Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:

«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».

До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.

Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.

І ще молодь хоче поспівати. І ще молодий хлопець хоче зустріти в певному місці молоду дівчину. Від себе додамо, що молода дівчина не має абсолютно нічого проти такої зустрічі. А ще вона має нескромне бажання з такої нагоди одягнути найкраще плаття. І причесатися за останньою модою. Хлопець теж ніяк галстука не може підібрати. Підбере до сорочки, з костюмом галстук не гармонує, підбере до костюма, сорочку треба міняти.

Чавунний дядя дивиться на те все, дивиться, а тоді починає закипати:

— А я в твої роки босий, можна сказати, ходив.

— І зимою?

— А що? І зимою, круглий рік, можна сказати, ходив босий, бо не до того мені було. Не те у мене в голові було.

— А що у вас в голові було?

— Не важно. Я до того веду, що теперішня молодь не знає, почім ківш лиха. Ледащо, словом… Я у ваші роки…

— А скільки вам років?

— Ну? Га? А! Сорок з гаком, та. не в тім суті. Суть, брат, у тім, що не знає теперішня, молодь, почім ківш лиха, і взагалі… Я в твої роки спав по чотири години на добу, та й то не все.

— І нам трапляється.

— А-а-а! Трапляється, трапляється. Я знаю, як трапляється: стоїте з дівчатами до ранку, от і трапляється.

— А ви не стояли?

— Я? Я зовсім інша справа. Я в твої роки вже, за цілу дільницю відповідав. Я, можна сказати, по вісімнадцять годин на добу працював.

— Побійтеся бога! Початок вашої трудової діяльності припадає десь на середину тридцятих років. Як відомо, в той час вже давним-давно було узаконено восьмигодинний робочий день.

— Ну то й що? А може, я вісім годин по графіку, а решту на ентузіазмі. Ви ж хіба можете так?

— Ми все можемо.

— Да-а-а, одні тільки танцюльки в голові. Несерйозний народ. От я у ваші роки…

… Повірте мені, що він у ваші роки був точні сінько таким нудним, як і зараз.

Власне кажучи, молодим він був тільки за паспортом і метрикою, і що таке молодість, так йому, сердешному, і не довелося взнати.

Зовсім іншої починав співати чавунний дядя, коли дізнається, що кого-небудь з молодих раптом призначають на відповідальну посаду:

— Куди йому! Не справиться. Я в його роки, можна сказати, ще читати не вмів…

— Чому ж так? В ті роки, здається, з неписьменністю вже було покінчено.

— Ну й що ж, що покінчено? А я не вмів. Я манівцями йшов, своїм розумом до всього доходив, а не галопом по Європам…

— Для чого? Ви ж мали змогу вчитися, як всі.

— А я йшов, можна сказати, від солдата до генерала. Я, можна сказати, практик великий.

— А теорію з практикою не пробували поєднувати?

— Для чого? Я чоловік солідний, а він, можна сказати, шмаркач, молоко на губах не обсохло. Ач, головним інженером призначили!

— Хіба не справляється?

— Та не в тім суть, що не справляється. У нього ж, можна сказати, ще молоко на губах не обсохло, а його вже головним інженером призначили…

— Але діло своє знає?

— Хіба я кажу, що не знає? Може, й знає, тільки, знову ж таки, молоко на губах не обсохло, а його…

— Добре, добре, а скільки мусить бути років людині, щоб її призначили головним інженером? Коли можна призначити? Після тридцяти, після сорока, після п’ятдесяти?

— Коли, коли… Хіба я знаю коли? Кажу, що молоко на губах не обсохло…

— А в скільки років, по-вашому, вже до решти обсихає молоко?

— В скільки, в скільки… І чого ти до мене причепився?

… Дуже мені хотілося сказати чавунному дяді такі слова:

— Голубе сизий! Вік — це не єдина ознака розуму і ділових якостей. Повір мені: людство й досі ламає голову над тим, кого в світі більше — безвусих геніїв чи сивих дурнів.

Але промовчав. Боявся у відповідь почути:

— У тебе ще молоко на губах не обсохло. Я в твої роки так не говорив.

А що? Я ж таки молодший од нього на цілих п’ять з половиною років.

Про нас, пожежників, обивателі різні плітки пускають. Мовляв, щоб стати пожежником, треба вміти двадцять чотири години на одному боці проспати, а потім ще двадцять чотири години — на другому. Тільки після того тебе у пожежники візьмуть.

Це вони до того ведуть, що пожежі тепер дуже-дуже рідко трапляються. І що через це, мовляв, у нас роботи нема. Правильно, пожежі таки рідко трапляються. Я, по правді сказати, за свій дворічний стаж роботи у колгоспній пожежній команді жоден раз у гасінні пожежі участі не брав. Та й інші мої товариші по роботі, у котрих стаж чималенький, теж давно пожеж не пам’ятають. Але ж того обиватель своїм куцим розумом ніяк зрозуміти не хоче, що й це наша ж таки заслуга. Бо, як каже наш. начальник пожежної команди Гнат Кирилович: «Не штука пожежу загасити, штука — її не допустити». Профілактика, одним словом.

І ще дехто не розуміє, що обов’язок наш не тільки пожежі гасити. Ми завжди людям в пригоді стаємо, коли людям скрутно.

Оце якось восени баба Хима полізла по драбині на свою грушу гнилиць нарвати. А груша ж у неї висока-висока в кінці городу росте, мало не до неба. А тут як на те візьми драбина та впади. Баба Хима на груші залишилася під самісіньким небом, а драбина на землі лежить. Баба Хима злізти боїться і кричить не своїм голосом: «Людоньки, рятуйте, бо ось-ось гілляка вломиться і виведе мене на орбіту!», А тут, кричи не кричи, хто ж тебе почує, коли всі дорослі на роботі, а всі діти в школі. Сидів дома тільки дід Тимко, той, що живе через дорогу, але що зі нього толку, коли він ще у русько-японську оглух після контузії. Ну, почули ми, себто пожежники, приїхали, зняли бабу Химу з груші.

Тільки-но повернулися до себе у депо, дзвінок: телефонний з тваринницької ферми: виїздіть негайно! Летимо, як то кажуть, на третій космічній швидкості. За хвилину і сорок сім секунд вже там були. Прилітаємо і дивуємось, що ні, диму, ні вогню не видно. Завідуючий фермою дядько Оникій нам назустріч біжить і кричить:

— Біда, хлопці! Галактіон у силосну траншею провалився!

Маю вам сказати, що Галактіон — це симентальський бугай, а ваги в ньому, не збрехати б, більше тонни. І чого це його на тую силосну траншею потаскало, чорти його племінного батька знають. Загруз у силосі по самі роги, тільки стогне. Думаєте, легко його було витягти? Ну, витягли. Всякого буває. За один день дві таких пригоди. Тут і без пожежі чуб свердлом стане.

А позавчора вже думав, доведеться мені з вогненною стихією поборотися.

Прибігає до нас у депо хлопчина, Прокопа Заярнюка синок:

— Ой, їдьте швидше, дядько Карпо горить!

— Який дядько Карпо?

— Гнидюк, той, що за ставом хата.

Ну, Гнидюка Карпа не тільки у селі, у районі добре знають. Первої руки спекулянт і хапуга. На фермі чи у полі його тільки тоді можна побачити, як там щось погано лежить, словом, коли він сподівається, що йому поцупити щось вдасться. А так він все більше в роз’їздах: або у області чимось спекулює, або у далекі командировки їде. То, дивись, повіз у Архангельськ кислиці, то у Мурманськ цибулю. Від його хати до міліції стежка не заростає. І самогонні апарати у нього не раз забирали, і сидів він трохи, але не кається. Хата у нього хороша, під шифером, не хата — палац. І тин стратосферу черкає. Шкода, як така хата згорить. Коли Карпо остаточно сяде, хата його, ой, як знадобиться колгоспові під ясла.

Словом, летимо ми на другий кінець села на третій космічній швидкості. Приїздимо і дійсно зупиняємось перед фактом пожежі: крізь шифер на даху дим курить. А нам, як пожежникам, добре відомо, що не буває диму без вогню. Двері замкнено — видно, нікого дома нема.