Я. Так.

У залі приглушений гомін; присутні кивають один одному головами.

Державний прокурор. Отже, підсудний прийшов до міста, не маючи жодних засобів для існування, і, як волоцюга, змушений був давати пояснення органам охорони порядку. А чи не запропонували вам тоді негайно залишити місто?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. Однак ви не послухалися. А що сталося потім?

Я. Ви ж знаєте, розкажіть самі!

Суддя(блимнувши очима поверх окулярів без оправи). Прошу без зухвальства!

Державний прокурор. Гаразд, я розповім. Ви пішли у бар і зуміли переконати відвідувачів і навіть самого хазяїні в тому, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Потім, — це теж доповнить ваш портрет, — ви, як справжній аферист, наїлися й напилися! Певна річ, задарма — чи не так?

Я. Про виграш я нікому не говорив.

Державний прокурор. Он як, не говорили! І навіть не помітили, що всі вважають вас за людину, яка виграла?

Я. Ні, помітив.

Державний прокурор. І все сталося, звісно, само собою, без вашої участі! А за їжу та випивку ви заплатили?

Я. Мене частував бармен.

Державний прокурор. Ах, як мило! З якої це речі?

Я. Тому, що він вважав, ніби на мою долю випав головний виграш, хоч я і запевняв його, що це не так.

Державний прокурор(схиливши голову набік). Суд вважатиме ваші відповіді за огидні викрути шахрая, чим вони є насправді.

Знову підхопився мій оборонець. «Це неприпустимо, — вигукнув він, — щоб пан державний прокурор випереджав рішення суду!» Суддя лагідно всміхнувся до державного прокурора і сказав: «Прошу далі!»

Державний прокурор. Хіба вам запропонували стати компаньйоном не завдяки отому уявному виграшеві?

Я. Так. Саме завдяки йому.

Державний прокурор. І ви, з притаманною вам чесністю, пояснили чоловікові все, як є?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. І, незважаючи на це, він не відмовився од своєї пропозиції?

Я. Ні.

Державний прокурор. Невже ви справді такий наївний, що гадаєте, ніби суд повірить у це?

Ні, я не був наївним. Справа була настільки ясною, що цього разу не протестував навіть мій оборонець.

Державний прокурор. Ви, певне, волоцюга з неабиякими здібностями!

Схвальний сміх усіх присутніх.

Я. Як бачите!

Я навіть не посміхнувся, однак суддя гримнув на мене: «Не смійтеся, наче дурник!»

Державний прокурор. Наступного дня ви разом із своїм компаньйоном пішли в банк і зажадали, щоб вам відкрили кредит. Вам його відкрили?

Я. Еге ж.

Державний прокурор. І вам не соромно кидати тінь на вашого покійного компаньйона, за передчасну смерть якого ви несете чи не найбільшу відповідальність, твердячи, буцімто він свідомо дав фальшиві відомості, щоб одержати гроші?!

В залі знову знявся гомін. Суддя, що досі сидів, спершись ліктем на стіл, відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Видно, йому стало моторошно від такої людської підлоти.

Ніхто не йняв мені віри. Державний прокурор вимагав для мене шість місяців ув’язнення, але судді з їхнім ангельським милосердям присудили лише три, та ще й з правом відбути їх умовно. Потім голова суду прочитав сувору нотацію, й мені дозволили піти. Навіть мій оборонець не подав мені руки.

У таких випадках слід пам’ятати про власну гідність і не зважати на людські пересуди. Але коли ви йдете вулицею після судового процесу, на якому вас засудили до трьох місяців ув’язнення, люди здаються зовсім іншими, і ви старанно обминаєте їх. Можна глибоко зневажати наш суспільний лад і всю фальш нашого суспільства, однак у таку хвилину навіть дякуєш суспільству за те, що воно відвертається од тебе і, наче розбещена дитина, береться за нову іграшку.

Того дня мені не хотілося нікого бачити, і я поплентався ген за місто, заклавши за спину руки і, за своєю давньою звичкою, похиливши голову. Щоб дати лад думкам і щось певне вирішити, — я ще не знав, яке буде моє рішення, але воно визрівало в душі, незважаючи на всю мою інертність, — мені потрібен був час і дозвілля. «Щось має трапитися, — сказав я собі, адже недарма останнім часом я з дедалі більшою насолодою поринаю у мрії і, наче школярка після першого поцілунку, прагну щастя і безтурботного життя».

Настав вечір; манівцями я добрів туди, де колись був заснув, перш ніж увійти до містечка. Тенісний корт був порожній, і яблуня, привітна й незаймана, стояла на тому самому місці. Схвильований, я обережно сів на траву й поглянув униз, де в промінні призахідного сонця виблискували величезні скляні корпуси моєї фабрики. Я залюбки подався б геть, щоб більш ніколи не приходити сюди, і, орієнтуючись по зірках, ішов би на південь, назустріч морю, міряв би широкий світ власними ногами. Мені кортіло почати все заново. Але як відірватись од усього, що тримає мене тут? Як?!

І раптом мені на думку спало одне рішення. Геніального в ньому не було нічого, але все-таки це був вихід, і я ухопився за нього, як утопаючий хапається за соломинку.

Мені хотілося з кимось порадитись, але я був самотній. Відчуття, що я стою осторонь людей, не залишає мене навіть тоді, коли довкола вирує шумливий натовп. Тільки цю самотність я усвідомлюю рідко. Хіба коли думаю про Бійю або коли до болю хочеться, щоб поряд була щира людина, з якою можна поділитися своїми планами. Я згадав про Бабусю і негайно подався до неї.

Було вже пізно, але старі люди сплять мало. Коли Мишка ввела мене до кімнати, стара замість привітання мовила:

— А чи не здається вам, що вдиратися серед ночі у спальню жінки непристойно?

— Авжеж, — відповів я. — Тільки палка любов або ж доконечна потреба можуть бути виправданням.

— Потреба? Вам потрібні гроші? Скільки?

— Ні, не гроші, а порада.

— О, яка підступність! Ви хочете, щоб я разом з вами несла тягар відповідальності за ваші злощасні махінації?

Я розповів їй, як закінчився процес, і спробував змалювати своє становище. Бабуся слухала, і в очах у неї спалахували лукаві вогники. Трохи згодом вона сказала:

— Хіба я першого ж дня не радила вам іти геть? Що ви тут загубили, дурнику? У цьому закутні, де нудно, наче в акваріумі!

— А я піду звідси!

— А старий мотлох продасте?

Бабуся мала на увазі фабрику. О, це була гідна подиву жінка. Ця багачка ніколи не соромилась виявити зневагу до власності. Я відповів, що гроші в дорозі мені скоріше заважатимуть, аніж допоможуть, і що я маю намір усе підприємство подарувати робітникам. Мовляв, я прийшов сюди, щоб почути її думку з цього приводу.

Якусь мить вона мовчки дивилась на мене, а потім мовила:

— Справді, вам пора тікати звідси. Ідея такої добродійності може сяйнути тільки тут. Подарувати робітникам! Ще, чого доброго, біля входу на фабрику стоятиме ваше погруддя з написом: «Засновникові — вдячний колектив». Чи не у власному носі виколупали ви цю оригінальну ідею, садовий гноме? Та ви ж нудніший за вчителя недільної школи! Або ви додумаєтесь до чогось розумнішого, або я шкодуватиму за кожною годиною, яку змарнувала, розмовляючи з вами. Подарувати робітникам! Наплодити цілий мурашник дрібних капіталістів! І з отакою ідеєю ви наважилися прийти до мене, відібрати хвилину сну та ще й розхвилювати! Щось оригінальне, мій любий, і до того ж, не дбаючи, чи приємно це комусь! Якось ви розповідали мені про одну дівчину… як її звали?

— Бійя.

— Правильно! Бійя. Розшукайте її і, коли знайдете це дитя, приведіть до мене! Я хочу з нею познайомитись. А зараз ідіть! Дайте мені на прощання вашу руку. Я хочу побачити вас із Бійєю, або зовсім не приходьте. І не баріться, в мене лишилося небагато часу.

Легко було їй говорити! Мій мозок наче затуманило, я нічого не міг придумати. Кілька тижнів я марно сушив собі голову і, можливо, так ні до чого й не додумався б, якби одного ранку, сумно ідучи на роботу, не побачив біля дротяної сітки, якою було обнесено мою фабрику, незнайомого волоцюгу. На ньому були світлі стоптані черевики, брудні штани й подертий піджак.