Драбину приклали, кишку розмотали, мотор робить, а Гнат Кирилович на даху вже шифер розкидає, щоб туди з кишки вода пішла. Він у нас як орел — завжди попереду. І кричить:

— Давай, хлопці, давай! Дамо вогненній стихії водою по зубах!

А ми даєм, а ми даєм! Вода тільки свистить!

Коли відчиняються двері, і Карпо на порозі:

— Гвалт, що ви робите?! Ви ж мене втопите! Немає ніякої пожежі. Це так собі…

Ми отетеріли… А вода свистить, а вода свистить, а вода до Карпа на горище ллється. Гнат Кирилович без драбини з даху на землю стрибнув і до Карпа:

— Що ж ти, сукин син, голову нам морочиш! Як то нема пожежі? А дим крізь шифер пахтів…

Тоді Карпо, пом’явшись, признається:

— То, хлопці, не дим, то пара…

Кинулись ми до сіней: точно! Він, паразит, у сінях самогонку гнав, зачинившись, а пара собі піднімалась, піднімалась та через горище, через горище, поміж листами шиферу і надвір. Прокопа Заярнюка хлопчина те побачив і до нас — дим! А ми сюди…

Тут хлопці Карпа обступили, вже бити хотіли, але Гнат Кирилович не дав: ми ж при виконанні службових обов’язків. Мовляв, міліція розбереться, а ми своє діло зробили. Наказав Гнат Кирилович кишку змотувати (вода все ще лилась до Карпа на горище), драбину складати і їхати у депо.

Тільки-но ми у депо приїхали, знову прибігає Прокопа Заярнюка хлопчина і кричить:

— Ой, ідіть швидше, бо дядька Карпа завалило!

— Якого дядька Карпа?

— Та того ж, що ви тушили!

— Чим завалило?

— Хатою…

Тьху на твою голову! їдемо… Дійсно, завалило. Правда, хата стоїть цілісінька, тільки стелю всю наче хто ножем акуратно обрізав. Вся впала. І десь там під цими уламками сволоків і глиною мусив бути труп Карпа…

Відкопали… І не труп. Якось так вийшло (повезло Карпові), що відкопали ми його цілісінького.

Тільки гуля здоровенна на лобі і росте на очах: то була як цибуля, а то стала як горщик з ряжанкою.

Стоїть Карпо і про гулю забув, бідкається:

— Ой хлопці, хлопці, що ви наробили! Хто ж вас просив тушити мене?

А ми самі не розуміємо, як це воно трапилося. Коли Гнат Кирилович колупнув раз, колупнув вдруге, що це воно блищить між глиною? Не то сніг, не то лід. Колупнули ще, понюхали, попробували на язик… Сіль! Матінко моя! А там же ж хура і солі!

— Скільки ж ти її наховав на горищі? — питаємо.

— Та не так вже й щоб багато, тонни дві було. А вона ж воду бере на себе, як скажена. Така вага, така вага, яка то стеля витримає…

— Нащо ж тобі стільки солі було?

— Хіба я знав… Так… думав на всяк випадок, на чорний день…

— Ну то маєш, дурню, чорний день, — і затим поїхали у депо.

Така у нас роботка. І спробуй тут двадцять чотири години на одному боці, а двадцять чотири на другому.

Дід-мороз сидів під ялинкою і з апетитом мурижив пончики.

Борода його звисала на шию, шапка лежала біля ніг, а неголена щелепа рухалась сюди й туди, як щітка полотера. Маленькі очі, колючі і злі, дивилися в простір, щоб нічого не бачити.

Петя несміливо трішечки-трішечки відхилив двері і зазирнув до залу. Зазирнув і заціпенів від здивування. Сяюча вогнями ялинка не захопила його, він навіть не звернув на неї уваги.

Ні! Він побачив таке, що навряд коли бачив звичайний смертний. Здається, простіше було побачити коня, який читає газету, або кицьку, яка шиє на машинці…

Дід-мороз їв пончики! Живий дід-мороз! І забувши про всі перестороги, забувши про маму, за руку якої він тільки що несміливо тримався, забувши про сердиту тітку, яка поки що нікого не пускала в зал, Петя ширше відчинив двері і, мов зачарований, рушив уперед. Він зупинився тільки тоді, коли до діда-мороза залишалося яких-небудь два кроки. Він зупинився, ніби спіткнувшись об той колючий, неприємний погляд.

— Ну, чого тобі? — буркнув дід-мороз, добуваючи з кулька новий пончик.

— Так… Діду-морозе…

— Ну, чого тобі? Йди геть! До початку ще довго. Ходять тут. Хто тебе пустив?

— Я сам. Діду-морозе…

— Ну, чого, чого… Діду-морозе, діду-морозе… Вештаються… Поїсти не дадуть…

— Діду-морозе, а ви справжній?

— Справжній, справжній. Іди ти під три чорти…

— Петрику, Петрику, де ти? — залунав за спиною у Петі дзвінкий шепіт. Це, чомусь шепочучи, бігла навшпиньках по блискучому паркету мама.

— Петрику, хто ж тобі дозволив? Свято ще не почалось…

Не озираючись, Петрик звично знайшов її руку, а другою ткнув у бік діда-мороза.

— Мамо! Ось дід-мороз, він їсть пончики…

— Пробачте, — сказала мама, притискуючи руку до грудей і тягнучи Петрика. І раптом сказала голосно:

— Льончик?

І простягнула руку… Незрозуміло було, чи подає вона її дідові-морозові, чи відштовхує його. Але дід-мороз звівся на ноги, підтягнув бороду і, змахнувши з кожуха крихти, мляво потис мамині пальці.

— Здрастуй. Син?

— Син. Петрику, біжи в фойє, біжи до дітей. Ще не починається…

Петрик, все ще не розуміючи нічого, ковзаючись на кожному кроці, поплівся у фойє.

Марія Василівна і дід-мороз — Льончик — залишилися у великому пустому залі, біля сяючої ялинки самі. І відразу обоє відчули, що зустріч ця ні до чого і говорити, власне, ні про що.

— Ти як? Працюєш?

— Працюю. От дідом-морозом…

— Театр покинув?

— Покинув. Колектив там, скажу тобі… А тут що? Хвилин двадцять погалалакаю — і десятка в кишені. Сьгодні цє вже шостий дебют… і ще чотири таких до вечора. Халтур’янц, одним словом…

— Що?

— Халтура, кажу. Ет, обридло все до бісової мами. А ти як?

— Та нічого.

— Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…

— Ми знайомі.

Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.

— Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.

— Нова?

Дід-мороз розвів руками:

— Таке життя…

В цю мить — ніби десь відкрились шлюзи — в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…

— Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…

— Бувай! — Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.

Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…

Сидячи у фойє, дожидаючи Петрика, Марія Василівна пригадала все по порядку.

Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому — на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів — ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.

Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.

Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.

Хіба справа в цьому? Але не треба сердитись на всіх людей за те, що ти дід-мороз.

І Марії Василівні все відразу стало ясним і зрозумілим. Йому хочеться триста шістдесят п’ять днів на рік брати щось від людей. Хочеться йому всіх людей навколо себе поробити такими дідами-морозами, щоб вони йому давали подарунки всі триста шістдесят п’ять днів. День у день. Йому дуже хочеться…