Не перевелися також шизофреніки-чоловіки, що неодмінно мусять зробити подарунок дружині наВосьме березня. Ті брали пральні машини…

Юрій Семенович пихнув сигареткою й зверхньо глянув на Станіслава Перунського:

— Мушу сказати, що цей заробіток непевний. У всякому разі, недовговічний. А що, як промисловість почне випускати більше цих різних цяцьок?! Якої ви тоді заспіваєте?

— Ай, боже мій! — недбало махнув рукою Перунський. — Велике діло! Ну, не буде черги, за хододильниками, так буде черга за якими-небудь спортивними малолітражними ракетопланчиками. Я знаю? Мало що вигадають інженери й техніки! Я знаю? Але річ не в тім. Річ у тім, що прижали, не дають дихнути. Міліція й ці різні дружинники (бачите, Черчик, я вже навіть не згадую про обехеес) взяли нас по всьому полю. Важко стало працювати. Не ті часи…

— А як же ви…

Та Станіслав Перунський знову не дав Черчикові докінчити, бо дуже не любив, коли хтось говорив, а йому, Перунському, доводилось мовчати.

— Як? Живу, не кашляю. Продаю слово.

— Що?

— Кажу ж вам, продаю слово.

Юрій Семенович трохи помовчав, а тоді з інтонаціями Окса (він усе життя заздрив Оксові й усе життя наслідував його) спитав:

— Ви що ж, поет? Чи радіодиктор? Скільки ж вам платять за слово?

Станіслав Перунський був закоханий у свою нову професію, тому він не вловив у цих словах іронії й серйозно відповів:

— За таксою.

Дізнатися, яка такса, Черчикові так і не вдалося, бо біля магазину з’явилася гарно одягнена дамочка й, закопиливши губку, почала розглядати у вітрині диван стилю «Цитадель блощиці». Диван, певно, не викликав у неї ентузіазму, бо губка закопилилася ще більше. Черчик всього цього не помітив, а якби й помітив, йому до того було дуже мало діла. Але Станіслав Перунський не залишився байдужим. Він став енергійним, як пуголовок у теплій калюжі, і якось підгвинтився до дамочки,

— Коли мадам цікавиться ризьким гарнітуром…

Далі вже нічого не було чути, бо Перунський узяв дамочку за ліктик і повів її за ріг, зовсім забувши, що на білому світі існує громадянин Юрій Семенович Черчик…

… — Я певен, що він сказав: «Окс — це старий кретин плюс шизофренік», — зауважив Самуїл Миронович, нарізаючи помідори й поливаючи їх олією.

— Ні, він сказав, що ви ідіот тире шизофренік, — не без задоволення уточнив Черчик, злий на Перунського, на Окса, на себе і на весь світ.

— Ну от. Я не. набагато помилився. Діапазоні фантазії у цього джентльмена невеликий. То вас, Черчик, цікавить, як він торгує словом? Я бачу по ваших очах, що вас це цікавить. І ще я бачу, що ви мали б охоту оволодіти його професією. Не трудіться. Для цього потрібен певний блат, а у вас його немає. Через продавців, через знайомих завмагів Перунський дізнається, де, коли й що будуть давати. Не безплатно, звичайно, але вже така традиція, що, коли йдеться про щось дефіцитне, всі кажуть не «продають», а «дають». Ну, а решту домислюйте самі. Перунський, так би мовити, продає оперативні відомості тим, хто бажає знати, де, що й коли даватимуть. Як бачите, слово — штука матеріальна. Його можна продавати, купувати, давати, брати, тримати, кидати на вітер. Беріть виделку. Дивіться, яка прелєсть. Ну й помідори цього року! Їжте й слухайте. Я розповім вам про слово.

— Та перед тим, Черчик, я нагадаю вам про річ, якої бракує до нашого сьогоднішнього столу. Я, Черчик, нагадаю вам про спирт. Так-так, про звичайнісінький спирт, спірітус віні ректіфікаті, як його називають культурні й виховані, ніби оце ми з вами, люди, або про спиртягу, як його люблять називати ханиги та інші нетрудові елементи.

Як ви знаєте, в місті Лебединську був — та й тепер є, куди б він дівся! — великий спиртозавод,

На заводі, крім тих апаратів, з допомогою яких гонять спирт, є, звичайно, ще й інший апарат: у штатному розписі позначені різні завскладами, комірники, постачальники, експедитори й такі інші матеріально відповідальні особи. Щоправда, серед них досить часто трапляються абсолютно безвідповідальні індивідууми. Троє з таких безвідповідальних і працювали в апараті Лебединського спиртозаводу, їхні прізвища вам ні до чого, Черчик. Практично вам з ними, напевно, доведеться зіткнутися не скоро, отже, назвемо їх умовної Ікс, Ігрек, Зет.

Ікс був ініціатором того діла, яке згодом дало їм право сісти на лаву підсудних. Саме в його голові визріла проста, як стаття в карному кодексі, ідея збудувати портативний спиртопровід від заводських чанів до сарайчика громадянина Ігрека. Громадянин Зет для втілення цієї ідеї в життя запропонував труби центрального опалення й власні технічні знання. Сарайчик Ігрека містився лише в якихось трьохстах метрах від чанів та ще й нижче їх.

Ви розумієте, Черчик, що це значило? Це значило, що спирт тік би собі своїм ходом, а в сарайчику Ігрека досить було лінивим рухом руки повернути кран… І вони його повертали, Черчик, ще й як повертали! Але я забіг наперед, я не розповів вам, скільки часу й енергії витратили Ікс і К°, перш ніж спиртопровід став до ладу. їй-богу, молодий чоловіче, ця енергія була гідна кращого застосування. Та щоб не забирати вашого дорогоцінного часу, скажу тільки, що вона зрештою таки пропала, незважаючи на закон збереження матерії та енергії.

Фізичні закони зовсім ні до чого там, де діють закони юридичні.

Про те, що компаньйони домовились свій винахід не рекламувати, я думаю, говорити зайве. Вони просто дали один одному слово цідити з краника не більше, як відро на добу. Ви чуєте, Черчик, вони дали один одному слово! Коли б ці пройдисвіти ще вміли його тримати, то я певен, що й правнуки їхні народжувалися б з ознаками природженого алкоголізму, бо спиртопровід був дуже добре замаскований. А відро спирту на заводі — не така вже й величина, щоб хтось кинувся її шукати. Мало того, що спирт має здатність притягувати воду, як Шкуровський гроші, він ще й летючий до, бісової мами. Ну, міг випаруватись, ну…

Але слово в цих джентльменів було ще летючішим за спирт, і це врятувало їх від передчасного цирозу печінки на грунті алкоголізму.

Спочатку Ікс почав вимагати собі привілеїв, бо, мовляв, він автор ідеї. Потім Зет недвозначно натякнув на той факт, що труби належать йому (тобто він персонально їх вкрав), а тому його частина спирту мусить бути більша. Ігреку, як господареві сарайчика, все це дуже не сподобалося. Він сховав ключ і заявив, що без його особистого дозволу більше нічия нога не переступить заповітного порога.

Що ж роблять Ікс і Зет? На знак протесту, вони класично товчуть морду Ігрекові. Тоді Ігрек завищав, як свиня, на яку наступив сонний бегемот, побіг у міліцію й покаявся.

— Дурень! — весело сказав Черчик, вимочуючи скоринкою хліба помідорну юшку.

— Як вам сказати? Воно й так ние так. Може, він був і не зовсім дурень, бо інстинктивно відчував, що вони все одно засиплються… І ви знаєте, за щиросерде зізнання йому дали менше! Юристи виявилися не на висоті. Яке ж воно щиросерде? Коли б Ігрек на всі сто був певен, що діло процвітатиме й далі, коли б йому не шкода було того спирту, який вип’ють Ікс і Зет, коли б Ікс і Зет не набили йому морду, — можу заприсягтися, що він скоріше помер би від цирозу печінки на грунті алкоголізму, ніж зізнався.

А все це, Черчик, я розповів вам для того, щоб ви зрозуміли: в таких типів (до них належить і Перунський) слова взагалі немає, незалежно від того, беруть вони його чи дають, продають чи купують. Перунський теж сяде, спом’янете моє слово. Да, між іншим…

— Знаю, залишилося шість днів, — похмуро сказав Черчик.

— Я не про те. Але у вас прокинулася етика, і Іде вже хороша ознака, даю вам слово. У мене воно тверезе. Як бачите, спирту я не пив.

Сонячні зайчики, які так давно не гостювали на Черчикових черевиках, безтурботно стрибали по блискучих сріблястих агрегатах, покликаних визначати фізичну повноцінність людини. Стрибали вони також по блискучій лисині громадянина, що обслуговував агрегати. Громадянин не був переобтяжений роботою, бо в полудневу спеку мало хто загорявся бажанням виміряти свій зріст, дізнатися, чи відповідає зріст вазі, й встановити силу рук.