Я став поруч нього, і ми разом спостерігали за гомінкою метушнею на подвір’ї фабрики. Кілька разів він крадькома зиркнув на мене, потім плюнув крізь дротяну загорожу й запитав:

— Кому все це належить?

— Та є тут один, — відповів я.

Він іще раз сплюнув.

— Нічогенько, мабуть, живе, як гадаєш, приятелю?

— Власник? Та тобі в його шкурі, певно, не дуже б сподобалося. Ти сьогодні їв?

— Як тобі сказати? Перехопив трохи.

— Ходімо зі мною!

Я повів його в їдальню і звелів нагодувати. Спершу я подумав, що можна було б йому подарувати увесь цей мотлох, але коли побачив, як він спокійно жує, мені стало шкода його підводити. Наївшись, він витер рота тильною стороною долоні і сказав:

— А ти тут, мабуть, неабияке цабе, коли усі тебе слухаються.

— Я — хазяїн фабрики.

Це був чарівний волоцюга з зарослим підборіддям і брудною шиєю. Він спокійнісінько подивився на мене й перепитав:

— Ти? — Відригнувши, трохи згодом додав: — Чого ж це ми з тобою на «ти»? Так не годиться.

— Облиш, — відповів я, і мені захотілось поцілувати його, — адже я теж волоцюга.

Спочатку він начебто силкувався в усьому розібратись, а потім кивнув головою.

— Одначе ти живеш непогано! Працювати не треба, їж, скільки хочеш, і шампанського досхочу. — Він підморгнув. — І жінки, правда ж?

— Ти живеш краще!

— Е, ні. Бурлакувати добре, поки молодий. В моєму віці пора вже десь осісти. А який у тебе клопіт?

— Конкуренти, — відповів я. І тут у мене з’явилася ідея: конкуренти, авжеж! Це сподобається навіть Бабусі. — Ходімо до мене в кабінет! — вигукнув я і потяг його за собою.

Я звелів подати шампанського, ми пили, співали, обнімались, і він натискав на всі кнопки й радів, коли на сигнал з’являлася вродлива дівчина або бундючний службовець, яким він говорив:

— Ні, ні, не треба нічого. Я просто так…

Не надокучатиму вам подробицями, пане професор. Що було далі, ви знаєте. Моєму побратимові з брудною шиєю я не міг подарувати всієї фабрики. Було б надто жорстоко обдурити того, хто навіть не підозрює, що на нього чекає. Я подарував йому тільки один цех, а решту — своїм конкурентам.

— Що я з ним робитиму? — схвильовано запитав він.

Я пояснив, що йому взагалі нічого не доведеться робити, бо нові власники фабрики куплять у нього цех.

— Скільки мені з них заправити?

Я відповів, що не знаю, але порадив йому перших п’ять пропозицій відхилити і погодитися лише на шосту.

— Гаразд, я запам’ятаю! П’ять разів — ні, а потім — так. Ну, а в тебе які наміри?

— Піду мандрувати.

Він поцікавився, куди я подамся, і, почувши мою розповідь, дав мені багато добрих порад, адже сам він сходив чимало доріг.

Все інше ми владнали досить швидко. Коли я підписав дарчий акт, у панів конкурентів на очах виступили сльози. Мовляв, до суду вони й гадки не мали, що все так обернеться.

Я дав побратиму-волоцюзі трохи грошей, щоб йому легше було чекати купчої, узяв собі кілька банкнот і рушив у дорогу, випивши в барі на Головній вулиці чарку коньяку.

Професор хотів відвезти мене до лікарні машиною; але я волів пройтися пішки. Я попрощався, ще раз побачив застиглу посмішку його дружини, коли вона пошепки (діти вже спали) побажала мені в коридорі «на добраніч», і пішов додому. Як це зараз дивно звучить, коли я кажу: «додому»! Я пішов назад у лікарню. Періщив дощ, і мене огорнув легкий смуток. Було темно, хоч в око стрель, і ця коротенька нічна прогулянка закарбувалась у мене в пам’яті, як і мандрівка з Косооким, враження від якої я й досі не можу позбутися.

За п’ять днів мене виписали. Всі поводилися зі мною чемно: професор, Полум’я і санітар. Лише Косоокий гукнув мені навздогін:

— Свиня! Бодай тебе вовки з’їли!

Я вийшов на подвір’я, за спиною в мене рипнули двері, але я не обернувся, хоч і знав, що нагорі стоять Полум’я й професор і дивляться мені услід. Я вирушав у дорогу з боязкою безпорадністю. Опуклою доріжкою, посипаною жорствою й схожою на паперову смужку, кинуту на зелений килим парку, я вийшов на вулицю.

І от я знову мандрую. Я постарішав; не втомився, а тільки постарішав; я насолоджуюсь кожною миттю життя і здивовано спостерігаю, як із неї вилущується майбутнє. Мені здається, ніби пісок, ліси і луки поволі плинуть повз мене, а я стою на одному місці. Куди це все несеться? Чого? Я цього не знаю, але природа затамувала подих, наче перед якимось важливим рішенням. Може, вона теж вагається, перед тим як порвати з надійною сучасністю і пуститися в непевне майбутнє?

Все йде так, як я собі й уявляв. Правда, життя здається мені трохи гомінкішим, бо я відвик од людей. Пісок, дерева з темними густими кронами і морська блакить із тремтливими мечами сонячних променів. Вже багато годин підряд я відчував його близькість.

«Он за тією низкою пагорбів, — говорив я собі, — або ж за наступною!» Але й цього вечора я ще не дійшов до моря, а вмостився під якимсь деревом на зігрітому сонцем камінні; моє обличчя обвівав солонкуватий вітер, навкруги тріщали цикади.

Прокинувся я раннього ранку і за годину, вийшовши з лісу піній, побачив його внизу, прямо піді мною. Море!

Я зійшов на берег і, сівши у якомусь парку, де поміж деревами снували офіціанти в білому, написав дві листівки: професорові і Полум’ю. Бійї написати я не міг — хто зна, де вона зараз? Але я думав про неї, стоячи на піску, тримаючи в руках черевики і підкотивши штани, нічого не бачачи, окрім хвиль, що пестили пальці моїх ніг. Я безперервно думаю про неї, і навіть коли вимовляю «море» або «пісок», щоразу думаю «Бійя».

Ніч тиха, спокійна. Я сиджу біля старовинного кам’яного муру, підібгавши ноги і спершись підборіддям на коліна. Зорі і далеко в морі вогні рибальських човнів. Незабаром я піду звідси: ще якусь чверть години — а може й більше — потішу своє серце, а потім піду.

Де може бути Бійя? І де ще можу бути я, коли не біля неї? Бабуся — мудра жінка, я шукатиму Бійю!

Адже в мене немає мети; переді мною простяглися лиш дороги. І ці дороги — моя мета!