— Ви чимдалі розумнішаєте, — задоволено констатував Окс, з насолодою позіхнувши.

Черчик і сам добре не знав, чому він забрів на базар, — і саме в той його район, де не стільки продавали й купували, скільки галасували й витріщали очі. В цьому районі продавалося двоє псів, кілька канарейок і ще якихось представників пернатої фауни, кілька облізлих ангорських кролів. Оддалік громадянин із щурячим носом і занадто рухливими очима пропонував бажаючим клітки.

Уздовж довгого рундука сиділи й стояли «іхтіологи». Перед ними в акваріумах та банках різноманітної форми палахкотіли шматочки райдуги. Ліниво рухались вуалехвости, чорними рисками перекреслювали скло молінезії, солідно пропливали блакитно-сірі гурамі, червоні мечоносці проштрикували своїми гострими тілами воду, дробилися на іскорки різнобарвні гупі.

Продавці різко ділилися на дві категорії. До першої належали дідки в маленьких окулярах, дуже схожі на наукових працівників. Вони поводили себе так, ніби були не на базарі, а на якомусь симпозіумі: часом перекидалися хитромудрими термінами, але більше мовчали або читали газети. З усього було видно, що комерційний бік питання цікавить їх дуже мало, ба не цікавить зовсім. Вони шанобливо говорили тільки з покупцями-спеціалістами, а зівак не удостоювали уваги, могли продати одну рибку, а три дрібніших дати безкоштовно, як премію. Вони мали цілий арсенал різноманітних ситечок, повітродувок і такого іншого начиння. Рибки їхні були тільки в акваріумах.

А поруч стояли комерсанти, що робили свій бізнес. Перед кожним із них у банках з-під томатного соку плавало по кілька зачуханих рибинок. Так, для реклами… А торгували вони кормом для рибок і канарейок. Пакетики з конопляним насінням, пакетики з сухими дафніями, пакетики з тоненькими черв’ячками, червоний, схожий на кетову ікру, мотиль у коробках — їхній основний асортимент. І кожен з них кричав. І кожен намагався перекричати сусіда. Коли крики досягали свого апогею, дідки здригалися й гидливо морщились. Ці типи здавалися їм тут такими ж неприродними, як клоуни в храмі. Тим часом комерсанти надривалися:

— А ось корм для рибок!

— А ось водяні блохи для рибочок!

— А ось корм для пташок!

— А ось черв’ячки свіженькі!

— Тьху! — сплюнув Черчик. Від такого бізнесу занудило навіть Юрія Семеновича, і його голову відвідала думка, яка здалася йому дуже оригінальною. «Ну, добре, — думав він, — кричите ви, розпинаєтесь і, видать, щось з цього маєте, бо не стояли б тут тільки в ім’я, любові до рибочок. Ну, добре… Та що, братики, з вами буде, коли знімуть з роботи директора зоомагазину, а його давно слід зняти. Що буде з вами, братики, коли новий директор налагодить у магазині продаж водяних бліх? І продаватиме їх навіть у кредит, бо в магазині все можливо? Що з вами буде тоді, братики?»

— Черчик, — сказав Окс, — у вашому інтелекті прокинувся нахил, який дрімав багато років. Нахил до аналізу й синтезу. Ви вже дещо кумекаєте. Ви вже встановили, наприклад, таку істину, що рибка їсть блішок, а людині не обов’язково їсти рибку, щоб підтримувати калорії в своєму організмі. Людина може годувати рибок — і з того жити. Правда, цей шматок хліба, як ви слушно відзначили, не є дуже стабільним… А що таке взагалі шматок хліба? Але ми забігаємо…

Індивідуумів, яких ви бачили на базарі, не можна віднести до розряду риб’ячих альтруїстів. Плювати їм на рибок. Коли знімуть з роботи директора зоомагазину і на його місце стане справжній роботяга, вони й пальцем не кивнуть, щоб накопати черв’ячків для рибочок. Вони почнуть шукати іншого хліба. А знаєте, Черчик, чому їм плювати на професію, якої, до речі, в них і нема? Це пояснюється дуже просто: вони живуть тільки для того, щоб жерти. Кажуть, є якісь головоногі тварини, ці — черевоногі. Голова їм ні до чого, інші органи — теж. Їм потрібне тільки черево та ще ноги, щоб піднесли його ближче до корита. Ви мене знаєте, Черчик, я любив робити гроші. І вмів робити. Але ви також знаєте, що більше за гроші я любив сам процес створення й помноження їх. А коли вони в мене були, і багато, я не молився на них і не дозволяв собі ніяких ізлішеств. Я не обжирався, Черчик. Бо я певен, що людина живе на землі не з єдиною метою набити черево.

Гаврило Архипович, мій знайомий, мав щодо цього абсолютно протилежну думку. Він жив, щоб їсти, їв — і ніяк не міг наїстися. І не тому, що був голодний чи на щось таке хворий, ні. Просто йому завжди здавалося, що хтось з’їдає більше від нього.

Завідував він базою. Так проїв базу, — все спливло до бісової мами. На перший раз його не посадили, тільки зняли. Вірніше, перекинули на іншу базу. Він і там ударився, в комерцію, і там почав робити гроші… І їв та пив, і їв та пив. З ресторанів не вилазив. Шеф-повари тремтіли перед ним, любили й боялися. Він хоч і голову морочив, але план допомагав виконувати. Його знали скрізь: в Ялті у «Красному камені» і в Сочі у «Світлані». А в ресторані на озері Ріца що він виробляв! Вірите, Черчик, і по вісім тисяч (старими, звичайно) лишав за вечерю! І не стільки їв, скільки портив. Цій скотині завжди здавалося, що земля обертається навколо сонця лише для того, щоб своїм рухом втрамбовувати шашлики по-карському в його шлунку! І всі його розмови були про жратву… Приїхали ви, наприклад, з Парижа…

— Я там не був, — щиросердо признався Черчик.

— Я знаю. Приїхали ви, наприклад, з Парижа. То першим запитанням Гаврила Архиповича буде: «Що ви там їли?» Запропонуйте йому квиток на театральну прем’єру за участю всіх геніїв світу, а він обов’язково спитає, чи буде після прем’єри банкет. Та що там! Гаврило Архипович був переконаний, що річка Арагві дістала свою назву від ресторану! «Арагві».

— Важко йому, мабуть, там, — зловтішно зауважив Черчик.

— Ні, його посадити не встигли. Він пішов на парі, що з’їсть сто двадцять раків, але… вдавився вісімнадцятим. Ракова шкаралупа застряла йому в горлянці. Асфіксія, як кажуть лікарі. Одне слово, наївся на свою голову.

… І все-таки Черчику пощастило. Він знайшов Аскольда Качанівського. Качанівський завідував скляною тарою на заводі безалкогольних напоїв.

Ніхто ніколи не знав, скільки в нього тієї тари, скільки її «входить» і скільки «виходить». Тара була порожня, як і слід, тарі, але завдяки їй дім у Качанівського став повною чашею… Одне слово, Качанівський належав саме до тих, хто був потрібен Черчику. Але він виявився потрібним ще комусь.

А ці «ще хтось» були зовсім не потрібні ні Качанівському, ні Черчику.

Коли Юрій Семенович після довгих розшуків опинився біля склотарного складу, там ішла ревізія. Качанівський вибіг до нього на кілька хвилин, блідий, розгублений, і, навіть не привітавшись, спитав:

— Ви вже тут?

«А ви ще тут?» — дуже хотілося спитати Черчикові від злості на Качанівського за те, що той влип, але він не спитав, бо розумів, що це було б нетактовно. Юрій Семенович тільки співчутливо розвів руками, і де мусило означати: «Так, я вже тут, А в тому, що ти скоро будеш там, моєї вини нема, і нічим я тобі не можу зарадити».

— Як там тепер? — здавленим голосом мовив Качанівський, і в очах у нього засвітилася надія. Але Черчик відразу ж погасив цю надію:

— Неважно…

— То добре, Черчик, що ви зустрілися з Качанівським за таких обставин. Це допоможе вам і зробити деякі оргвисновки. Мої розмови — теорія. Ваша зустріч — практика. Теорія без. практики — ніщо, і навпаки, як твердить подвійна італійська бухгалтерія. Ви вже маєте успіхи, Черчик, ви багато дечого втямкували, але я ніяк не можу виколупати з вашого слаборозвинутого мозку безпідставну повагу до мільйонерів…

— От бачите, — ліниво заскиглив Юрій Семенович, — ви вже й ображати мене починаєте.

— Ну, якщо бути точним, ображати вас я почав не сьогодні. І ображатиму доти, поки на гладенькій поверхні вашого мозку не з’явиться хоч кілька борозенок, куди можна було б сіяти розумне, добре, вічне. У мене є перевага, Черчик. Я вже давно зрозумів те, чого ви ніяк не можете зрозуміти. Я зрозумів, що дуже багаті люди й, зокрема, мільйонери — ненормальні. І, якщо хочете, навіть нещасні.