Прочитавши контракт, директор звернувся до мене:

— Отже, ви маєте намір тут осісти? Я радий цьому і дозволяю собі висловити надію, що свої фінансові справи ви влаштовуватимете теж через наш банк. Особливо ж радий, що ви віддаєте свої кошти і здібності у розпорядження нашого друга. Він чудовий підприємець і заслуговує на всіляку підтримку.

Мій компаньйон, відчувши, що справу виграно, іронічно зауважив:

— Не так давно ви відмовили мені у будь-якій допомозі.

Директор, як і досі, звертаючись тільки до мене, пояснив:

— У нас були для цього певні причини: деякі труднощі на грошовій біржі, перспективи підвищення облікових ставок і… — нарешті він звернувся до Вивірки, — скільки вам потрібно?

Той скорчив зневажливу гримасу і назвав таку жахливо високу суму, що я аж розгубився. Однак директор спокійно запитав:

— Вам необхідна саме така сума?

— Так, — Вивірка скривив губи. — Зважаючи на велику кількість замовлень, ми змушені будемо розширити виробництво.

— Ви хочете побудувати нові цехи? Але ж у вашому становищі… я маю на увазі… чи не спричиниться це до певного роду ускладнень?

— У зв’язку з тим, що Бабуся скупила всі навколишні землі? Нас це не обходить, ми будемо надбудовувати майстерню.

Одним словом, за годину кредит був відкритий. Коли я повернувся до готелю, на мене чекав кремезний чоловік; йому було доручено привезти мене до Бабусі. Мовляв, вона хоче зі мною поговорити. Ми поїхали на околицю міста. Стара розкішна карета без особливих труднощів подолала досить крутий спуск, і в кінці березової алеї вималювався невеликий замок у стилі барокко, з зубцями і баштами.

Можете собі уявити, як мені кортіло познайомитися з Бабусею. Коли кремезний чолов’яга провів мене до неї, вона лежала чи, точніше, сиділа в ліжку; її сиве ріденьке волосся прикривав чепчик. Тільки-но я увійшов, як вона швидко підвела голову, окинула мене своїми жвавими очима й мовила:

— Сідайте! За кілька хвилин я закінчу пасьянс!

Я оглянув кімнату. Саме такою уявляєш собі кімнату старої жінки. На стіні висіли дві темні картини в позолочених рамах, поруч із ними — кілька старих фотографій; біля вікна — крісло на роликах; купа подушок та безліч гарних дрібничок. Стара поринула в пасьянс, зрідка б’ючи себе картою по синюватих губах. Зненацька вона запитала:

— А ви любите пасьянси?

Я відповів, що ні, й подумав, що в неї глибокий і низький голос, майже як у чоловіка. До розмови з нею можна було сподіватися, що в цієї сухенької старої голос сварливий і різкий.

В кімнаті панувала півтемрява, і мене почав змагати сон; я з усіх сил витріщав очі, але не міг побороти дрімоти. Раптом мене розбудив голос Бабусі:

— Прокиньтеся! При дамі хропіти не годиться.

Я опанував себе і ледве встиг подумати, що в цьому містечку живуть справді-таки дивні люди, як стара вигукнула:

— Чудово, от і кінець! — І подзвонила. Ввійшла одягнена в сіре вбрання несмілива дівчина.

— Я закінчила. Забери карти. — Обернувшись у мій бік, вона сказала: — Це — Мишка, моя онука. Познайомтеся!

Дівчина зробила легенький кніксен, спритно зібрала карти й зникла за дверима.

Якусь мить стара мовчки розглядала мене, і мені здалося, що на її зморшкуватому обличчі блукає посмішка: десь в очах, у куточках губ чи, може, навколо гострого носа.

— Он ви який! — мовила вона. — За те, що ви зуміли розворушити тутешніх соньків, вам можна багато дечого вибачити. А тепер кажіть прямо: вам справді випав головний виграш чи ні?

— Хіба це має значення?

— Для вас — так, для інших — ні, бо містечко все одно скоро засне знову. Але було б добре, коли б ви нічого не виграли і це була б тільки людська віра!

— Ніколи не слід нехтувати можливістю зміцнити віру людини в добро.

— Ви гадаєте, що гроші — добро?

— Принаймні щось корисне, а для більшості людей — це те саме.

— Браво! Ви маєте рацію. Ну що ж, дурнем вас не назвеш! А ви, мабуть, уже чули, що я — зла відьма?

Я відповів, що чув щось подібне, і тоді вона знову вигукнула «браво!» — мовляв, окрім усього, я ще й чесна людина.

— Якщо ви ще якийсь час поживете в нашому місті, то на спомин про вас почеплять меморіальну дошку. Але сподіваюсь, ви не маєте наміру тут оселятися?

— Якраз навпаки!

— Виходить, мене проінформували правильно. Ви разом із Гномом будете виробляти гномів? — І вона засміялась, хихикаючи, наче дитина. — Вам не слід було погоджуватись, — додала трохи згодом. — Чи усвідомлюєте ви, яке чекає вас тут життя? Ось ви посиділи у мене щонайбільше півгодини і вже почали куняти. То хіба ж ви зможете просидіти усе життя в цьому закутні, де набагато нудніше, ніж у моїй кімнаті? Тут так нудно, скажу я вам, що навіть пастор позіхає за кафедрою. Це не для вас — нехай мерці ховають своїх мерців. Тікайте звідси!

Я пояснив, що в мої наміри аж ніяк не входить залишатися в містечку назавжди, і розповів про свою мандрівку до моря. Мишка принесла чай, і стара запитала:

— Ви любите чай?

Я відповів, що люблю, і коли ми знову залишилися в кімнаті удвох, продовжив свою розповідь. В думці я запитував себе, навіщо я про все це оповідаю і чому саме їй? Ви, пане професор, зараз уже знаєте мене як облупленого: варто мені вимовити перше слово, як потім я вже не можу зупинитись. Словом, я розповів їй усе, а також дивний сон під яблунею.

— Отже, ви справді нічого не виграли? — вигукнула вона.

— Ні. Але прошу вас тримати це в секреті, бо мій компаньйон потрапить у скрутне становище.

— Так воно й повинно статися. Я тільки цього й домагаюсь!

— Чому?

Посміхнувшись, вона глянула на мене.

— Тому, що я стара і зла жінка. Хіба цього не досить?

— Ні, я в це не вірю.

— Тоді я вам поясню дещо, але спершу скажіть: ваш компаньйон (до речі, я називаю його Торохтій) знає, що у вас немає грошей?

— Так, він про це знає.

Я сказав, що прозвав свого нового знайомого Вивіркою, і стара погодилась, що Вивірка йому теж личить, можливо, навіть більше, ніж Торохтій.

Бабуся поклала свої синюваті руки зі здутими жилами і крихкими нігтями на покривало. Калька разів задумано кивнула головою, а потім тихо мовила:

— Отже, він знав про це, негідник! Як це схоже на нього. Я теж хочу розповісти вам таємницю. Ніхто, крім вашого компаньйона, не знає про це: я на кілька років старша за нього, але він любив мене. Чи любила його я — не має значення. У всякому разі, багато років тому я відмовила йому, тому що мої батьки мали гроші, а його — ні. Ми обоє залишилися неодруженими. — Трохи примруживши очі, вона поглянула на мене, і знову ледь помітна посмішка промайнула по її обличчю. — Незабаром мені стукне вісімдесят, — вела стара далі, — але я і без окулярів бачу подив на вашому лиці. Ви тільки що подумали про мою онуку. Так, я зганьблена дівчина, у мене була дитина. Але ж ми багаті, а багатим залюбки пробачають і не таке. У мене була дочка. Вона давно померла, так само як і її чоловік. Під час війни.

— Якої?

— Не пам’ятаю. Під час якоїсь із воєн… Зять помер у лазареті від тифу, бідолашний. А він так хотів полягти смертю героя!

— І ви прожили тут усе життя?

— Мій батько купив цей огидний будинок ще до мого народження. Розповісти вам про моїх предків? Гаразд, охоче це зроблю, давно вже я не балакала з розумною людиною. Отже, у мене були предки. Двоє з них висять он на тій стіні. Хоч тут і темнувато, але ви можете роздивитися їхні обличчя. «Лівий, отой, що з бородою, — це, так би мовити, засновник нашої династії. Ми встаючи і лягаючи мусимо дякувати йому — так учили мене в дитинстві. Це він вивів нас із драговини бідності й невідомості на світлі простори, ставши під час другої Нідерландської війни[1], завдяки відсутності докорів сумління, кимось на зразок скарбника в армії Людовіка XIV[2].

У нього теж був батько, але про нього говорити нема чого, бо той був бідний, отож його, само собою розуміється, забули, тоді як син, скориставшись своїми здібностями, за короткий час нажив величезне багатство, за що і одержав титул дворянина. Однак його нащадки мало дбали про збільшення маєтку, а тому їх у фамільній хроніці згадують лише побіжно або й зовсім пропускають. Адже ви знаєте, як це робиться у багатих: батько набуває майно, не гребуючи ніякими засобами; син, дещо соромлячись розбійницького минулого старого лицаря, набирається культури; онук розкошує і розтринькує рештки успадкованого майна.