На цьому сьогодні поставимо крапку, Черчик. Між іншим, завтра мине останній день. І шанований мною дільничний міліціонер уже проявляє до вашої персони цілком законний інтерес.

…— Ні, Юрчику, з мене досить. Мені страшенно обридло тремтіти, коли до мене підходить мужчина в синій формі й кашкеті з червоним околишем.

— Але хіба ця робота для тебе, Риточко? Ти ж така женщина, така женщина…

— А чому? Робота як робота. Колись я садила і розводила квіти. І тепер теж. Колись для себе, тепер для всіх.

— Ну-у, квіти! Хіба я не знаю, що квіти були так, про людське око. За квіти ніхто не садовить…

— Досить про це. Мені обридло. Розкажи про себе. Де ти? Що ти? З ким ти? Як тобі сказати… Де ж мені бути, коли ти тут?

— Ну, не плети дурниць. Доки ти мене не зубрів, доти певне, й не згадав, що я живу на білому світі.

— Але ж ти знаєш, що я тебе завжди любив…

— Любив ти не мене. Любив, коли інші мужчини оглядались, а вів мене під руку ти. Любив, коли всі в ресторані замовкали, як ми з тобою входили! туди…

— Ресторан тут ні до чого. Я сто років не був у ресторані. І, знаєш, смішно, але зараз я не маю] змоги повести тебе навіть до студентської їдальні,

— Тоді я тебе поведу…

— Ні. Ти знаєш, Рито, що Юрій Черчик ніколи не був котом. Він ніколи не пив за рахунок інших. Навіть мужчин. А ти жінка…

— Не бійся, я не збираюся вести тебе в ресторан. Я тепер теж не така багата. Підемо он у те кафе-кондитерську. Там чудове глісе. Я, можливо, вип’ю молочного коктейлю, а тобі безпремінно візьму сто грам коньяку. Ти ж, мабуть, сто років не пив коньяку?

— Не пив. Сто років…

— Ну, то чого ж ти стоїш, як вкопаний? Ходімо. Ходімо! Там поговоримо про все, про все. І як тобі жити далі, і як бути… Добре? Ну, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи? Добре?

— Ходімо, там буде видно…

— З літератури, Черчик, відомо, що Америка (я маю на увазі США, а не Гондурас) класична країна мільйонерів. Причому особливо багато їх у минулому були моїми колегами, вони виходили з дружної сім’ї чистильників взуття. Почитавши мемуари колишніх чистильників, можна прийти до висновку, що в Америці стати мільйонером простіше, ніж у нас — членом Товариства захисту природи. Як ви мали змогу переконатися, в мене цей процес відбувався трохи інакше. Спочатку я був мільйонером, а потім став чистильником. Моїх мемуарів ніхто не прочитає, бо їх практично нема. Ви мій єдиний читач, і я дуже вам вдячний. Спасибі за увагу, як кажуть промовці, закінчуючи лекцію про дружбу, любов і товаришування.

Так от, слухайте, Черчик, мою першу й останню пораду. З цього я почав і цим я закінчую. Треба просто жити. Жити просто й розумно. Треба заробляти свій хліб і думати не про завтрашній день, а про вперед — про те, як воно далі буде. І ніколи, ні за яких обставин не сподівайтесь, що хтось щось вам подарує, вибачить некрасиві діла так собі, за гарні очі. Це ще доведеться заробити — і, скажу вам, буде важче, ніж украсти гроші.

Думали ви коли-небудь, Черчик, про те, що мільйонер позбавлений звання людини? Він залишається десь поза людьми. І я був ним. Одні мені заздрими, більшість зневажала, а деякі ловили. Але ніхто не міг стати зі мною поруч, поспівчувати мені, просто простягти руку, просто помовчати. О-о, це страшно, Черчик! Гадаєте, що тоді мені хтось позичив би хоч копійку? Ні, я трохи не так сказав. Мені дали б не копійку, дали б і сто тисяч, але в надії злупити з мене двісті. А це так відразливо і так страшно!

Вам, може, здається, що я «зав’язав», за образним висловом Хоми Шила, тільки тому, що мені остогидло шалатися по тюрмах і колоніях? Так, і це!

Але не це головне. Більше за все мені остогидло бути поза людьми. І я перестав бути мільйонером і але став людиною. Мені допомогли стати… Мені давали строки, мене вчили, я опирався. О-о, я розумію, це звучить парадоксально, та ви, Черчик, це згодом зрозумієте. Вас уже й тепер тягне до людей! але ви ще трохи опираєтесь. Не опирайтесь… Ви більш як удвічі молодший від мене, і у вас є всі можливості не наробити моїх дурниць. Вам треба! одружитися. З Ритою. Так-так, ви одружитеся з нею.

— Чому ви так думаєте?

— Я не думаю, я певен. Куди вам діватися? А Рита? Я її знаю. Вона вже третю весну садить квіти на привокзальній площі. І доглядає їх. А восени викопує. А до того? У неї було поламане, покалічене життя, але вона молода й розумна, і все вже починає гоїтися, зростатися. У неї були гроші й туалети, й п’янке вино, але щастя й любові у неї не було. І ви мусите дати їй це, Черчик, бо колись ви із такі, як ви, обікрали її. А вона дасть щастя вам. Жінки, які зголодніли за щастям, можуть його дати так багато! Ну, досить. Пора кінчати розмови. Нате вам адресу, яку так люб’язно запропонував громадянин Хома Шило, й завтра зранку… Беріть, беріть, ховайте у внутрішню кишеню, щоб не загубити.

Ну, на добраніч. А-ха-ха-хо-хо-хо! Старість не радість. Втім, яка там ніч? Бачите, вже розвиднюється. Всю ніч протеревенили. Що ж, у такому разі — доброго ранку, Юрію Семеновичу!

Є поняття, речі, предмети, назви простіші і зрозуміліші за таблицю множення. От, наприклад, «хуліган», чи, скажімо, «п’яниця», чи «прогульник», чи «ледар», чи «бюрократ», чи «стиляга». Просто і зрозуміло.

Хуліган — це коли кулаки вдвічі більші за голову. Голова не дуже велика. Саме така, щоб мали де розміститися дві-три гулі та кілька синців, залишених на згадку від побратима по професії. Зуби щербаті, очі маленькі, чуб великий і спадає на очі так, що вони стають ще менші. Сорочка смугаста, гудзиків на ній нема. На руці виколений якір. До речі, жоден хуліган ніколи на флоті не служив і води боїться, як вогню. Певне, через це хулігани навіть не вмиваються.

Або п’яниця. Його можна змалювати ще скупішими рисами. М’ятий піджачок, кепочка, червоний ніс у вигляді помідора і обов’язково пляшка горілки в руках або в кишені.

Прогульник — тип не такий яскравий. Це збірний тип. З похмілля боліла голова — прогуляв.

За хуліганство дали п’ятнадцять діб — прогуляв (з мітлою по вулицях).

Зате ледар! Найчастіше ледар зображується на лоні природи. У холодку. Або на печі. І з ложкою.

Він червонопикий, з заплилими очицями. Штани на пузі не сходяться.

У зображенні бюрократа художніх засобів маємо більше. Тут можна і про табличку на дверях згадати, яка повідомляє, що прийому нема, тут можна і телефонів з десяток на стіл в його кабінеті поставити, і стільки ж авторучок чи олівців устромити йому в кишеню.

А поняття «стиляга» вам і немовля розшифрує. Це — коли вузькі рожеві чи блакитні штанці, гостроносі черевики, льоля, пошита з друкарської макулатури, на голові, як у дурного на хаті, на носі темні окуляри, на підборідді вовна, що править за бороду.

Все це ще півбіди. А ціла біда в тому, що сірої мозкової речовини у нього малувато. І та замішана на іноземних модах та іноземних джазах. Думки ж далі танцюльок не сягають.

Такі поняття, такі назви, такий у них вигляд.

Але знову ж таки — знаєте, скільки їх? Процент їх визначити не берусь. Велика цифра буде! Тільки… з нулями попереду. А за 10–20 років і самої цифри не стане, од неї нулі залишаться. Але залишаються «половинчики». І їх, на превеликий жаль, набагато більше, хоча мороки з ними буде значно менше. Хочете знати, хто такі «половинчики»? Будь ласка.

Це ті, що не типові і на вищезгадані поняття не схожі, і котрих ви зустрічаєте, і руку їм подаєте, і за столом з ними сидите, і навіть дружите з ними,

І навіть, навіть… закохуєтесь у них. От які «половинчики». Вони не яскраві. Їх розгледіти важко, а зобразити ще важче.

Живе на світі хороша-хороша дівчина. Гарна, молода, одягається гарно, з смаком, рок-н-ролла не танцює, зачіску «я у мамы дурочка» не носить… Є й товариш у неї… Вузьких штанів він не носить. Терпіти їх не може. Загалом хороший хлопець. А коли чорний кіт йому перебіжить дорогу, то хороший хлопець далі не піде, а тридесятим кварталом обійде «небезпечну» зону. Таке виходить: вузьких штанів знати не хоче, а в голові у нього вузькувато.