Біля готелю «Атлас» хтось узяв Юрія Семеновича за рукав. Юрій Семенович дуже не любив, колі його брали за рукав, тому він негайно поліз вільною рукою у власну кишеню по власні документи Але, озирнувшись, Черчик негайно зрозумів, що турбуватися немає підстав, бо громадянин, який притримав його за рукав, теж, певно, не дуже любить, коли його самого притримують за рукав. Громадянин був молодий, миршавий і гидкий. До того ж Черчик, порившись на дні своєї пам’яті, пригадав, нібито бачив колись цього молодого, миршавого й гидкого індивідуума.

— Юрію Семеновичу, що ви тут робите?

— А ви?

— Я? М-м… Розумієте, папа зараз у психіатричці…

— Дуже приємно. Тобто я хотів сказати… Як його здоров’я?

— Апетит хороший, а взагалі…

В цю мить з дверей «Атласу» вийшов чоловік рожевих штанях, і миршавий кинувся до нього, мало не збивши Черчика з ніг.

— Коман а ле ву? — донеслося до Юрія Семемовича. — Коман са ву! Камарадо має ля шкарпетки? Уй? Нон? Ля кальсони? Ле підтяжки? Ля нейлон? Ле перлон?

— Іди ти до бісової мами! — відповіли рожеві штани.

— Пардон, — сказав гидкий і повернувся до Черчика. Але того вже не було. Черчик не мав наміру самодіяльно поліпшувати міжнародні торговельні зв’язки й зник за рогом.

…— Старий Зубатич справді сидить у психіатричці, а молодий форцює,— розповідав увечері Окс.

— Що-що?

— А-а! Я й забув, що у вашій освіті є деякі прогалини. Форцює— значить скуповує або вимінює в іноземців різне барахло. Професія, скажу я вам!.. Моє минуле не може вважатися взірцем для підростаючого покоління, і я не тішу себе надією, що колись мою біографію надрукують у хрестоматії. Але слухайте сюди, Черчик! Якби мене хто-небудь назвав форцовщиком, я набив би тій людині пику.

— Ясно. А що ж сталося із старим Зубатичем?

— Що ви думаєте про Радянську владу? — раптом спитав Окс.

Черчик дурнувато кліпав очима. Він уже звик до несподіваних запитань Окса, але щоразу тільки кліпав…

— Не відповідайте, Черчик, це вам не під силу. Річ у тому, що ви за покликанням дрібний шахрай.

— Я просив би…

— Не кип’ятіться, Черчик, мій вік дозволє мені називати речі своїми іменами. Так от. Радянська влада не винна в тому, що ви не вилазите з тюрем. Я вас запевняю, що такий, як ви, сидів би в стародавньому Римі ще до того, як там викристалізувалося римське право, сидів би у феодальному Парижі (правда, не в Бастілії, туди таку шушваль не допускали), сидів би і в сьогоднішньому Нью-Йорку, в так званій тюрмі Сінг-Сінг.

— А ви?

— Ну, я птиця іншого польоту, Черчик, і можу сидіти тільки в Радянському Союзі. У Франції, наприклад, я давно був би депутатом парламенту, а в Америці, безперечно, — губернатором штату. І, може, через свою сентиментальність періодично надсилав би вам передачі в так звану тюрму Сінг-Сінг.

Знаєте, Черчик, коли гримнула революція, я був молодим перспективним комерсантом, і скажу вам і відверто, що революційні декрети й епоха воєнного комунізму не викликали в мене великого ентузіазму. Але навіть тоді, в дев’ятнадцятому-двадцятому роках, я зрозумів, що ця влада не на два дні. Ех, юначе, коли б я мав інше виховання, коли б молодість знала, а старість могла, я, може, був би тепер видатним фінансистом або професором економіки. Так-так, не посміхайтеся занадто скептично, Черчик. Мене ніхто не вважав за дурня, а особливо прокурори. Вони завжди просили дати мені якомога більше. Це теж було свого роду визнанням моїх фінансово-економічних талантів. Якщо я вмів робити гроші для себе в умовах, коли мені заважала держава, то як би я робив їх для неї, коли б вона мені допомагала! Ви ніколи не замислювались над цим, Черчик? На жаль, я теж пізно почав про це думати, і тепер я нікому не потрібен, навіть самому собі.

Але не будемо ридати на ріках вавілонських, не будемо посипати голову попелом. Мова не про мене. Мова про Зубатича. Зубатич виявився геометрично правильним бовдуром. Він прожив за Радянської влади більш як половину свого життя, він не був сліпим, бачив, як ця влада міцніє й якою могутньою стає,— і знаєте, про що він мріяв? Він мріяв про власний буфет на розі Шпагатної і Лермонтовської, де тепер «Бутербродна» № 18. Він сподівався, що Радянська влада ось-ось упаде, прийдуть інші держави (це його власні слова), і тоді настане повний порядок.

Як ви знаєте, Черчик, у сорок першому Сонячноморськ був на деякий час окупований. Мушу сказати, що інші держави не дуже клопоталися долею Зубатича й окупаційні власті не бігали по місту із запитанням:, «А де тут той добродій, котрий хоче мати свій власний буфет? Ми дамо йому всі повноваження і не братимемо орендної плати за приміщення». Та хоч як там воно було, вже перед самим кінцем окупації Зубатич примудрився на щось виміняти в румунського субколонела інтендантської служби дві бочки португальських сардин, бутель маслинової олії і ящик якогось портулаку… Одне слово, заклав, перші камінці в підмурок майбутнього буфету. Залишалися дрібниці. Радянська влада мусила або впасти, або, оскільки вона все-таки повернулася, поступитися своїми принципами. Коротше кажучи, внести деякі поправки до конституції. Ну, хоч би таку: «Хто не працює, той смачно їсть, а хто працює — повинен чекати, доки йому дасть їсти той, хто не працює». З невідомих причин Радянська влада не пішла на компроміс із Зубатичем, і він був змушений заховати португальські сардини, портулак і решту провіанту в сарайчику. Заховати й чекати на кращі часи.

Ви знали Зубатича, Черчик, — це був міцний старик, і він міг чекати довго. Я вас запевняю, уже б настав комунізм, а Зубатич ще мріяв би про персональний буфет. Але португальські сардини не були розраховані на такий строк зберігання й не могли довго чекати. Вони почали спершу трохи не так пахнути, а потім, ви розумієте мене, Черчик, просто смердіти. Їх треба було закопати, але Зубатич ще не втратив надії з часом продавати цей сморід у своєму буфеті як делікатес.

Сардини тхнули спочатку в районі сарайчика, далі — на все подвір’я, а згодом сморід дістав право екстериторіальності, й одного чудового дня, коли цвіли сонячноморські акації, біля дому Зубатича зупинилася синя машина. Голубою фарбою на ній було написано: «Санінспекція». Старого не було дома, і його синкові під натиском сусідів та санітарного лікаря довелося відчинити сарайчик, а також вказати місце для поховання сардин. Цілком зрозуміло, що він вказав це місце біля, вибачаюсь, відхожого місця. Хвилинку терпіння, Юрію Семеновичу, сюжет іде до логічного кінця. Мускулясті санітари в синіх халатах почали копати сардинам могилу. І раптом лопата одного дзенькнула об щось скляне. Він копнув ще кілька разів, і на білий світ з’явилася банка від томату, повна червінців епохи непу, катеринок, сучасних грошей, а також енної кількості золотих десяток.

В цю мить на подвір’я зайшов старий Зубатич. В руках він тримав авоську з десятком копчених скумбрій. Ну, Черчик, ви самі розумієте, що я не граф Лев Миколайович Толстой і навіть не Шекспір, які, між іншим, не любили один одного. І з цієї причини я не зможу літературно описати душевний стан Зубатича. Обмежимося деталями. Старий побачив усе, вихопив з авоськи копчену скумбрію і з криком «Ескадрон, в атаку!» пішов на санітарів. Ну, само собою, скумбрія не шабля, він нікого не зарубав, з досади узяв рибину в зуби й художньо станцював лезгинку.

Його повезли в синій машині.

Все, Черчик. Робіть собі висновки, розумнішайте і не забувайте, що у вас залишилося не так багато часу…

…— Окс ідіот, — сказав Станіслав Перунський, з яким Черчик зустрівся біля магазину «Меблі». — Окс — це старий шизофренік тире Ідіот. Він міг би жити, як усі люди, а він чистить чоботи й черевики. Ось я, наприклад, живу…

— А як взагалі…— почав було Юрій Семенович, але Станіслав Перунський не дав йому докінчити запитання, бо не любив, коли хтось говорив, а йому доводилося мовчати.

— Тепер? Взагалі не дуже. Я вам мушу сказати, прижимають. Строгості пішли. Чуть що, дрібна спекуляція, се-те, скандал, привід, штраф і навіть суд. Дають, правда, небагато, але кому хочеться сідати? Раніше було краще. Раніше, скажімо, я виходив зранку, впевнений, що все буде в порядку. На площі Марата я записувався в універмазі в чергі на холодильник і міг спокійнісінько йти на вулицю] Весняного Бажання записуватися в чергу на телевізор. Найбільше трудящі люблять телевізор «Рекорд». Потім у госпмазі записувався на пральні машину… Начеб і все. Коли залишався час, я встигав ще передплатити якогось там Єсеніна чи Голсуорсі. І був повний порядок. Завжди знаходились громадяни, яким ставало чомусь дуже жарко, і я поступався їм своєю чергою на холодильник. Завжди траплявся сибарит, якому ліньки було ходите в кіно, і він спішив купити телевізор.