— Мамо! А він не справжній! — Петрик смикав її за руку.

— Хто?

— Та дід-мороз. Він такий злий. Дід-морозі справжній не такий. І пончики їсть. І борода у нього з клоччя…

«Душа в нього з клоччя…»— подумала Марія Василівна, застібаючи Петрикові пальто.

Льончик в цей час гарячково зривав з себе бороду і поспіхом запихав її в чемодан.

Потрібно було не прозівати черговий халтур’янц…

— Що? В газетах лають? Треба піти. Значить, — класний фільм. У нас лають, значить, там хвалять. Там теж не дураки сидять. Там, брат ти мой, теж знають толк в мистецтві. Культура, традиції, брат ти мой! Як фільм? Та-а… Переживательний. Не так, щоб так, але дуже. Ми ще до таких фільмів не доросли, а там хвалять. Там знають, що хвалити і за що хвалити. Я маю індивідуальний підхід до цього фільму, і ви мою індивідуальність не чіпайте. Да-да-да. Не ті часи.

Пора, брат ти мой, вчитися шанувати індивідуальність. У них як? У них, брат ти мой, все це дуже просто. Захотів з президентом про те про се побалакати — валяй прямо в кабінет, Да-да-да. Без всякого бюрократизму. Заходиш: привіт-привіт, тут тобі кава, тут тобі коктейль, ноги на стіл і розмовляй хоч до вечора. Да. Мені один розповідав. Там це запросто.

От про коктейль згадав, і самому випити захотілося. Підемо. Тільки хіба у нас коктейль? Помиї. От там коктейль, так коктейль. П’єш і хочеться.

Я сам, правда, не пив, мені один розповідав: коньяки, арманьяки. Нам коньяку. Алло, гарсон… Ви І не гарсон? Ол-райт. Хай буде не гарсон, аби коньяк. Бачив? Він не гарсон. Він офіціант. А там, брат ти мой, всі гарсони. Там порядок. Це називається кафе. Харчевня це, а не кафе. От у них — кафе. Да-а…

Картинок понавішували. Допотопні картинки… От у них картинки в кафе. Клас! Тут тобі сюрреїалізм, тут тобі ташизм, тут тобі… Всякі є. Мені один показував, в їхньому журналі надруковані, Там, брат ти мой, треба мати голову на плечах, щоб розібратися, що намальовано. Там, брат ти мой, таке намальовано, що ой-йой-ой. Здорово намальовано. А може, я хочу саме такого живопису! Може, моя індивідуальність саме такого живопису вимагає! Може, в мене душа горить!..

Хелло, бой… Ви не бой? Все одно. Ще по двісті коньяку. Бачив? Він не бой. А там, у них, всі, брат ти мой, бої. Там порядок. О, музика заграла. Ха! Хіба це музика? Це якийсь похоронний марш, а не музика. От у них музика! Мені один подарував пластинку. Да-да-да. У-у-у, брат ти мой, музика! Волосся дибки, по черепу наче молотом гуп-гуп, по шкірі наче шкрябачкою дер-дер, м-м-м! Мрія! А може, моїй індивідуальності саме такої музики не вистачає!

Індивідуальність, брат ти мой, велика штука. Давай, брат, вип’ємо за індивідуальність. Хеллоу, стюард! Ви не стюард? Все одно. Нам ще по сто п’ятдесят. Досить? Не досить, не досить, я сам знаю, коли досить.

Бачиш, він не стюард! А там всі стюарди, Я т-там н-ніколи не досить. Кафе….А може, я в иьому кафе вірша захочу написати… Раптом моїй індивідуальності захочеться. У них порядок. Захотів вірша написати, гукнув боя чи гарсона, він тобі чорнильний прибор пре, папір — пиши. І які вірші, брат ти мой, пишуть, які вірші! Мені один розповідав… Хіба у нас є такі вірші? Да-а. Ну, будьмо. С-скільки з нас? Н-на… Р-решту візьми собі. Н-на чай. Н-не хочеш? Як хочеш. А т-там всі беруть. К-культура. Як ми п-підемо? А о-отак-о навпростець. Що? Автобуси, т-трамваї. Ч-чхать моя ін-ди-ди-ди-відуальність хотіла на них: Я так і піду. По-подумаєш! З одного боку к-кусок з-залізяки, а з другого ін-ди-ди-ди-відуальність. Я п-пішов…

Ой… ой… 6й. Де я? У швидкій, допомозі? Ой, що ж це таке? Ой, ой, ойі Перелом? Доктор, докторі Давайте рентген! Давайте шини, пеніциліни!.. Гіпс давайте!.. Та швидше повертайтеся. Що це вам — капіталізм?.. У нас, слава богу, соціалізм, у нас, слава богу, кожен трудящий має право на безплатне лікування. Це вам не в Америці. Швидше, швидше. У-у-у, гарсони нещасні!..

Наш голова колгоспу, Андрій Пилипович, не те щоб скупий, а, так би мовити, економний. Купив колгосп інструменти для духового оркестру, а з оркестром щось не витанцьовувалось.

— Перше, що інструменти нові, попсувати хлопці можуть, а друге, що на капельмейстера витрачати трудодні доведеться, — чухав тім’я Андрій Пилипович.

Парторг наш, Онисько Савич, сміявся:

— Ти, Пилиповичу, завжди причину знайдеш.

А голова розводив руками і вперто стояв на своєму:

— Знову ж таки, кого-небудь з хлопців треба посилати на курси капельмейстерів у область.

— То й що ж?.. — підхоплював Онисько Савич. — При обласному Будинку народної творчості є такі курси.

— От бачиш, а тут збирання скоро, кожні робочі руки наче золото. Буде тобі музика, як врожай вчасно не зберемо!

І хто його знає, як довго б вони дискутували, коли б у селі раптом не з’явився Гринів Кость. Мі цього Костя різні чутки ходили. З села він давно поїхав. Ще тоді, коли, по правді сказати, хліб важко зароблявся, а трудодень занадто легкий був. Але давно ті часи минули, а стежки Костя щось не повертали до рідного села. Люди розповідали, що він у місті сорок різних робіт змінив, а сорок перша робота аж до ресторану завела — на довгій трубі грав. А сорок другої роботи у нього не було: коли його з ресторанного оркестру витурили, він став, як то кажуть, нетрудовим елементом, або, як по-новому, то дармоїдом чи тунеядцем.

Спробував був женитися. Але жінка не дурна була — відразу ж Костя розкусила і в потилицю вигнала. Тут вже міліція до Костя кожуха вивернула і такі слова сказала: «Або ти, чоловіче, роби, або буде тобі, чоловіче, дуже погано!» Ну, само собою, Костеві не хотілося, щоб йому було дуже погано, і він втік в село.

Так от цей самий Кость Гринів прийшов до Андрія Пилиповича та й каже:

— Я вам оркестр оборудую і нічого за це не візьму, бо я сознательний, і все це зроблю на громадських началах!

Такі слова дуже зворушили нашого голову, і він пообіцяв, що з свого боку колгосп не зобидить Костя, — коли що треба буде, в конторі завше випишуть.

Не можна сказати, що вся ця розмова Ониськові Савичу дуже сподобалась, але він промовчав, щоб побачити, що ж воно далі буде.

А Кость швидко-швидко почав оркестр оборудувати. Хлопців зійшлося чимало. Мишко Сидорчук захотів грати на корнеті-а-пістоні, Демко — на альті, я — на тромбоні, Кирило — на басі-геліконі (ох, і здоровецька ж труба!), Василь Копанчук — на флейті, другий Василь — на кларнеті, а Сашкові (він найменший з нашої компанії) дістався барабан.

Скликав нас всіх Кость до клубу і втяв вступну лекцію:

— Ну, от що, хлопці. Це коли б який-небудь інтелігентик з вами почав займатися, то ви грати б тільки через рік почали. А в мене ви за тиждень навчитесь. Чому? Я вам скажу. Тому, що інтелігентики-чистоплюйчики завше з нот починають. Ноти цілий рік жують. А я вам маю сказати, що ноти справжньому музикантові тільки заважають.

Це було щось нове. Але Кость нас запевнив, що він своє діло кріпко знає, і ми заспокоїлись. І почав нас Кость вчити за пальцевою системою. Раз-два: тру-ту-ту! — натисни пальцями де треба, три-чотири, пальці відпусти і дуй: тру-ту-ту! без пальців. А Сашко малий в барабан: гуп-гуп!

Взялись ми вчити польку-кокетку і похоронний марш. Паралельно: сьогодні польку-кокетку, завтра похоронний марш. Або навпаки. Кость нам пояснив, що така його система. Система контрастів. Коли чергувати веселу й сумну музику, вона краще запам’ятовується.

Як би там не було, навчилися ми швидко.

І польки-кокетки навчилися, і похоронного маршу. Хотілося вчити ще щось, хоч би той краков’як або туш, щоб на зборах заграти, коли кращих людей преміюють, але Кость сказав, що нам тепер потрібний дебют. В своєму селі виступати не дозволив: Засоромитесь і почнете з ритму збиватися.

Пішли ми в сусіднє село Зелені Липки і ніби ненароком на весілля потрапили. Грали польку-кокетку мало не до ранку. Так дули в труби, аж губи посиніли. А поїли нас, а частували нас, а дякували нам!