Рот якнайзручніше вмостився, відкинувшись обома куточками на спинку, і відповів:

— Я, любе дитя, не звичайний рот, а громадська думка.

— Навіть громадська думка не має права сама їздити в метро. Це непристойно, щоб сам-один рот, без усіх інших органів виходив на вулицю. В усякому разі, я дівчина порядна, і якщо ви гадаєте, що я цілуватиму вас, то помиляєтесь.

— Я прийшов сюди не задля поцілунків, дитя моє, — відказав рот.

— А задля чого ж, дозвольте вас запитати?

— Щоб порозмовляти. Адже я вам сказав, що я — громадська думка.

— Про що ж, у такому разі, ви говоритимете?

— О, про все. — Звертаючись до мене, рот винувато додав: —Але здебільшого про речі, у яких я нічого не тямлю.

Я подумав, що це дуже чесний рот, і висловив йому свою думку.

Тим часом ми прибули на площу; на прощання я поцілував дівчину і поставив її на підлогу. Косоокий вчасно прокинувся й побіг сходами поперед мене.

Падав густий лапатий сніг, і на вулицях, що, ніби промені зірки, розбігалися від площі, майже не було видно світлових реклам.

Посеред площі стояв продавець каштанів. Довга черга спіраллю вилася навколо будинку. Мені видалося абсурдом, щоб стільки людей мерзло тут, бажаючи купити кілька засмажених каштанів. Я підійшов до них і запитав незнайомого чоловіка, чого він тут чекае. Той відповів, що хоче купити каштанів, і всі інші хором підтримали його:

— Я теж, я теж!

«Навіщо їм здалися ці каштани?» — здивувався я, але люди пояснили мені, що стоять вони заради Черв’яка.

— Кого, кого?

Один з чоловіків зміряв мене презирливим поглядом:

— Ви, певне, не читаєте газет? Хіба ви не знаєте, що сьогодні прийде за каштанами Черв’як?

— Так он же він стоїть позаду! — додав інший.

І справді, майже в самому хвості черги я помітив малесенького черв’яка, мабуть, не більшого за шпильку; виструнчившись, він кивав мені своєю темно-коричневою голівкою. подаючи знак, щоб я наблизився до нього. Коли я підійшов, він сказав:

— Я — Черв’як, про якого ви читали в газеті.

Я запитав, які в нього наміри, і Черв’як відповів, що хоче погризти каштани.

Із усіх див, які я побачив під час нашої екскурсії, це видалося мені найбільшим. Зненацька Черв’як мовив:

— Не морочте собі голову тим, чого не тямите.

— Авжеж! — вигукнув Косоокий і відтіснив мене вбік. — Він мало в чому розбирається, але ти, Черв’яче, скажи мені щиро: де знаходиться палац всевишнього?

Черв’як повернув до нього свою коричневу напівсферичну голівку, і в цьому ледь помітному русі, — адже Черв’як був такий малесенький, — відбилися глум і зневага.

— Ви справжній грубіян, пане! — вигукнув він, і всі присутні на знак згоди закивали головами.

— Коли б оце мені зараз не стояти за каштанами, я навчив би вас, як треба поводитися з освіченим Черв’яком, котрий, до того ж, ні в чому перед вами не завинив!

— Замовкни, нікчемо, — сердито гримнув мій попутник, — бо інакше я скошу очима, — і тут тобі смерть!

Однак Черв’як був не з лякливих; він повернувся до кремезного чоловіка, що стояв позад нього, і сказав:

— Цей тип, здається, справжній деспот. Той, розвівши голі руки, відповів:

— Еге ж, деспот, як і всі слабовольні люди. — Але потому він приязно повернувся до нас і великим пальцем своєї правиці, що нагадував торішню картоплину, показав у протилежний бік площі: — Онде палац.

Резиденцію всевишнього тепер ми знайшли без особливих труднощів. Перед нею стояло десять озброєних ручними кулеметами вартових.

— Пароль! — гукнув до нас унтер-офіцер. Косоокий миттю випалив:

— Зелена борода!

Нас пропустили, й ми опинилися у величезному залі, де все сяяло золотом. В глибині залу стояло чотири ліфти. Мій попутник спокійно підійшов до одного з них, і, заледве ми ввійшли у кабіну, як дверці за нами зачинилися. Ліфт з великою швидкістю помчав угору. На одній із стінок кабіни висіло кілька кисневих масок.

— Надягніть маску! — наказав Косоокий. — Всевишній живе у безповітряному просторі.

Під час надто швидкого підйому в мене злегка запаморочилася голова, отже, я не можу сказати, скільки він тривав. Мені здалося, що кілька годин. Я сидів навпочіпки у кутку, а Косоокий тим часом старанно розчісував щіткою бороду, аж поки вона знову не набула свого колишнього білого кольору.

Нарешті ліфт спинився, дверці відчинились, і ми вийшли в темний коридор; Косоокий рушив навпомацки вперед, а я міцно тримався за його піджак. Маски, які ми надягли собі на обличчя, не затуляли вух, і трохи згодом ми почули рівномірне дзижчання, що в міру нашого просування вперед дедалі наростало. Аж ось під акомпанемент цього дзижчання ми підійшли до дверей. Косоокий постукав — дзижчання враз припинилося. Він натиснув ручку, і ми потрапили до великого сферичного приміщення, що освітлювалось дивною лампою, яка вільно плавала в кімнаті. Лампа складалась із безлічі переплетених між собою трубок, наповнених якоюсь речовиною, що випромінювала світло, і зовні являла собою зроблену з великим смаком абстрактну фігуру. За час цієї подорожі я звик до дивних речей, отож ця лампа, що мінилася різними кольорами і вільно літала в просторі, особливого враження на мене не справила. Але я був украй здивований, коли вона заговорила скрипучим тонким голосом:

— Я — число, я — вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?

Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:

— Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми — божевільні.

— Що ж вам потрібно? — запитало Число.

— Ми хочемо довідатися… — почав був мій попутник, але Число перебило його:

— Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я — Число, я нічого не знаю, знають мене.

— Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, — мовив Косоокий. — Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.

— Прошу, — відповіло Число.

Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.

Ми сіли, Косоокий спереду, а я — ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.

Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.

Навіть під час сніданку я все ще не міг забути подій минулої ночі. Час від часу я крадькома зиркав на Косоокого, який сидів неподалік од мене за столом і, як звичайно, з насолодою сьорбав каву. Хоч було абсолютно ясно, що все це мені тільки примарилося уві сні і що він навіть не здогадується про мандрівку, яку ми зробили разом з ним, я дивився на нього іншими очима, навіть не помічав у нього на обличчі безтямного й безпорадного виразу, притаманного божевільним. Більш того, мені здавалось, ніби його обличчя, коли він старанно жував, світилося лагідною гідністю. На ньому не було видно жодних слідів сіро-затхлої цвілі божевільні.

Після сніданку я вийшов у парк і тут побачив його ще раз — він стояв, упершись носом у стовбур свого улюбленого дерева.

По обіді ми з ним зустрілись. Старий, сильно скосивши очима, нерішуче пішов мені назустріч по вкритій жорствою доріжці. Наблизившись до мене, він зупинився, подивився мені прямо в вічі і мовив: