Поступово в бар знову набилось повно людей, з виразу облич яких я прочитав, що вони уже все знали. Я добряче хильнув після тривалої перерви і поступово почав входити в роль. Коли бармен побачив, що бар буквально забитий відвідувачами, настрій у нього став зовсім райдужний. Дедалі приязнішою робилася і його посмішка. Він ляскав мене по плечу і так голосно сипав дотепами, що тільки його й було чути; часом він давав мені такого щирого стусана в бік, що кожен міг подумати, що ми з ним давні друзі.
Аж ось відчинилися двері, і до залу ввійшов проворний невисокий чоловічок із сивим розкуйовдженим волоссям, вольовою лінією носа і блискучими очима. Йому було щонайменше сімдесят років, він трохи сутулився, але голос у нього був дзвінкий.
— Де він? Де він? Ага! Тут. — Чоловічок підійшов до мене. — Так ось ви який! Мені конче треба з вами поговорити, бог мені свідок, що треба. І то негайно!
Бармен відповів, що не буде діла, бо я ще майже нічого не їв і не допив навіть коньяку. Старий був явно схвильований. Він зауважив, що на чарку більше, на чарку менше — це не має значення, а в нього, мовляв, надзвичайно важлива справа, з якою не можна зволікати, бог йому свідок, що не можна. Тоді я сказав, що ладен вислухати його, але старий заявив, що в барі надто людно, і попросив вийти з ним на вулицю. Мені страшенно не хотілося вставати з-за столу, — я не знаю нічого кориснішого для здоров’я, як можливість після тривалих злигоднів хоч на мить відчути себе багатим, — але маленький чоловічок так наполягав, і пошепки, і вголос, що я, зрештою, підвівся й пішов слідом за ним. Бармен провів нас до порога і, привітно махнувши рукою, крикнув, щоб я вернувся до бару.
На вулиці було темно, рвучкий теплий вітер гойдав ліхтарі. Мій попутник сказав, що він приїхав на автомобілі і, коли я не заперечую, ми побалакаємо у нього вдома. Я був трохи напідпитку й залюбки погодився:
— Звісно, вдома краще. Гадаю, у вас знайдеться щось випити?
Тільки-но я зачинив за собою дверцята, як машина рушила. Сидячи на самому краєчку сидіння, старий тримався за руль обома руками, наче обіймав кохану. Він весь час мовчав, тільки раз запитав мене:
— Ви вже були у Бабусі?
— Ні. З якої це речі? І взагалі, чого ви всі тут з глузду з’їхали з цією «бабусею»? Скрізь тільки й балачок, що про неї!
Він їхав досить швидко, то різко гальмуючи на перехрестях, то знову натискаючи на повний газ.
— Коли ми приїдемо до мене, я вам усе поясню, — відказав він. — В мене є для вас цікава пропозиція; свідок мені бог, що є.
Старий жив на околиці міста, в гарненькому будиночку, що, як і його хазяїн, був невеличкий. Через садову огорожу, — заввишки не більш як півметра, — дорослому чоловікові, мабуть, легше було б переступити, ніж нахилятися, щоб відчинити хвірточку. Старий, однак, акуратно відчинив її і, тільки-но ми увійшли в двір, відразу ж замкнув на замок.
В кімнаті, до якої ми зайшли, панував страшенний безлад: скрізь лежали порозкидані якісь плани, креслення, предмети туалету, посуд і книги. Щоб зробити хоч невеличкий прохід, він просто відсунув усе це вбік і зауважив:
— Отут я мешкаю. Відразу скажу вам, що я старий парубок і живу сам. До цього розгардіяшу я вже звик, бог мені свідок, що звик! Поруч із цією кімнатою — моя майстерня, я покажу її вам пізніше.
Коли ми посідали, старий налив вина і одразу ж почав викладати свою пропозицію.
— Я чув, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Тому…
— Нічого подібного, — перебив я його.
І розповів, як виникло це непорозуміння. Старий кілька разів провів рукою по сивому волоссю, і обличчя його осяяла посмішка. До речі, посмішка в нього теж була досить своєрідна: все його лице враз укрилося безладним плетивом зморщок. Він заплющив очі, і обличчя його прибрало пустотливого виразу, як у хлопчиська, що обмірковує якусь нову витівку.
— Але ж люди в барі, вони повірили в це?
Я відповів, що марно силкувався переконати бармена в тому, що тралилось непорозуміння.
— Чудово! — вигукнув він. — Просто грандіозно! Значно краще, ніж я сподівався.
І тут старий розповів мені свою історію.
Він робив фігурки садових гномів, і справи в нього йшли непогано. Його гномів охоче купували і на батьківщині, і в інших країнах, особливо в Америці — почасти за їх колоритність, але переважно за радісний вираз, якого він умів надавати їхнім обличчям. Протягом низки років йому, як кажуть, велося просто-таки добре. Спочатку він сам виробляв фігурки гномиків у підвалі будиночка, але невдовзі спорудив майстерню, в якій працювало п’ятнадцять спеціалістів, так би мовити, гноморобів.
Та раптом попит на гномів припинився. Чи то їх витіснило телебачення, чи, може, частіше стали лити влітку дощі, ясно було лиш одне — люди менше тепер приділяли уваги оздобленню своїх садів. І сталося це зовсім не тому, що знизилася якість фігурок; вони були чудові, як завжди, весело усміхнені.
Якось уночі, коли він заклопотано стояв біля вікна й дивився в залитий місячним сяйвом сад (прямо перед ним височів здоровенний гном, зображення якого прикрашало, наче герб, паперові бланки фірми), у нього майнула думка, що гномам бракувало життя. Вони були зовсім непорушні й тому невдовзі набридали своїм власникам. Здавалося, що може бути простіше, як умонтувати в кожну фігурку механізм з пружиною? Але, добре помізкувавши, мій старий відкинув цей найпростіший і найлегший план, що свідчило про його велику комерційну далекоглядність і усвідомлення відповідальності митця. Він зробив правильний висновок, що люди в наш час надто інертні для того, аби заводити щодня своїx гномів і щонайменше раз на тиждень змащувати механізм. Його пускатимуть у рух всього раз або двічі на рік, коли в гості приходитимуть діти. Механізм заржавіє, а гном з іржавою пружиною всередині стане ще менш привабливим, аніж зовсім без неї.
І от, я не хочу зупинятися на деталях (мені маленький чоловічок послідовно описав кожний етап розвитку), він зважився нарешті на сміливий, прямо-таки відчайдушний крок — задумав створити гнома майбутнього, з невеличкою губкою в шапочці. Губка під час дощу мала набухати і приводити в рух механізм, який одразу ж піднімав руки гнома. Як тільки губка висихала, фігурка опускала руки.
Але саме в цей радісний момент його спіткала невдача: він накликав на себе гнів Бабусі якоюсь реплікою, що невдовзі дійшла до її вух.
— Бабуся — зла жінка, — пояснив він мені, — і нічого проти неї не вдієш. У цьому місті всім, бог мені свідок, командує вона одна. Вона хоче, щоб я збанкрутував, а чому — про це знаю лиш я. От вона і стежить пильно за ходом моїх справ.
Стара вирішила показати йому свою силу, коли він спробував позичити десь грошей для здійснення своєї ідеї. Йому скрізь відмовили, тому що ніхто, навіть місцеве відділення банку, не наважувався допомогти йому всупереч Бабусиній волі.
— Отакі-то мої справи, —пояснював він далі. — І ось з’явилися ви! Вас ніхто не знає, але всі гадають, що ви — багатій. Цього досить! Тепер вислухайте мою пропозицію: ви вступаєте до мене в пай, і я роблю вас своїм компаньйоном… Стривайте, стривайте! Дайте закінчити… У вас і в мене будуть однакові паї. Саме з вашою допомогою, бог мені свідок, я одержу гроші.
Я відповів, що все це — лише гра уяви, що я не маю ніяких грошей і ніхто не дасть мені в кредит навіть кухля пива; але він запевнив мене, що все буде гаразд, і я повинен допомогти йому.
— Завтра ми підемо до нотаріуса й підпишемо контракт. Потім у банк. Ні, вам зовсім не доведеться брехати, в цьому немає жодної потреби. Ви тільки будете присутні. Все інше — мій клопіт!
Я сказав, що на мене чекає мандрівка і що я не можу зв’язувати себе словом, але він не зважив на мої аргументи.
— Ага, іще одне, — мовив він, — я старий і довго, мабуть, не протягну. Після мене все успадкуєте ви. І дім, і майстерню. У мене немає рідні, отож завтра я перепишу свій заповіт.
Я відчув страшенну втому й кінець кінцем погодився, Він тут-таки дав мені грошей, щоб я купив собі нове вбрання, і повіз мене до готелю. Зустрітися ми домовились наступного дня перед полуднем.
