Таке вже літо у цих краях: кілька днів стоїть спека, а потім без упину періщить дощ. Світ ніби тоне у воді.

Лікар кудись поїхав. Як сказала мені пізніше дівчина-Полум’я, — на якийсь міжнародний конгрес. Правду кажучи, я трохи пишаюся, що нашу країну представляв саме він. Свій обов’язок він виконає добре, за нього я абсолютно спокійний. Як може підвести часом зовнішність! Наш лікар — людина мисляча, зараз у мене щодо цього вже нема ані найменшого сумніву! Два тижні лікаря не буде, і мені бракуватиме його. Я дуже звик до нього. Невже він не міг хоча б натякнути, що поїде кудись?! Адже останнім часом ми справді заприязнилися.

Сьогодні я знічев’я залицявся до Полум’я. Сказав дівчині, що її чудове волосся нагадує розпечену лаву. Бона запитала, невже я нічого не бачу в ній, окрім волосся і колін, що говорю тільки про них.

— Бачу, — відповів я, — але в моєму становищі не личить про таке говорити. Однак перш ніж піти звідси, я будь-що занурю руки в ваше волосся.

— Глядіть не обпечіться, бо моє волосся — це розпечена лава, не забувайте!

Дівчина, безперечно, знає, що вона гарна (щоправда, в неї трохи завеликі очі, але я вже звик). А тому я кажу їй, що вона розумна, може, вона того й не відає. Дівчина посміхається, і я веду далі:

— Я дав собі слово не закохуватись у вас.

— Охоче вам допомагатиму, — каже вона, але я відчуваю, що вона жартує.

Пополудні (дощ сіє й досі, правда, не такий густий, як кілька днів тому) у мене відбулася розмова з Шукачем. Надворі довго гуляти не можна, нам це заборонено, та й немає великого бажання мокнути на цьому млявому дощі, якого майже не помітно, а тільки чути, як він хлюпоче у ринвах. Ми сидимо в залі і, щоб якось розважитись, час від часу обходимо попід стіною навколо будинку або пробираємось аж до сарая; та світ скрізь однаковий — старий і мокрий.

Косоокий незадоволений мною, бо я так і не вислухав розповіді Шукача. Недавно він зупинив мене й запитав:

— Ну, що ви скажете, юначе, про цю історію?

Довідавшись, що я і досі не знаю про неї, він, сильно скосивши очима, вигукнув:

— Вам, молодий чоловіче, потрібен щабель! Так, щабель! Не набридайте мені. Я не щабель, а вершина!

Тому сьогодні я, нарешті, мав розмову з Шукачем; знайшовши його під однією з лавок, я сів поруч нього. Він одразу ж почав просторікувати. Дивна річ: люди тут говорять не так уже й безглуздо, як звичайно гадають. Тільки надто докладно про все оповідають і охоче відхиляються од теми (я вже також перейняв цю звичку).

Однак Шукач оповідав досить лаконічно. Насамперед він признався мені, що це не його власна, а батькова історія.

— Авжеж, авжеж, — почав він, — те, що робить мене таким невеселим, — не моя особиста справа. Зі мною такого не буває… Невже я видаюсь вам божевільним?.. Ні?.. Мабуть, що ні… Ото ж бо воно і є, це сумно, мені бракує слів, щоб пояснити, як це сумно. Ви тільки подумайте, любий пане, вдома у мене лишились дружина і троє діток. Чудові дітки, всі троє… а батько тут! Що вони можуть сказати в школі?! І чим, скажіть на милістъ, чим усе це скінчиться? Ви, напевно, вже знаєте, любий пане, що я — сумний; але коли я думаю про жінку й діток, то ще більший сум огортає мене. Уявіть собі: мене тримають у лікарні тому, що я сумний, а я сумний, бо не можу піти звідси!

— А що ви, власне, шукаєте?

— Оце і є історія мого батька. Я розповім її вам, і ви дізнаєтесь, що я шукаю. Я абсолютно певен, що нічогісінько тут не знайду, адже воно лежить у нас вдома. Але оскільки я змушений тут сидіти, то краще вже де-небудь шукати, аніж ніде. Як вам здається? Втім, ви маєте освіту? І чи ви багато думаєте? Я не люблю балакати з неосвіченими людьми. Сам я думаю невпинно то про одне, то про інше. Зараз я обмірковую дуже складне питання, вже давно обмірковую. Знаєте яке? Хочете довідатись?.. Я думаю про людину на Місяці. Чи думали ви коли-небудь про це?.. Ніколи?.. Ясна річ: на Місяці ніхто не може жити, тим паче людина. І все ж там вона є, зовсім самотня. Хіба це не сумно? Але я відкрив іще одне… Ага, ви здивовані, ви, я бачу, освічена людина!.. Помізкуйте як слід: якщо на Місяці є людина, то і в людині повинен бути Місяць… На це просто ще ніхто не звернув уваги. І я говорю цілком нормально, як ви маєте змогу в цьому переконатись. Абсолютно нормально, без жодних ознак божевілля! Коли я хочу, то поєдную слова у надзвичайно гарні фрази. І довгі! Це дає мені величезну насолоду; часом, коли журба моя розвіюється, я складаю сам для себе довгі-предовгі фрази. Я вже друкувався у нашій газеті, тобто в газеті того містечка, де я мешкав. Це було тоді, коли автомобіль задавив собаку м’ясника. Я написав цілу сторінку. Ви навіть не уявляєте собі, як це важко: цілу сторінку про собаку, та ще й дохлого; про нього, наприклад, не можна сказати, що він гавкає і таке подібне. Надрукували, звісно, не все, але мені це байдуже. До речі, я оповідаю вам про це лиш для того, щоб ви зрозуміли, що, скажімо, про свого батька я зміг би говорити цілий день.

Я сказав, що в нас, мабуть, не знайдеться для цього стільки часу, і він зі мною погодився.

— Авжеж ні, я тільки хотів вам довести, що я не божевільний, а лише сумний. Ціла сторінка про дохлого собаку! Після мене більше ніхто так не писав. А знаєте, про що я напишу, коли вийду звідси?.. Ні?.. Я напишу довге оповідання. Про що? Та ні про що, просто оповідання. Певна річ, це буде ще важче зробити, але я не боюсь, я — добрий писака. Мені знадобляться найгарніші слова, і багато їх я вже записав, наприклад: «Філадельфія», «чарівний», «отутечки», «радіола». Коли вам спаде якесь на думку, скажіть, будь ласка, мені, я збираю гарні слова.

— Гаразд, я пам’ятатиму про це, але розпочніть уже свою оповідь!

— Згода! Сядьте поруч мене, сюди, ще ближче. Голову, будь ласка, засуньте під лавку… Отак добре. Ви, мабуть, не повірите мені, що я пишу й вірші? Саме так, я часто складаю вірші, і всі вони сумні. Сьогодні я вже видумав два рядки, звісно, їх іще треба відшліфувати, та ось послухайте:

Непогано, правда? Гарні вірші і дуже ніжні… Скажіть, ви нічого не помітили?.. ні?.. нічогісінько? Ах, любий пане, ви не поет, інакше у вас виник би той самий сумнів, що й у мене: а чи не… чи не краще замість мандоліни підібрати щось інше? Передусім я маю на увазі мандарини, можливо, вони краще пасуватимуть до настрою.

Я сказав, що мені особисто подобається і мандоліна.

— Обіцяю вам нічого не міняти, — заявив він, — але, з іншого боку (з іншого боку! Бачите, як я добираю звороти), постає питання, чи можуть мандоліни бути веселими. Доводиться зважати навіть на такі дрібниці, якщо ти справжній поет.

Схрестивши на грудях руки і закинувши голову, Косоокий стояв біля вікна й спостерігав за нами. Обличчя в нього було похмуре, борода настовбурчилась. Я сказав Шукачеві, що, може, краще відкласти нашу розмову, бо я втомився сидіти в такому незручному положенні під лавкою, але він не погодився.

— Ні, — прошепотів Шукач, — зараз я почну. Обережно, за нами стежать! Ворог! Отже, я почну оповідати про мого батька, хоч немало знаю і про діда. Ще раз нагадую, це історія мого батька! Його звали Яном. Чому саме так, мені невідомо. Мій батько колись був молодий і нежонатий. Він багато пив і нічого не робив. Про це він мені сам розказував, отже, можна вірити. Він працював так мало, а пив так багато, що всі люди називали його «п’яниця Ян». Це теж сумно. Він виконував у селі всіляку роботу, але коли приходив по гроші, селяни розплачувалися пляшкою горілки. За горілку батько ладен був робити що завгодно, про це він мені теж сам казав.

Одного дня якийсь селянин гукнув йому: «Гей, Яне, викорчуй на вигоні над потоком пень! Коли ти це зробиш, я дам тобі те-то й те-то і на додачу пляшку горілки». Мій батько попросив дати горілку одразу, але селянин сказав: «Зараз ні, а після того, як усе зробиш».