Більше того, навіть коли він (мається на увазі організований курортник) лежить на пляжі і, здавалося б, курортна адміністрація могла б вже йому нічого не казати, вона все-таки скаже, коли треба перевернутися з лівого боку на правий або навпаки.

Не варто й говорити, що ніхто так не панькається з дикуном. Він може прокидатися, коли захоче, може вмиватися, а може й не вмиватися. Коли снідати і коли обідати, йому може підказати тільки власний шлунок і ніхто більше. Дикун може заходити в море коли-завгодно і виходити з моря аж тоді, коли він набридне нудьгуючим рятувальникам на яликах і вони йому скажуть: «Ну, от що, голубе, вилазь, нам вже час вечеряти».

Дикун може лежати на пляжі на лівому боці доти, доки з правого боку не піде дим і той димне помітять з міської каланчі. Тут вже можуть втрутитися пожежники. Але, зрештою, це особиста справа дикуна.

Що й казати, на складному і відповідальному пляжно-купальному терєні бідного дикуна-новачка можуть чекати які завгодно несподіванки. Вони бувають і приємними і не дуже.

Так от для того, щоб тих не дуже приємних несподіванок було якомога менше, і створено мною цю хоч і не глибоко-наукову, але всебічну інструкцію.

Я дикун кадровий і за свій дикунський вік набачився на євпаторійському піску чимало різних дикунів. Були вони різні за віком, статтю, характером, службовим станом і професією, але, загалом, різко поділялися на дві категорії: на оптимістів і, песимістів.

Оптимісти (а їх переважна більшість, можна навіть сказати 9/10 від загальної кількості дикунів) люблять перш за все море, сонце, пісок і свіжий солоний вітер.

Дикун-оптиміст в душі бродяга і спартанець. Йому абсолютно байдуже, де він сьогодні буде спати і чим він завтра буде снідати.

З тієї хвилини, як дикун-оптиміст переконався, що Чорне море за пройдешній рік не висохло і не обміліло, а пісок на пляжі не закам’янів, будьте певні, хороший настрій його вже не покине до кінця відпустки.

І, як правило, з дикуном-оптимістом ніколи нічого не трапляється. Він любить сонце, море, пісок, вітер, і вони платять йому такою ж самісінькою любов’ю.

За останні десять-п’ятнадцять років на євпаторійських пляжах не було зареєстровано жодного випадку, коли б оптиміст обгорів на сонці або, не приведи господи, втопився у морі. Більше того, оптимістові навіть вітер піском ніколи очі не засипає.

Значно гірше живеться на білому світі дикунам-песимістам. Мені, чесно кажучи, навіть шкода їх.

Але природа дуже об’єктивна. Я б сказав, занадто об’єктивна. Вона, відчуває, що песимізм погано гармонує з блакитним небом, ясним сонцем, золотим піском і синім морем. І… мститься за песимізм.

Сонце обсмалює песиміста так, що з нього лахміттям облазить шкіра, вітер пригорщами сипле йому в очі пісок, а море декалітрами заливає у рот і в ніс гірко-солону воду.

Внаслідок цих причин настрій у песиміста стає ще песимістичніший, і він починає бурчати:

— Теж мені море! Хіба тут море? От у Ялті море. Там море як море, а тут не море, а так собі. Знову ж таки Сочі… Казав, у Сочі поїдемо, казав же, казав… Ні, не послухала. І гір тут немає…

На такого скептика-песиміста не варто звертати увагу, бо коли він приїздить у Ялту, то там звучить його голос майже так самісінько:

— Теж мені Ялта! Перлина Криму, називається… Кипарисів понатикали на кожному кроці, вийдеш з дегустації і не розминешся. Знову ж таки гори… Кому вони потрібні? Тільки сонце крадуть. Людина приїхала сонця набиратися, бо сонце, воно як вітаміни, а сонце з півдня шур за гори — і заховалося. Ні, треба було таки у Євпаторію їхати…

Як бачите, Євпаторія тут не винна. Винні песимісти. їхні кислі фізіономії Євпаторію не прикрашають. Значить, потрібно прикрасити їх самих. А чи може бути дорогоцінніша прикраса, як хороша посмішка? Отож, ступивши на євпаторійський перон— посміхніться. Хай все почнеться з посмішки.

В основному, Євпаторія ділиться на сушу і море. Це коли не рахувати повітря запашного, п’янкого, просоленого, на сонці настояного.

А суша в свою чергу ділиться на дві частини: на ту, де ви будете спати, і на ту, де ви будете лежати. Для цього, власне, ви у Євпаторію і приїхали. Можна там, звичайно, і ходити, вулиці є у Євпаторії, і хороші вулиці, але вулиці у вас і дома є. До того ж жарко. Там багато не попоходите. Отож кажу — цікавтеся більше не тими сухопутними місцями, де ходити, а більше цікавтеся тими, де спати і де лежати.

Це, скажу я вам, не проблема. Не встигнете ви ще поїздом по-справжньому від Сімферополя від'їхати, як вже у вагонах почнуть з’являтися громадяни і громадянки з червоними пов'язками на рукавах. А на тих пов’язках золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування». Знайте, що Євпаторія пам’ятає про ваше існування і вже починає вас брати у свої гарячі обійми. З громадянками і громадянами з червоними пов’язками, на яких золотими літерами горять слова «Бюро обслуговування», дуже легко у контакт вступати.

Власне кажучи, вам у контакт з ними і не доведеться вступати, вони самі з вами у контакт вступлять. А вступивши у контакт, толком розпитають, що вам потрібно: ліжко чи кімнату.

І вже будьте певні — матимете дах над головою. Не спатимете під відкритим небом, і жодний метеорит на вас не впаде. (У серпні, як відомо, метеорити падають густо).

Коли ж з яких-небудь причин ви розминетеся з тими громадянами, у яких на рукавах червоні пов’язки, то й тоді не турбуйтеся. Нічого страшного з вами не скоїться. На пероні вокзалу, тільки-но поїзд зупиниться, або на автобусній станції, тільки-но зупиниться автобус, вас обов'язково обступлять громадяночки. Правда, на їхніх рукавах вже не буде червоних пов’язок із золотими літерами, але у контакт вони вступають дуже охоче. І якраз висвітлюють ті питання, які вас більше всього турбують:

— Вам, мабуть, кімнатку?

— А вам, мабуть, ліжечко?

— А вам, напевне що, кімнатку та ще й у кімнатці треба буде дві розкладушечки приставити, бачу, ви з діточками.

— Ходімо до мене, тут від вокзалу недалеко, навіть таксі брати не треба, за п’ять хвилин доберемося. Давайте вашого чемоданчика, я вам допоможу нести. Ходімо, подивитесь квартирку. Море? Та море тут же таки під носом. Господи, скільки там до того моря йти! У нас у Євпаторії куди б не йшли, то скрізь до моря вийдете, у нас кругом море під носом. А що у мене, то прямо-таки під самісіньким носом.

І до базару рукою подати, і до їдальні, і до ресторону, і до «Шашличної», і до магазину «Кулінарія». Тут все під носом. Можна сказати, що ноги | у вас будуть у морі, голова у «Шашличній», а ви в цей час ще й з дому не виходили. Базар піп боком, та що я кажу під боком, під носом, можна сказати. А на базарі, що ваша душа тільки забажає.

В цьому році, маю вам сказати, і виноград, і персики. значно дешевші, як були торік. А що вже абрикос, а що вже абрикос, то їх як пороху! Ходімо, тут під носом!

І ви йдете… Йдете п’ять хвилин, йдете п’ятнадцять хвилин… Вже у вас під носом починає роса виступати, але поки що довгожданої оселі, місця, де вам належить спати, не видно. Не будьте скептиком і не будьте, песимістом. Все приходить вчасно для того, хто вміє чекати, прийде і ваша пора. Моря не видно? То не біда. Не будьте песимістом, подивіться на географічну карту. На карті точно вказано, що Євпаторія стоїть на березі Чорного моря.

Ніякої помилки немає, саме на березі Чорного, а не наберезі Білого і не на березі Баренцового моря. Так що море свого часу буде. Море не загубиться. Це ж вам не квитанція яка-небудь і не ключик від чемодана. Це ж все-таки Чорне море. Воно велике. Воно знайдеться. А поки що йдіть і не зважайте, що роса вже не тільки під носом, але й на лобі виступила. Вважайте, що ви вже відпочиваєте. Що б то був за відпочинок, коли б ви тільки-но зійшли і відразу ж у море, дорожній пил змивати. Ні-і, так не годиться. Море треба по-справжньому відчути, тоді ви його по-справжньому і оціните. Отож ідіть, ідіть і не капризуйте. Все на світі має кінець, матиме його і ваша дорога. Коли-небудь таки й прийдете. Що? Вже прийшли? От бачите, а я вам що казав! Як я казав, так воно все й сталося.