в кімнату і зодягають інше.

— Які ж ви, чоловіки, все-таки невдячні! Для кого ж жінка старається? Для вас. Щоб бути красивою, щоб вам подобатися. А потім, жінка має ті самі права, що й чоловік.

— І обов’язки також. Обов’язок чоловіка в сім’ї — бути чоловіком, батьком, господарем. Два перші поняття розшифровувати не треба. Візьмемо третє. Якщо чоловік дбає тільки про свою хавку, себто коли він ханига, п’яниця, марнотратник, не дбає про те, щоб було житло для сім’ї і тому подібне, жінка каже: «На біса мені такий чоловік. Навіщо дитині такий батько?» І жене його в три шиї. Обов’язок жінки в сім’ї — бути дружиною, матір’ю, господинею. Якщо жінка дбає тільки про свою зовнішність, а не дбає, щоб у хаті було затишно, щоб сім’я була нагодована, чоловік не жене її, а каже: «Слухай, ти совість маєш?» А вона йому: «Ах ти, клятий варвар, узурпатор, садист! Хочеш мене перетворити в домашню робітницю! Хочеш мене прикувати до плити…»

— Досить, не філософствуй, залиш на потім.

— Ситий я не філософ. Ситий я обиватель.

— Виявляється, ти прагнеш бути обивателем? Ось бачиш, впіймала. Голод — рушійна сила всіх талантів і геніїв. Я хочу, щоб ти був талановитим, геніальним. Хіба я тобі бажаю цим зла? Хіба я роблю щось погане, коли тримаю тебе упроголодь?

Затиснувши в одній руці картоплину, в другій ніж, Галапочка обнімає Крузю:

— Молодець! Дивись, як підкузьмила. Мисляча голова.

— Аякже, емансипована.

— До речі, раз ти повернулася до емансипації, хотів спитати тебе: ти ніколи не задумувалася, чого хлопчики, маючи вдосталь прекрасних фабричних іграшок, майструють свої або просять тата: «Зроби мені». І граються ними з більшим задоволенням, ніж фабричними?

— Не мала можливості це спостерігати.

— То, може, ти бачила, як дівчинка з набагато більшим апетитом уминає пиріжка, спеченого мамою, ніж купленого в магазині чудового торта? Бо дитині, крім самої іграшки чи пиріжка, милий серцю ще й сам процес його виготовлення. І хто зна, може, дитя отримує від цього процесу більшу насолоду, ніж від самої іграшки чи ласощів. Очевидно, в природі людини закладена ота потреба дивитися, вчитися, пізнавати. І, по-моєму, у сім’ї, в якій удома нічого не робиться, куди приноситься усе готове, виростає чистий раціональний споживач. Не будемо вже говорити, що сам процес творення іграшки чи випікання пиріжка будить у дитини теплоту, доброту до батька чи матері, вчить бути уважною, турботливою…

Задзвонив телефон.

Крузя:

— Телефон дзвонить.

— Чую, — Робінзон пішов до телефону. — Слухаю. Добрий день! А-а-а, Василь. Телефонував тобі. Хочу підкинути роботу. Ти вже кандидатську закінчив? В процесі розпалу? Ото й добре. В мене є кінь. Хочу, щоб ти, як майбутній кандидат ветеринарних наук, з ним познайомився. Та ні, цього разу я не жартую. Одне слово, нам треба зустрітись. Ну, приходь до мене…

Кабінет голови правління Спілки художників. За столом сидить кремезний сивий чоловік. Розмовляє по телефону, записує. Поклав трубку. Натиснув кнопку. Ввійшла секретарка.

— Покличте до мене Невдоволеного.

Секретарка виходить. Чоловік розглядає те, що записав щойно. Входить високий, немолодий уже чоловік. Його червоне, налите кров’ю лице посічене слідами віспи. На ньому рухаються маленькі зелені очі. Чоловік лівою рукою поправляє на голові волосся, що розсипається і звисає на скроні, правою в цей час чухає нижче пояса.

— Викликали, Гавриле Самуїловичу?

—. Сідайте, — кинув на стілець господар кабінету.

Невдоволений сів.

— Хто такий Галапочка? — спитав господар кабінету.

Невдоволений затиснув колінами складені, як для молитви, долоні.

— Ну як хто, Гавриле Самуїловичу? Ви ж знаєте хто… Самі ж пропонували його прізвище в доповідь голови місцевкому.

— Що я пропонував, те я знаю, Іване Васильовичу, — перервав господар кабінету. — Я вас не те питаю. Я питаю, що ви знаєте про Галапочку як секретар Спілки.

Невдоволений насторожився.

Господар продовжував:

— Щойно дзвінок. «Це міське правління Спілки художників? Мені потрібен голова». Слухаю, кажу. З міліції, якийсь капітан Гавришенко. Питав, чи працює у нас художник Робінзон Галапочка і чи раніше не притягувався до кримінальної відповідальності… Видно, якесь діло нечисте…

Невдоволений випростався. Лице його засвітилося радістю. Він висмикнув долоні з-між колін.

— А я вам що казав, Гавриле Самуїловичу. Ще коли ви його у список кращих пропонували, застерігав же я: «Не треба. Він ще молодий. Є старші за нього». І якийсь він слизький. А якщо навіть прямо, то нахабнуватий. Пам’ятаєте той випадок, як він заявив, що моя картина «Відпочинок передовика» — графоманство і гра на струнах часу. Від скромності він не помре.

— Мене не цікавить, від чого він помре, — перебив знову голова. — Мене цікавить, чому про нього розпитує міліція?

— Тоді, — пригладив волосся секретар, — якщо ви мені довіряєте, дозвольте скрупульозно перевірити, власне, зайнятися ним.

— Перевіряйте, — запалив цигарку голова і дивиться на вогник газової запальнички. — Я ото часто думаю про ті гонорари, що він отримує… Це ж він щомісяця платить внески з чотирьохсот, п’ятисот карбованців. Як професор. У мене не завжди стільки буває.

— Потім, — улесливо посміхнувся Невдоволений, — я вам ще дещо скажу…

— Давайте перевіряйте…

Знову територія автогаражів. Неподалік від гаража Галапочки стоїть велика сіра автомашина. На синій стрічці, що оперізує кузов машини, чорні букви: «ВЕТЛАБОРАТОРІЯ». У відчиненому гаражі махає хвостом Дракон. Недалечко від машини, на блоках, що хтось заготовив собі для будівництва, сидять Галапочка і русявий худорлявий чоловік. Чоловікові років тридцять.