Санчо Панса тільки головою похитав:

— Оливкову олію, сеньйор, бони вже нас відівчили їсти. Вся Іспанія їсть їхню соєву олію, а наша оливкова олія пливе за океан. Тепер вони хочуть відівчити нас пити добрий каталонський сидр. Недарма зараз вся Іспанія сумно жартує, що скоро вони чавитимуть для нас вино із своєї сої. Ні-і, що б там не говорили, а я б не відмовився зараз від доброго кусня манчезького сиру і добрячого кухля каталонського сидру.

— Потерпи, потерпи, Санчо…

— Що робити, сеньйор, коли терпець вривається…

— Де ж взяти зараз сиру, вина, коли наступила ніч. Дивись, над Іспанією ніч…

І справді, поки вони їхали і розмовляли, на землю впала ніч. Але так пустинно і дико було кругом, що вони їхали і їхали вперед.

— Пам’ятаєте, сеньйор, ви обіцяли подарувати мені острів.

— Ти хочеш сказати, що я не дотримав свого слова, Санчо?

— Ні, я не до того веду. Я хочу сказати, що немає зараз на іспанській землі жодного острівця, де іспанець був би господарем. Ви бачили, сеньйор, сьогодні, коли ми їхали повз оливковий гайок… Там… там стояли чужі солдати. А за гаєм, просто в небо, стирчали їхні велетенські списи. Вони кололи іспанське небо.

— Я бачив, Санчо. Недовго їм колоти іспанське небо. Прийде час, почекаймо до ранку. Прийде час… І мій старий меч на що-небудь згодиться. Недарма вони так бояться сеньйора Сервантеса, недарма вони хочуть нас з тобою вигнати з Іспанії. Але прийде час, і не один острівець — вся Іспанія буде твоєю. Ти віриш мені, Санчо?

— Я вірю вам, сеньйор…

І Голлівуд звик до того, що всім він все може показати, і в Голлівуді нікого нічим не здивуєш. Приходили сюди генії і саме через це виходили звідси старцями, приходили сюди розмальовані бездушні ляльки і ставали тут мільйонерами. Скільки мов, скільки народів, скільки костюмів, скільки вдач, скільки доль, скільки… доларів для того, хто зуміє поцупити, фортуну за хвіст.

До воріт Голлівуду плазують прохачі. Вони сподіваються, що по той бік воріт хлюпочеться ціле море доларів, а їм… їм хоч би ноги вмочити.

А цей прийшов не просити… І хоч нічим і ніколи не здивуєш і не злякаєш Голлівуд, а тут сторожі його і розгубилися і відчули, як щось крижане прошмигнуло за сорочки їхні. Якісь крижані їжачки прошмигнули і почали колоти голочками своїми.

Той, що пройшов, був зросту високого і кремезний, і якийсь такий, що сила у нього хлюпала хвилями через вінця. В шапці баранячій він був і в жупані малиновому, і в шароварах широких, як море, і шабля в нього була при боці, і пістолі за поясом, а вуса його сиві до пояса звисали.

— Здорові були!

— Гуд дей! — відповіли голлівудівці.

— Мені б пана Юла Бріннера…

— Немає…

— Ну, тоді пана Гарольда Гехта.

— Немає…

— Ну, то, може, хоч пан Джордж Лі Томпсон є?

— І їх немає.

— А де ж їх носить?

— Вони в аргентінських пампасах знімають фільм «Тарас Бульба».

— Брешете!

— Щоб нам до кінця днів наших цента не побачити.

— Та не те брешете. Знаю, що знімають. Знімали, вірніше. Тепер зняли. Голови б їм познімали моєю козацькою шаблею за такі зйомки.

— Містер… е-е-е…

— Та не екайте. Бульба. Мене звуть Тарас Бульба.

— М-м-м. Ви трохи не такий…

— Це я не такий? Чи той, що мене грав, трохи не такий? Ану, постороніться.

І Тарас могутнім плечем так двинув, що плюгавці, котрі біля воріт голлівудівських стояли, порозліталися, як горобці.

Так ступив Тарас Бульба на голлівудівську територію і почав шукати тих, хто його так смертельно образив і ошукав, а разом з ним образив нашу літературу і ошукав тисячі кіноглядачів.

— А повернись-но, синку! — сказав він, взявши за плече актора Юла Бріннера, який в черговому американському кінобойсвику виконує роль Тараса Бульби, — який же ти смішний! Невже ти думаєш, що хтось повірить, ніби Тарас Бульба, славний син українського народу, лицар благородний, був отаким блатняком, як ти мене зображаєш? Ану покажись, який ти є? Може, хоч на кулаках зугарен. Скидай-но свиту…

Але Юл Бріннер заскиглив:

— Е-е-е, містер Бульба, не треба! Ви мене разок пальнете, і я до кінця днів своїх не зможу зніматися. Щелепу зламаєте… А ви не знаєте, скільки мені обійдеться лікування зламаної щелепи. Ми в Америці, містер Бульба. І взагалі я не винен. Винен Лі Томпсон. Він режисер, з нього й питайте. А я не винен, мені заплатили долари, я й те…

Дуже старому Тарасові хотілося приварити своєму «двійникові», але не зачепив він його. Тарас Бульба убогих ніколи не чіпав.

Плюнув Тарас спересердя і пішов шукати режисера Джорджа Лі Томпсона.

Не довго й шукав, знайшов.

— Агов, чоловіче, а совість у тебе є? Що ж ти з чесного козака зробив? Чи то пугало, чи то бандита? А що, коли за такі штуки та шаблею по ребрах полоскотати?

Режисер голлівудівський до всього звик. Він коли почув, що перед ним Тарас Бульба персонально стоїть, і про шаблю забув, а сказав такі слова:

— Хеллоу, містер Бульба! А чи не виступили б ви у кінотеатрі на прем’єрі перед демонструванням фільму? За рекламу і долари не турбуйтесь.

Правда, зовнішність треба трохи змінити. Підігнати до того Бульби, якого ми в кіно покажемо. Вуса вкоротити, підстригти…

— Ось я тебе зараз підстрижу, — вигукнув Тарас, схопившись за шаблю. — Я тебе на цілу голову вкорочу!

Але режисер Дж. Лі Томпсон ніби крізь землю провалився, і Тарас його не знайшов. Довелось шукати постановника фільму Гарольда Гехта.

Знайшов-таки. А знайшовши, сказав:

— Ну? Твоя робота? Мене ти не зганьбиш, який я є, весь світ знає, але стільки добрих людей-глядачів ошукав? І в кого ти такий брехливий удався? Ти мене на екрані монстром породив, а я тебе уб’ю!

І вже насипав Тарас пороху на полку пістольну і вже звів курок, але постановник замахав руками.

— Вбийте, а рекламу не підривайте! Містер Бульба, зважте на те, що ми затратили на зйомки 7 мільйонів доларів! Краще мені повіситися на тому дереві, до якого приковували вас, щоб спалити…

Тьху! А ти краще спали оті ролики, що накрутив.

— Не можу, містер Бульба, ніяк не можу: тоді згорить вся фірма.

— А вигоріли б ви всі до ноги, Люциперові секретарі! Назнімали мамі своїй, голови б вам за це познімати. Та цур вам і пек вам. Вам мене все одно не опоганити, бо одне діло Бульба, а друге діло ви — плюгавці, долара найманці!..

Отак старий Тарас плюнув ще раз та й подався з Голлівуду.

Моя скромна праця не розраховує на глибоку науковість. Я прошу розцінювати її як своєрідну інструкцію для тих, чия нога вперше ступить на землю древньої Керкінітиди.

Відразу ж домовимось, що громадяни, котрі приїхали у Євпаторію з курортними путівками в кишені, інструкції цієї читати не будуть. Скажу відверто, що вона їм просто ні до чого. Інструкція розрахована не на організованого курортника, а на неорганізованого дикуна.

Курортникові що? Курортник сам собі не належить. Він належить курортній адміністрації з тієї самісінької хвилини, як тільки ступить на євпаторійський перон і його запхнуть у курортний автобус.

З тієї самісінької хвилини організований курортник може самовиключитись, бо в подальшому розвитку подій його вже програмуватиме курортна адміністрація.

Йому скажуть, коли робити фіззарядку, коли вмиватися, коли снідати, коли обідати, коли в море входити, коли з моря виходити, коли лягати і коли вставати.