У нашій фамілії, на щастя, знайшовся ще один енергійний чоловік — його портрет висить на стіні праворуч, — який нажив величезне багатство работоргівлею. Батько з гордістю оповідав нам, що свого часу це був дуже відомий работорговець. Щоправда, батько гидував словом «раб», віддаючи перевагу виразові «чорне золото». Від багатства, набутого внаслідок торгівлі «чорним золотом», на щастя, дещо збереглося й понині. Оце і вся історія моєї родини.

А тепер повернімося до Торохтія (гадаю, мені краще й надалі називати його Торохтієм, бо я вже так звикла). Отже, ми обоє залишились неодружені, і пізніше він на мене просто не зважав. Так, наче мене взагалі не існувало. Та коли він, окрім усього іншого, почав ширити по місту чутки, нібито я померла, зотліла, — а він чудово знає, що я переживу його, — я вирішила поставити його на коліна. Адже жінка вибачить чоловікові будь-яке шахрайство, якщо він любить її, але вона ніколи не подарує йому байдужості.

Я хотіла зламати Торохтія, щоб він прийшов сюди, до мене. Йому не довелося б просити ні про що, я відразу ж допомогла б йому. Мені хотілося лиш одного: щоб він прийшов прохати допомоги саме в мене. І ось з’являєтеся ви і зводите нанівець усі мої розрахунки!

— Я дуже шкодую, — сказав я.

Та Бабуся, мабуть, не слухала мене.

— Виходить, він знав, що грошей у вас немає, і все-таки рискнув. Банк, звісно, впіймався на гачок?

— Авжеж.

— Чудово. Правда ж? Він просто геніальний! Він — сонечко у цьому кублі попелиць. Поздоровте його від мого імені. Але нехай не здумає приплентатися сюди, тепер я вже не хочу його бачити. Волоцюга нещасний, як у нього рот розкрився сказати, що я зотліла, що я — забобон! І все-таки цей чоловік, якого я любила, геніальний, правда? Перекажіть йому також, щоб не тішив себе надією, що я помру раніше за нього. Він не матиме такої приємності. А знаєте, чим я займаюся цілі дні, коли не обмірковую планів про те, як вдихнути хоч краплину життя в оце кладовище, що простяглося отам, внизу? Я розкладаю пасьянс або перегортаю газети й вишукую повідомлення про смерть. Це приносить мені насолоду. Час від часу тебе ніби щось шпигає, коли натрапляєш на ім’я знайомого, ніби укол шприца із животворною сивороткою.

«Від чого ж це воно? — міркуєш. — Серце? А в мене серце, дякувати богові, здорове. Печінка? Не треба було стільки пити!» Ах, молодий чоловіче, життя — це захоплююча штука.

Мабуть, давно вже не балакала стара так довго; на щоках у неї виступили червоні плями. Вона розгладила зморшки на покривалі й мовила:

— Підсуньте, будь ласка, під мене подушку. Не так далеко… тепер добре. Коли приходиш у гості до старої, розбитої паралічем жінки, не слід забувати, що, може, доведеться і прислужитися чимось.

Я відповів, що радий їй допомогти, однак Бабуся заперечила:

— Не кажіть дурниць! Я добре розумію, що молодому, здоровому чоловікові це неприємно; навіть гидко. Але нічого не вдієш. Втім, з цього приводу можете мені не співчувати. На той час, коли мені відібрало ноги, минула вже чимала частина мого життя. Та й коли б мене не розбив параліч, я все одно проводила б свої дні у цій кімнаті. Бо що ж іще можна робити? Ходити до міста? Я і без того чудово знаю містечко і його мешканців. Щоранку бачу, як, згорбившись, крокують на роботу чоловіки; вони привітно знімають капелюхи, статечно кивають головою, задоволені з себе і з своїх бездоганних манер. А ще раніше я бачу жінок, які відчиняють вікна й вивішують постелі — цей символ доброчесності господині.

— Чому ж ви не виїдете з містечка, яке вам так остогидло?

— А куди я подінусь? Весь світ — це свого роду містечко із своєю Головною вулицею, де виставляють себе напоказ везучі й самовпевнені люди.

— Здається, ви не дуже полюбляєте щасливчиків!

— Авжеж. Я вам ось що скажу: чорт штукар. Забажавши поглузувати з чоловіка, він дав йому брата — самовпевненого й пихатого, що все знає і на все має готову відповідь. З усіх гатунків людей найогидніші самовпевнені. Що вам іще сказати? Я постаріла і втомилась; у мене не вистачає навіть сили на справжню зненависть. Ви маєте рацію! Залишайтеся тут! Будете удвох шарпати цих соньків, здуватимете порох з їхніх бюро. На це й мені цікаво буде поглянути, заради цього варто пожити ще кілька років.

По дорозі до готелю мене охопило таке відчуття, ніби я познайомився з незвичайною жінкою. Пізніше я мав не одну нагоду переконатися в цьому.

— Ми розподілили між собою обов’язки (мій компаньйон узявся керувати виробництвом, а я — збутом) і одразу ж почали надбудовувати над майстернею два поверхи. І поки мулярі клали цеглу, ми внизу створювали модель гнома, що піднімав під час дощу руки. Коли збігло три місяці, можна було розпочинати серійне виробництво. Успіх був грандіозний.

Тим часом з Америкою у нас виникли нові труднощі, яких ми не змогли передбачити, бо надто мало, мабуть, займалися вивченням характеру людей за океаном. У тих, хто мав можливість придбати нашого гнома, не вистачало, бачте, терпцю чекати, коли боги пошлють дощ, який вдихне життя у їхню забавку. Вони хотіли, щоб гном піднімав руки, коли їм цього заманеться. Отже, ми змушені були переробити гнома, вмонтувати в нього відерце з водою, яке перекидалось догори дном з допомогою електричного струму. Крім того, ми повставляли йому в очі електричні лампочки. Тепер покупцеві досить було провести в сад електрику, і він міг керувати своєю цяцькою, не виходячи з дому.

Після цього вдосконалення збут досяг таких нечуваних масштабів, що ми не встигали задовольняти попит, і перед нами постали нові труднощі. Бракувало здібних спеціалістів, котрі вміли б як слід розмальовувати гномів, і тому я вирішив залучити до цієї справи некваліфікованих робітників, відкривши для них курси. Бабуся надала в наше розпорядження земельну ділянку, ми збудували новий фабричний корпус, і в нас тепер було стільки клопоту, що на якийсь час я зовсім забув про свою мандрівку. Коли, до краю стомлений, добирався я опівночі додому, то відразу ж падав на ліжко й миттю засинав. І море, і картини минулого навіть уві сні затуляла собою неозора армія гномиків.

Та через кілька місяців, завдяки своїй сміливості й далекоглядності, ми вже змогли задовольняти дедалі зростаючий попит на нашу продукцію; з вокзалу тепер щотижня вирушали цілі ешелони, навантажені упакованими в коробки гномами. Ми не мали підстав для незадоволення, на підприємстві у нас працювало понад три сотні робітників, але йшлося про майбутнє. Без особливих труднощів ми підрахували, що при таких масштабах виробництва незабаром кожен власник садочка у країні матиме одного або кількох гномів, і сушили собі голови, обдумуючи нові можливості збуту.

Нарешті якось уночі, — ми з Вивіркою добряче випили, щоб не заснути, — рішення було знайдене, точніше, аж двоє. У кого з нас першого сяйнула рятівна думка, важко сказати; мій компаньйон запевняв, нібито обидві ідеї висунув я. Ми міркували так: настане час, коли власники садів більше не купуватимуть нашу продукцію, отже, слід налагодити виробництво гномів для людей, які не мають садів і які, власне, становлять більшість населення. Так би мовити, маленьких гномиків для домашнього вжитку. Гномики-вазони, гномики-попільнички тощо. Ми розпочнемо пропагандистську кампанію в усьому світі, скажімо, під такими лозунгами: «Народний гном доступний кожному — ти теж можеш придбати його», «Нечувана потужність нашої фірми на службі народу — чудесні гноми по загальнодоступних цінах» і т. ін. Ми мали намір організувати передачу по телебаченню, як увечері після закінчення робочого дня батько, мати і діти сидять навколо сімейного гнома, милуючись ним.

В процесі обговорення планів у нас з’явилася ще одна ідея, що мала вирішальне значення для майбутнього нашого підприємства. Досі ми виготовляли тільки один вид продукції. Але ж населення різних країн по-різному уявляє собі гномів. Невже ви не розумієте мене, пане професор? Зараз поясню: кожен народ уявляє собі гномів по-своєму; і про це слід пам’ятати. Отож ми задумали випускати національних гномів з такими назвами, що відповідали б характеру і звичаям кожного народу.