— Хотів би я бути таким нещасним! — гигикнув Черчик.

— Не меліть дурниць. Не кажіть того, чого не знаєте. Коли я був хлопчиськом, мені дуже кортіло постаріти, я мучився, що в мене довго не ростуть вуса. А потім мені захотілося посріблених скронь. Ви бачили такого ідіота, Черчик? Але ми знову відхиляємося… Так от, мільйонери в наших умовах найнещасніші люди з двох причин. По-перше, вони не усвідомлюють свого нещастя, по-друге, їм ніхто ніколи не співчуває і не буде співчувати. На абсолютно законній підставі. Вони ненормальні й потребують лікування…

— Ги-ги, і як же їх лікують, які клініки! — жеребцем заіржав Юрій Семенович.

— Да-да, лікують. Я, Черчик, прочитав там чимало книг і вичитав навіть таку істину, що лікувати важче, ніж стати на дорозі хвороби. Це називається профілактика. Я запам’ятав це слово. Ех, вам би та мені оту профілактику вчасно! Ну, за себе я, можна сказати, спокійний, мене вилікували, — але вас! Тут, як кажуть лікарі, ще можливі рецидиви.

— Мені треба якось жити, їсти свій шматок хліба! — вже благально заговорив Черчик.

— І для цього вам треба мати мільйон? На менше ви не згодні?

— Згоден.

— Ага. На півмільйона? Як це благородно! Між іншим, Черчик, чистильник взуття (а я маю честь належати до цієї шановної корпорації) заробляє трохи менше від дійсного члена Академії наук, але ви можете переконатися, що обідає він не рідше. Чистильник вводить у свій організм нормальну кількість білків, жирів та інших вітамінів і ще має змогу приймати гостей.

— Я вам поверну, дайте тільки знайти роботу…

— Ай, оце вже недобре, Черчик. У мене не пансіонат для кандидатів у мільйонери. Я ваш хазяїн, ви мій гість. І хоч моїми заощадженнями можна хіба що сплатити членські внески до кінця року в ДТСААФ, я створюю для вас сякий-такий комфорт. А Ісак (я маю на увазі не Ньютона, а Войцехівського), а Ісак, наш колишній сонячноморський мільйонер, не міг створити комфорту навіть мухам.

І жодна муха не залітала до його кімнати. З гігієнічного боку це було дуже добре, але хай нас з вами, Черчик, боронить бог і від таких зручностей, і від такої гігієни.

У кімнаті Ісака Войцехівського ніколи не було крихти хліба, дуже рідко була вона і в його животі. І Ісак Войцехівський так само, як і Гаврило Архипович (пам’ятаєте, той, що вдавився раком), усе життя мріяв наїстися. І все життя наїстися йому не вдавалося. А мушу вам сказати, Черчик, що в Ісака був і тепер є в Москві (тільки тепер він сирота) син, великий спеціаліст у якійсь там техніці. Він заробляв купу грошей і, як хороший син, висилав батькові стільки, що… Ну, стільки, як оборот мого підприємства за цілий місяць.

І що ж? Дістаючи таку синівську подяку, старий голодував, як не голодує в нашому благословенному місті жоден собака. Одного разу він знепритомнів на вулиці, і, коли його забрала швидка допомога, виявилось, що медицина безсила. Лікарі поставили діагноз: дистрофія (є така благородна і хвороба) в останній фазі. Да-а. А потім робили ремонт в Ісаковій квартирі, і роззява-маляр зачепив розетку. Розетка вивалилася з гнізда, і звідти посипались скельця. Сюди-туди, міліція, акти-шмак-ти — і що ж? Жменя брильянтиків на суму мільйон з гаком…

— Ідіот!

— От бачите, Черчик, а ви мені не вірили, що мільйонери люди нещасні й ненормальні.,

Зустріч з Хомою Шилом не входила в плани Черчика. То не має значення, що вони спали колись на нарах поруч… У Хоми Шила було своє амплуа, в Черчика — своє. Хома Шило «щипав», тобто належав до малошановної компанії кишенькових злодіїв, а Черчик— до вельмишановної корпорації аферистів. Свого часу Юрій Семенович навряд чи й руку подав би Хомі, але тепер навіть позаздрив йому.

Той ішов Приморським бульваром, і усмішка грала на його вилицюватому обличчі, а зайчики, чудесні сонячні зайчики, про які Черчик забув і мріяти, стрибали на носках блискучих черевиків. Хома Шило був зовсім не схожий на «щипача», він був більше схожий на закоханого студента. На мить Черчику здалося, що це помилка, що не з цим чоловіком вони спали колись поруч на нарах. Але Хома Шило привітався перший:

— Моє вам! Що ви тут робите?

— Гуляю… А ти куди?

— Додому.

Це була новина! У Хоми Шила є дім, і, замість того, щоб шастати по трамваях і магазинах, він ідеї собі, як порядний, додому. А в Черчика дому немає… Ні, тут щось не так.

— Куди, куди?

— Додому. Жінка обідати жде. Ходімо, пообідаємо. З жінкою познайомлю.

— Ти що ж…

— Зійшов з ума, як кажуть, женився. Ось квартиру дали… Кімнату, — поправився він, помітивши в очах у Черчика недовір’я.

— Значить, ти маєш квартиру? Так, так.

— Кімнату.

— Ага-а… А гоночної яхти ти ще не маєш?

Хома Шило був не з тих людей, які порпаються в нюансах. Він відповів просто:

— Ні, яхти не маю. Маю мотоцикл «Ява». Чеський. Екстра-прима-люкс! — і клацнув язиком.

Черчику дуже не хотілося вірити, але він бачив, що Хома не бреше.

— А як же так?.. Як же ти?..

— Зав’язав я… — ніби виправдовуючись перед Черчиком, пояснив Хома, — на механічному працюю.

Юрій Семенович хотів скорчити презирливу гримасу, хотів нагадати якусь мудру сентенцію на зр^азок того, що від роботи коні дохнуть або та дурнів любить, але несподівано для самого себе сказав:

— Молодець! Робітничий клас, значить?

— Точно, — пожвавішав Хома й вдячно подивився на Черчика. Було видно, що від інших колег по колишній професії йому доводилося чути діаметрально протилежні висловлювання.

— Ходімо пообідаємо, з жінкою познайомлю. По сто грам буде…

Черчик, Черчик, до чого ти дожився! Хома Шило ставить тобі сто грам! І Юрій Семенович мужньо г відхилив пропозицію випити за рахунок Хоми.

— Ну, добре, то хоч адресу мою візьміть. А де ви працюєте?

— Поки що ніде. Підшукую…

— Тоді й шукати нічого. Вважайте, що ви вже знайшли. До нас на механічний ідіть. Я вам допоможу роботу дістати на во!

Окс розгладив папірець з двома адресами — Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:

— Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.

Черчик скипів:

— Доки ви будете робити з мене ідіота?

— Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.

А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.

А от один мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, думав, що він може все. Він міг дров’яний сарай у Хацапетівці обміняти на трикімнатну з телефоном квартиру в Києві. Міг сувій марлі продати за ціною найдорожчого англійського бостону! Міг, не сходячи з місця, роздобути карельську березу, тут-таки обміняти її на сухумські мандарини, а мандарини — на дунайського оселедця, щоб розпродати його й на виручені гроші накупити скатів для, автомашини «Волга». А потім на цих скатах заробити так, що сама «Волга» діставалась йому за дурняк.

Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий — Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше — воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.