…Бека взяли під руки двоє полісменів і повели. Стілець був готовий прийняти його в свої обійми. Один з полісменів почав натягати гумову рукавицю, другий розбирав упряж, якою збирався примотузовувати Бека до стільця. Біля дверей кублились журналісти.

— Не сяду, — раптом зробив заяву для преси Бек Гарнер.

— Сядеш, голубчику, — спокійно зауважив полісмен, пораючись біля стільця.

— Принципово не сяду!

Журналісти застрочили у блокнотах.

— Сідай, голубе, ніколи нам з тобою воловодитись. Ти у нас не один.

— На цей стілець я. не сяду! — вперся Бек.

— Незручно? Мулько? Ти, може, збираєшся на ньому сидіти до вечора? Не турбуйся, ми тебе обслужимо, як старого знайомого, в одну мить.

— Я вже сказав, що на цей стілець я не сяду.

— Джек Хантер теж казав, що не сяде. Сів… І ти сядеш.

— Не сяду. І саме тому, що сів Джек! — І тут хвиля натхнення підхопила Бека на свій гребінь і понесла, і понесла його!

— Джентльмени, будьте свідками, — патетично вигукував Бек, звертаючись до представників преси, — будьте свідками, як паплюжать громадянські права, честь і гідність білої людини. Може здатися, що ми з вами живемо десь у Вашінгтоні, а не на благословенному Півдні? Всі ви добре знаєте, ким був Джек Хантер. Невже ви хочете, щоб я сів на цей стілець після того, як на ньому сидів негр?!

Бек Гарнер зробив величну паузу і обвів усіх поглядом переможця. Стало тихо, тихо. Полісмени випросталися, один з них почав знімати гумову рукавицю. А Бека Гарнера вже несло:

— Коли ми заходимо у ресторан, то твердо переконані, що до нас не підсяде чорний, коли ми сідаємо в автобус, ми знаємо, на які місця сідати нам, і знаємо, де сядуть негри, коли ми… Та що там говорити! Я не хочу бути посібником червоних і лити воду на млин тих добродіїв, які вимагають громадянських прав для негрів. Бек Гарнер може сісти на електричний стілець і може вмерти, але Бек Гарнер сяде на стілець для білих і помре на стільці для білих.

Журналісти кинулись до телефонів.

— Що ж, джентльмени, — скромно звернувся Бек до полісменів, — порушуйте закони штату, ламайте традиції, але добровільно я на цей стілець не сяду.

Тепер почухали потилиці полісмени. Вони опинились у скрутному становищі. У жодного з них не піднялася рука штовхнути білу людину туди, де перед цим сидів негр. Хоч би те місце було електричним стільцем. До того ж вони знали, що журналісти, як сороки, за годину роздзвонять про цей випадок по всьому штату. Можна вскочити в страшну халепу і в результаті зайняти чергу за супом для безробітних.

— Поспішати нікуди, — сказав старший з полісменів, — ходімо, голубе, поки що в камеру.

Увечері про все доповідали губернаторові штату.

— Може, буде доцільно поставити два стільці: для чорних і для білих? — вніс свою пропозицію секретар губернатора.

— Це давно слід було зробити. Але щодо цього, — губернатор вказав пальцем на портрет Бека Гарнера, що прикрашав собою першу сторінку газети, — то його доведеться помилувати. Читайте пресу: не можемо ми садовити на електричний стілець окрасу штату і найпринциповішого білого джентльмена, який виступив на захист наших законів і традицій.

Губернатор посміхнувся і потер руки:

— Світла голова у цього Бека Гарнера. Коли він не поскупиться на адвокатів, дехто матиме гідного конкурента на політичній арені.

Двоє сиділи на пагорбку і, мабуть, збиралися снідати! Один з них був високий, худий, немолодий вже, другий — молодший, низенький і опасистий. Білий кінь, худий, як драбина, і сіренький ослик трохи поодаль щипали суху і жорстку, наче щітка, сіро-зелену траву.

Внизу, під пагорбком, звивалася сіра дорога вздовж платанових і тополиних гаїв. Пекло сонце…

Низенький, опасистий подорожній, мабуть що, надаремно нишпорив в порожній шкіряній торбі, і ніздрі його роздувалися надаремно.

— Зараз не завадило б, — сказав він, — кілька бокадільо з добрячим шматком вареної шинки і гарним куснем манчезького сиру…

Його супутник, певне, був байдужим до гастрономічних втіх. Він просто сказав;

— Блаженні часи і блаженний той вік, який стародавні називали золотим, і не тому, що золото, яке в наш залізний вік являє собою таку цінність, діставалось тоді людям задарма, а тому, що люди тоді не знали двох слів: твоє і моє. В ті благословенні часи все було спільне. Для того, щоб прохарчуватися…

Але йому не вдалося закінчити фразу. Наче з-під землі виринула перед подорожніми фігура в шкіряній шапці, у мундирі, з карабіном за плечима. Фігура ревнула:

— Documentos, senoros![1]

Низенький, опасистий якось відразу зробився ще нижчим і відразу ж опинився в тіні. Зате його супутник став на рівні ноги і тепер дивився на поліцая ніби з другого поверху.

— Йдіть своєю дорогою, сеньйор, — похмуро сказав він, — немає у нас ніяких документів, та й не потрібні вони нам. Нас знає весь світ і без документів.

— А-а-а, комуністичні агітатори! — вереснув поліцай, знімаючи з плеча карабін. — Значить, у вас немає документів? Я так і думав. Зараз ви підете зі мною. Я чув, які розмови ви тут вели. Я чув ваші комуністичні розмови про «твоє-моє» та про те, що колись все було спільним. Коли це колись? Це ще до того, як владу взяв у свої міцні руки наш

— Слухайте, сеньйор, — уже не приховуючи свого роздратування, продовжував високий, — ви мені набридли. Було б великою честю для вас, коли б я в інший спосіб розтлумачив вам, хто ми такі. Таких, як ви, належить бити кийком, яким поганяють дурних і ледащих мулів. До того ж це мусять робити люди нижчого звання. Мандрівному рицареві належить битися тільки з рицарем, а не з такою брудною свинею, як ви. Невже ви досі не впізнали мандрівного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського і його вірного зброєносця Санчо Панса? Що ж до слів, які ви назвали комуністичною пропагандою, то ви можете їх прочитати на сторінках одинадцятого розділу моєї біографії, написаної сеньйором Сервантесом…

— А-а… цей… комуніст, — перебив мандрівного рицаря поліцай, — у всякому разі їх превосходйтельство Ернесто Хіменес Кавальєро[2] назвав вашого Сервантеса «предтечею комунізму» і зажадав вигнання «Дон-Кіхота» як твору, що підриває віру в справжню Іспанію, бога і кесаря.

І тут, може, вперше за багато століть Дон-Кіхот забув, що він рицар Печального образу, і розсміявся. Розсміявся весело, дзвінко, щиро:

— Ха-ха-ха! Ти чуєш, Санчо! Віру в справжню Іспанію… Він говорить про віру і про Іспанію! Що знаєш ти про Іспанію, син свині і слимака? Геть, з дороги!

І Дон-Кіхот дістав з піхов свій меч. Поліцай схопився за карабін. Але Дон-Кіхот, стиснувши обома руками меч, з такою люттю вдарив ним поліцая по голові, що, не дивлячись на шкіряну шапку, тому здалося, ніби на нього впала гора. Кров полилася в нього з рота, з носа, з вух, він похитнувся і впав на дорогу.

…Коли вони від’їхали від того місця добру милю, Санчо Панса сказав:

— Ось що я вам скажу, сеньйор: не завадило б нам заховатися в якій-небудь церкві. Коли нагряне Святе братство і знайдуть того, нас з вами обов’язково схоплять. А поки ми вийдемо на свободу, у нас, слово честі, очі на лоба вилізуть.

Помовч, — сказав Дон-Кіхот. — Де ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря притягали до суду за кровопролиття, та ще й за таке кровопролиття?

Якийсь час вони їхали мовчки. Тишу порушив сам Дон-Кіхот:

— А втім, може, ти й маєш рацію, Санчо. Хіба вони, теперішні правителі Іспанії, мають хоч найменшу уяву про те, що таке рицарство, совість, честь? Колись я воював з вітряками… А зараз я б з такою насолодою проткнув би оцей герб злого духа! — І Дон-Кіхот вказав своїм списом на велетенську рекламу «Вева Соса-Соlа»[3], що іржаво-оранжевою плямою виділялася на фоні соковитої зелені фігових садів.