Ніколи не догодиш моїй бабці! Дорога від райцентру казкова. Зліва подивишся — стенди, справа— плакати, а дороговказів різних скільки! «За 50 м вибоїна! Будь уважний!», «Місток на ремонті! Об’їзд 8 км!» Ех, які капітальні дороговкази, як гарно пофарбовані, як художньо оформлені! Не цінують цього шофери…

А стенди які! А плакати! Ось цей, наприклад. Цим Михайло Прокопович найбільше пишається.

«Алкоголізм — ворог аварій!» Художньо намальована синя пляшка розбивається об зелений грузовик. А ліворуч художньо виконане панно: «Дороги нашого району в далекому минулому і близькому майбутньому». Картини олійними фарбами намальовані (спеціально художника з Києва командирували — ох, і торгувався ж він, той художник, ну, як справжній майстер!), а шофери цього не цінують.

Це панно найдорожче Бриневі: скільки воно грошей злизало, на ремонт доріг відпущених, — один бог знає! Бринь тоді ледь-ледь догану не схопив за перевитрати, але чого не зробиш для того, щоб шляхи в твоєму районі були найкращими!

Метрів за двісті інше по-мистеньки оформлене панно розповідає історію району… Це гірше. Картинок менше (Бринь став обережнішим) і літерами дрібнішими списане, але ідеологічно витримане.

Трохи далі, після того, як проїдеш глибочезну вибоїну, прямо-таки скульптурний дороговказ: «Найближча майстерня — 2 км!».

Праворуч від цього дороговказу на великому стенді (дошки дубові, вічні) вимальовані зобов’язання, взяті районом. Стендові вже п’ять років, а він як новенький.

А ще трохи далі спеціальний знак, якого ви не знайдете в жодних правилах вуличного руху. Автор цього знака сам Михайло Прокопович. Поставці він знак біля широченної баюри… На жовтому намальований чорним віл. І палець вказує ліворуч, а нижче цифра — 4 км. Вскочив у баюру, забуксував, — не бігай сюди й туди, не виглядай зустрічних машин, а йди точно туди, куди палець вказує. Через чотири кілометри буде ферма, там і тобі дадуть волів і витягуй на здоров’ячко машину.

Ну хто ще, де ще так піклується про шоферів, як робить це Михайло Прокопович Бринь? А воші чомусь не цінували його піклувань і лаяли Бриня такими словами, котрих ні я, ні ви голосно не скажемо, особливо, коли поруч стоятимуть жінки або і діти молодшого шкільного віку.

Тими словами лаяв його (але тихенько, в душі, щоб начальство не почуло) й шофер Карпа Сергійовича Греця — Петя, коли віз обох (Греця і Бриня) з області додому.

Віз, віз, та й влетів у ту баюру, біля якої гарної намальований дорожній знак стояв.

Петя вперед, Петя назад, Петя на всі швидкості по черзі натискує, грязюка вище знака летить, грязюка вже Карпові Сергійовичу всі окуляри заляпала, а машину зісподу ніби хто зубами за передній міст тримає.

Плюнув Петя і пішов 4 км у той бік, куди чорний палець на жовтому фоні вказував.

А Карпо Сергійович і Михайло Прокопович теж з машини вилізли, щоб трохи ноги розім’яти. Михайло Прокопович не втрачав доброго гумору, бо трапилась хороша нагода показати зблизька всю свою наочну агітацію. Раніше все так виходило, що начальство на повному газі повз неї проскакувало і не могло віддати належного Бриневим трудам. А тепер така хороша нагода трапилась.

Що ж до Карпа Сергійовича, то він тільки сопів і був похмурий, як хмара, що облягла небо на обрії.

— Це що? — запитав він, гублячи в багні калошу.

— Це? Це, так би мовити, шляхи району в далекому минулому і найближчому майбутньому…

Карпо Сергійович прочитав все, що на стенді було написано, і рушив далі. Михайло Прокопович йшов за ним, і щаслива посмішка грала на його вустах. Він мав змогу показати товар лицем.

— А це що?

— Це? Це заклик до шоферів, щоб знищували хом’яків.

— Що ж вони, колесами їх будуть давити, чи як?

— Нащо колесами? Буває, машина зупиниться в полі, зіпсується, то шофер може, значить, брати відерце і йти в поле…

— Відерце, значить? Так, так…

Ознайомившись з інструкцією, як нищити хом’яків, Грець рушив далі, а Бринь йшов поруч тепер як екскурсовод і давав пояснення.

— Це агітплакат «Алкоголізм — ворог аварій!» А це заклик до шоферів здавати пусту скляну тару. Це дороговказ — «До найближчої майстерні — 2 км». Це художні плакати: «Вирощуйте цитрину— це дасть нам більше вітаміну» та «Знищуючи комарів, віддавайте перевагу малярійним».

Так вони йшли, йшли і вийшли на пагорок, з якого вже було видно райцентр. Карпо Сергійович незчувся, як загубив другу калошу.

— Ех, Карпе Сергійовичу, — замріяно сказав Бринь, — коли б мені кошти, хіба б я таку наочну агітацію розвів…

Карпо Сергійович мовчав, і це не сподобалось Бриневі.

Вони почали спускатися з пагорочка.

— Ну, от що, — хрипким голосом почав Грець, — давно мені казали, давно мене агітували, що пора тебе з роботи знімати і до бісового батька, а я ще вагався. Тепер наочно бачу. Сам загітував мене. Подавай завтра заяву за власним бажанням, і щоб я тебе наочно більше не бачив.

Михайло Прокопович ображено шморгнув носом.

— Ну да, — сказав він, — коли б фонди були, коли б фарби не розпливалися, та коли б не поскупилися і бригаду художників з Києва виписали, так було б все в порядку, а так… А так ясно… А так невістка винна…

Грець його не слухав. Він думав, як пояснити дружині факт зникнення абсолютно нових калош…

Гені Балабану минув уже двадцять третій рік, а він все ще «шукав себе».

Правда, часом його шукали родичі і знайомі по витверезниках і по інших подібних закладах.

Що ж до самого Гени, то він «шукав себе» в різних професіях. Пошуки починалися з того, що Гені будь-що хотілося розшукати в собі який-небудь талант.

Ну, хоча б поетичний. У поетів не життя, а мрія. Поетів друкують і по радіо їхні вірші передають, поетові портрети в журналах вміщують. Дівчата колективно і організовано в поетів закохуються. Бути поетом приємно і вигідно.

Був час, коли Гені здалося, що він вже відшукав в собі поетичний талант. Але для інших, зокрема для літконсультантів і для редакторів, Генин талант був захований так глибоко, що, не дивлячись на самовіддані пошуки, вони так-таки нічого й не знайшли.

Згодом Гена захотів стати музикантом, але інтриги керівників ресторанного джазу на вокзалі не дозволили йому посісти вакансію ударника. Зараз в ресторанному джазі гатить у барабан інший. Залишалася кар’єра художника, бо Гену все ще нестримно тягло в компанію муз і грацій.

Довелось відмовитись і від цієї професії з дуже простої причини. Щоб стати бодай паршивим абстракціоністом, треба мати терпіння розмазюкувати фарби на полотні, а якраз саме терпіння у Гени не вистачало.

Музи і грації були примхливі і вперто не хотіли взяти Гену до свого гурту.

Гена вже було зовсім повісив вуха, тим паче, що до нього вже кілька разів навідувалися хлопці з народної дружини і, хоч делікатно, але все ж таки нетерпляче питали, доки Гена «шукатиме себе».

І тут Гені на виручку прийшов Додік Складайвітер.

— Старик, — сказав Додік, — наплюй на все і хиляй у художній інститут.

— Був, — похмуро відповів Гена, — не приймають.

— А-а, ти слухай, що я тобі кажу. Студентом тебе, ясноє дєло, не приймуть, бо у тебе, ясноє дєло, таланту нема. Ти хиляй у натурщики. Не професія, я тобі скажу, а малина. Ти собі стоїш і в стелю попльовуєш, а тебе малюють і ще ж тобі і гроші платять.

— Справа навіть не в грошах, — зітхнув Гена, — папа мене не зобижає, от коли б довідку вони мені дали, що я у них працюю, щоб мене ці дружинники не мучили…

— Ясноє дєло, дадуть, — заспокоїв його Додік, — як раз плюнутию

…Гені колосально повезло. Його прийняв сам декан художнього інституту, сухорлявий меткий старичок, з живими, допитливими очима.

— Так, так, — тарабанив декан пальцями по столу, — в натурщики, значить? Так, так, святому мистецтву хочете послужити? Похвально, похвально. Так, так, а що ви взагалі, молодий чоловіче, вмієте робити?

— Бачите, я… — почав Гена, але старий вже його не слухав.