Після цього я припинив свої нічні мандри, але натомість почав шукати потайки в інших місцях: дома, в лісі, навіть у церкві. Оскільки ж скарбу ніде не було, я ставав дедалі сумнішим, аж поки одного дня не схопили мене і не привезли сюди. Звісно, вони це зробили, бо теж знають про скарб (хто, наприклад, вам про це сказав, хто, мій любий?) і самі хочуть його знайти! Але я їх випереджу, бо шукаю невпинно, навіть зараз, шукаю скрізь, де б не був. Золота тут, звісно, немає, але краще шукати хоч тут, аніж ніде! Як ви гадаєте?

— Я радий, пане професор, що ви повернулися. Признаюсь, мені вас бракувало. Як, власне, посувається моя справа? Чудово, це мене тішить; але з іншого боку, якщо говорити правду, я з острахом чекаю хвилини, коли вже зможу піти звідси. Знову опинитися за мурами лікарні, після тривалої заборони полювати один на одного, що діє на території божевільні, знову бути відданим усім на поталу — мені будуть непереливки. Вас не було тут дванадцять днів? Навіть чотирнадцять? Що, що? Ви розповідали колегам про мій випадок? Це вельми люб’язно з вашого боку, пане професор. Хто знає, може, в такий спосіб я проторую собі шлях в літературу (принаймні в спеціальну), і я вас дуже прошу, з’ясуйте, будь ласка, чи не змогли б ви передати мене вашим колегам, коли вже не знатимете, що зі мною робити. Звичайно, не як людину, а як випадок; в цьому я вбачаю якусь можливість очиститися від нікчемної буденності. Я починаю усвідомлювати, що сенс мого життя, моє покликання — бути випадком!

Чого мені досі бракувало, так це принципів. Я людина без принципів і без мети; це завжди було моїм пробним каменем, навіть тоді, коли я мало не одружився з тією порядною дівчиною. Нині я був би поважним головою родини, мав би кількох ніжних, хай навіть не зовсім вдалих дітей; став би тим, кого називають корисним членом суспільства. Але нічого не вдієш — мені бракує почуття товариськості, хоч я нерідко соромлюсь у цьому признатися. Цей недолік — не хочу цього приховувати — пригнічує мене. Саме так, як ви сказали! Відчуваєш себе виключеним, а може, краще сказати: відчуваєш, що ти сам себе виключив з життя, що ти не учасник його, а тільки спостерігач, поступово починаєш сумніватись, чи існуєш ти взагалі. В такому фатальному стані (вашою професійною мовою це, очевидно, формулюється як неіманентне усвідомлення поняття суб’єктивності буття) я перебував до сьогоднішнього дня. І от нарешті я відчуваю, що і в темряві ночі мого життя заяскріла зірка долі, тієї долі, що була заздалегідь визначена для мене в день сотворіння світу: бути випадком! Тільки заради цього помер Сократ і, в ім’я цього, бринькаючи на арфі, Нерон з насолодою споглядав палаючий Рим. Провидіння дбало про мене протягом тисячоліть, і мій випадок передбачався як неминучий наслідок ще за часів троянської війни, хоч легковажна Єлена про це, звичайно, і гадки не мала. Без мене збідніла б наука. Ви знову смієтеся, пане професор? Якщо ви допоможете мені залишитися випадком, я подбаю про те, щоб продовження моєї розповіді вас не розчарувало. Отож до діла! На чому ми зупинилися? Ага, пригадав — я розказував про компаньйона з сивим волоссям.

Чи говорив я вам, що обличчям, манерою ворушити губами і кусати нігті та своєю вертлявістю він нагадував мені вивірку? Одне з тих розумних і кумедних звіряток, що годинами бігають у колесі або спритно крутяться, наче прагнуть упіймати себе за хвіст. Коли дивишся на ці потішні створіння, мимохіть дякуєш провидінню, яке створило нам на втіху таке чудо.

Отже, мій компаньйон, — я навмисно вживаю це слово, бо ми справді стали чудовими компаньйонами, — відвіз мене в готель і дав трохи грошей. Наступного дня я прокинувсь аж перед полуднем: минулого вечора я добряче хильнув, а, крім того, ось уже кілька тижнів ночував під голим небом або в сараях. Може, це звучить і романтично, але насправді неприємна і негігієнічна штука.

Тож передусім я вирішив прийняти ранкову ванну і, поки набігала вода, силкувався розібратись у всьому, що сталося. Я розумів, що моя мандрівка до моря знову відкладається, і від цього мені стало прикро. Але Вивірка так благав, що в душі у мене народжувалось нове, радісне відчуття: я комусь потрібний! Позаду зостався цілий період убогого животіння, а це людину дуже втомлює. І тому я вирішив прийняти пропозицію, хоч якою дивною й химерною вона не була. Це партнерство, яке зненацька звалилось мені мов сніг на голову і від якого я міг, звичайно, коли завгодно відмовитися, видалося мені слушним засобом для відновлення фізичної та духовної рівноваги. Коли трохи згодом старий постукав у двері, — я саме лежав у ванні, — і запитав, чи обдумав я його пропозицію, я з радістю підтвердив свою згоду.

Ми пішли до нотаріуса. Був сонячний ранок, по небу пливли шовкові хмарки. Перехожі віталися з нами, часто зупинялись і дивилися нам услід. Старий задоволено потирав руки.

— Вже подіяло. Я знаю цих людей. Ще вчора ніхто не наважувався навіть привітатися зі мною як слід. Боячись Бабусі, вони ледь кивали головою. А сьогодні я йду з вами, багатієм! — і вони, мабуть, бачать уже в нас рішучу силу, здатну протистояти таємному терору цієї жінки. — Він іще раз виклав мені свій план. — Якщо я хочу, щоб моїх гномів купували й надалі, в них треба вмонтувати механізм із губкою. Я вже два роки морочуся над цим, всі мої шухляди заповнені кресленнями. Але для реалізації ідеї мені потрібні гроші. Такі кардинальні нововведення за один день здійснити неможливо. Мій винахід переверне догори ногами все виробництво садових гномів не лише у нас, але і в Японії, що є найзапеклішим нашим конкурентом. Щоправда, японські гноми гіршої якості, спеціалістові це одразу впадає в око. Особливо жалюгідні у них обличчя, вони не мають такого життєрадісного виразу, який притаманний моїм гномам. Скажіть самі, хто захоче купити собі непорушного карлика, коли кожний домовласник і садовод-любитель майже за ті ж гроші може придбати жвавого гномика, забавку для старого й малого?

Бабуся збавляє мені віку. І знаєте за що? Одного разу я сказав, що боятися її просто смішно. Адже ніхто за останні роки ні разу не бачив її і, можливо, вона давно померла, а страх перед нею — просто забобон. І раптом того дня, коли банк не тільки відмовив мені у збільшенні позики, але й пригрозив, що не видасть навіть повністю тієї суми, яку мені пообіцяли, вона подзвонила.

— Я привид, — сказала вона. — Ну що, добився ти свого, чи, може, люди просто забобонні?

— А ви справді вірите, — перебив я старого, — що завдяки мені банк видасть вам гроші? Якось аж дивно.

— Ви просто не знаєте людей.

— Скажете, що у мене головний виграш?

Він розсміявся, ворухнув губами й поквапно озирнувся.

— У цьому, бог мені свідок, не буде потреби. Я лише покажу контракт, де зазначено, що ви — мій компаньйон, який одержуватиме п’ятдесят процентів прибутку. Мене тут знають як людину обережну, і це переконає навіть найбільшого скептика в тому, що ви — багатій. Я сам залагоджу справу, ви мовчатимете. А втім, можете навіть повторити, що нічого не виграли; ви здобудете славу бувальця, але вам все одно ніхто не повірить. У такому місті, як наше, однісінький необдуманий рух може позначитися на житті людини. Мене не здивує, коли ще сьогодні ви одержите від Бабусі якусь звістку.

Владнавши справи у нотаріуса, ми зайшли до банку, і мій компаньйон сказав, що хоче бачити директора. Службовець повів нас до нього. Скрізь було чисто і прохолодно, як у госпіталі.

Директор, пихатий, як верблюд, сидів за своїм бюро. Старий одразу перейшов до діла:

— Я взяв оцього пана (він назвав моє прізвище) собі в компаньйони. Ось наш контракт, погляньте, коли бажаєте. Як бачите, обставини змінились. Одне слово, зараз нам потрібні гроші, щоб розширити виробництво.