— А що вони тут роблять?

Брунькуєвич до Галапочки:

— Що ви тут робите?

Крузя несміливо:

— Йдемо до знайомого.

Брунькуєвич:

— Ідуть до знайомого.

— А в якій квартирі він живе?

Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:

— Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…

— А ви йому хто?

— Кому: шимпанзе чи Вадимові?

— Вадимові.

— Товариш. Колега. Працюємо разом.

— А де він працює?

— Він художник. Пише картини.

— Які картини?

Галапочка важко зітхнув:

— Портрет токаря Кривобока, триптих «Хлібороби», диптих «Риболови»…

— Він що, може дістати рибу?

— Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…

— Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?

— Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.

— А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…

Кроки почовгали.

Дама нервує.

— Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.

Крузя до Галапочки:

— Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…

Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три — кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці — з наповненим саквояжем.

Високий кремезний брюнет глянув на годинника.

— Ну й Галапочка. Запросив, а сам…

— Слухайте, а може, щось скоїлося? — сполохалася білява дівчина. — Вже годину чекаємо…

— Може, у загсі черга, — висловив припущення бородань.

— А ти звідкіля знаєш? — поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.

— Він уже п’ять разів подавав заяву, — пояснив кремезний брюнет.

— Не п’ять, а чотири, — поправив його бородань. — І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.

— Може, й Робінзонова передумала, — сказала білявенька. — І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…

— Крузя не передумає, — запевнив бородань. — Вони ніби одне для одного виліплені.

— А хто вона? — питає дівчина, що стоїть біля бороданя.

— Студентка, — пояснив той. — Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.

— Буде шукати скарби, — зауважив брюнет.

— Найбільший скарб вона вже знайшла, — сказав бородань.

З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.

— Товариші-громадяни! — проказав владним голосом Бурундукін. — Дозвольте вас спитати, хто ви будете?

Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.

— А що? — спитав рудий.

— Що? — прискалив око Бурундукін. — То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.

Гурт вибухнув дружним реготом.

— Ясно! — сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. — Ось чим ти, Вася, займаєшся.

Бурундукін:

— Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.

Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.

— Вже пізно, — сказав брюнет Бурундукіну.

Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:

— Привіт кандидатам!

Натовп загелготів:

— Де пропадаєте?

— Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?

— Друзі, вибачте! — залепетав Галапочка. — Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.

— Можу це підтвердити, — встряв чорнявий. — Якби не я, вони просиділи б там до ранку.

Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.

Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.

— Будь ласка! Заходьте…

Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.

Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.

…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.

Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.

Між стіною і килимом сидить Бурундукін. До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки — вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь — увага…

Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом — гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.

— Тост! — підвівся з місця Вадим. — Чия черга?

— Богданова! — крикнула білявенька дівчина.

Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.

Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.

— Тихо! — крикнула білявенька. — Замовкніть!

— Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, — сказав Богдан.

Компанія загула.

— Не годиться! Треба за молодят, — гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. — Правда, Васю?

— Правда, Люсенько, — відповів, дожовуючи, Вася. — Це ж не кінь одружується…

Богдан, не сідаючи, продовжує:

— Для тих, хто одружується, я ніколи не виголошую тостів. Мої побажання ніколи не збуваються… Товариство, один академік стверджує, що сім’я у минулому — це для молодят віз, на якому вони їхали. Сучасна сім’я — машина.

Отже, з нею трапляється більше аварій. У мене є пропозиція досконало перевірити Робінзона, чи вміє він управляти цією машиною. Інакше заберемо у нього Крузю і віддамо комусь більш достойному, досвідченому тобто. Ну, хоча б Левкові.

Робінзон почухав бороду:

— Милі мої друзі! Я, звичайно, зворушений такою турботою про мою майбутню сім’ю. Але я категорично проти міркувань цього знаменитого академіка. Чи то на возі, чи на волячій гарбі, чи на сучасному автомобілі один член екіпажу діє більш активно, інший — більш пасивно. Один поганяє волів чи коней або сидить за кермом і тисне на всі педалі, а другий спокійно розглядає придорожні пейзажі. Ці пейзажі часом можуть так захопити, що пролунає команда: «Зупини! Я вийду!» Ми з Крузею уявляємо свою сім’ю як човен. Човен серед розбурханого океану життя. Ми обоє з однаковими зусиллями мусимо налягати на весла, щоб не накрило нас брудною хвилею, щоб не віднесло вітром. Бо обоє в однаковій мірі відповідаємо за свій човен, за життя своє і свого друга, за життя третього або й четвертого безпомічного пасажира, які обов’язково з’являться!

— Браво! Товариші! Браво! — заплескав у долоні Вадим. — Якби у мене була така висока свідомість, я б, не задумуючись, одружився хоч сьогодні.

Підводиться рудий довготелесий. Піднімає вгору два пальці:

— Шановне товариство…

Товариство гелготить.

Хлопець звертається до дівчини, що сидить поруч з ним:

— Катрусю, благаю тебе. Зупини своїм божественним голосом отой балаган! Інакше молодята ступлять на сімейну стезю, не благословенні мною.

Катруся майже кричить:

— Товариші! Увага! Нарешті молодят хоче поблагословити Левко!

Гамір поволі ущухає. Левко в цей час з келихом в руці виходить з-за столу, стає в позу:

— Мила Крузю! Рідний Робінзоне! Коли я перший раз подав заяву до загсу, я думав: «Це любов на все життя». Через тиждень кандидатша у жони зателефонувала мені: «Можеш забрати заяву. Нічого не вийде!» Я у розпачі крикнув: «Як? У чому річ?» Вона голосом ката відповіла: «Прочитай такий-то журнал на такій-то сторінці». Я прочитав. Там було всього-на-всього кілька слів: «Самка крокодила надає перевагу не найбільшому самцеві, а тому, який займає найкращу територію на березі і має найкращі умови для гнізда…»

— Товариші! — зірвався Вася. — Зупиніть оратора, бо поки він дійде до своєї четвертої кандидатші…