Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.

День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.

Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її — вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:

— Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто-небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.

Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.

— А про мандрівку вже й не думаєте? — зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.

— Ні, — заперечив я. — Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з-під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.

Бабуся похитала головою.

— Ця уявна відповідальність — не що інше, як загравання з власністю. Я вам не дорікаю, бо і сама не краща за вас. Однак не думайте, ніби світ влаштований настільки кепсько, що доля цих людей залежить тільки од вашого нікчемного розуму.

— Я твердо вирішив продовжити свою мандрівку, тільки-но витягну підприємство з драговини, у якій воно загрузло. Але з чого мені почати? Ви знаєте якийсь вихід?

— Аякже! Робіть, як інші: розширяйте виробництво!

— Не раз пробував, і прибуток весь час зростав.

— Я маю на увазі зовсім не таке розширення. Відкрийте на своїй фабриці цех, де вироблятиметься щось таке, чого ніхто не купуватиме. Ця продукція поглинатиме ваші прибутки доти, доки вони не ввійдуть у норму.

Ідея була грандіозна. Тепер, коли Бабуся підказала мені вихід, для мене вже не становило особливих труднощів знайти вид продукції, яку можна було б запустити у серійне виробництво і яка, завдяки своїй непридатності, привела б, згідно моїх розрахунків, до значних збитків.

Склавши кілька планів і обговоривши їх з найближчими співробітниками, я вибрав нарешті три найцікавіших з них і негайно доручив нашому будівельному відділу виготувати проект трьох нових найсучасніших цехів, які через дев’ять місяців можна було б уже здати в експлуатацію. В кожному цеху мала працювати тисяча робітників. Любо було глянути на оті сміливі мрії із плексигласу і граціозних залізобетонних опор. За порадою наших науковців-психологів, стіни цехів були прикрашені фотографіями кінозірок та спортсменів на повний зріст, біля кожного робочого місця ми поставили радіоприймач і телевізор, а під кожним верстатом вмонтували складане ліжко, яким робітник міг скористатися, коли під час роботи його змагала втома. Спеціальна будильна служба стежила за тим, щоб ніхто не проспав кінця робочого дня.

З усім цим я залюбки погоджувався, плекаючи в душі надію, що тепер дедалі зростатимуть не прибутки, а видатки.

Оскільки до двох тисяч робітників, що працювали на фабриці, додалося ще три тисячі, конче необхідно було провести великі організаційні заходи. Частина робітників жила далеко від фабрики, і ми купили шістдесят автобусів, що вранці привозили їх на роботу, а ввечері розвозили по домівках. Всі робітники обідали на підприємстві, і тому ми були змушені побудувати також власну бойню, бо міська більш не встигала пропускати ту кількість корів і телят, які щодня привозили в місто.

Я з радістю спостерігав, як тануть мої мільйони. Спочатку в мене сяйнула думка платити робітникам вдвічі більше, але цьому перешкодила колективна угода, укладена свого часу між профспілкою і підприємцями, згідно з якою встановлювався максимум заробітної платні. Тому в своїй вітальній промові, звертаючись до п’яти тисяч робітників, я лише заявив, що дирекція підприємства не заперечуватиме, якщо той чи інший працівник раз або двічі на тиждень не вийде на роботу з нагоди якоїсь важливої спортивної зустрічі, що вимагатиме його присутності, і що було б смішно через такі дрібниці думати про якесь там зменшення платні.

Авжеж, пане професор! Я мало не забув про це! Вас, звісно, цікавить, що саме виготовляли ми в наших скляних цехах. Я вже казав, що було прийнято три проекти. З гордістю можу додати: кожен з них мав усі підстави претендувати на приз за оригінальність.

В одному з цехів ми виготовляли фотоальбоми з м’якою сап’яновою обкладинкою червоного кольору і написом золотими літерами «Незабутні хвилини». О, ви, безперечно, знаєте, як це ведеться: ви приходите в гості до знайомих, і ось неминуче настає момент, — скажімо, за чашкою чорної кави,— коли господарі, ніби ненароком, заводять розмову про минулу відпустку, про свою подорож або щось подібне. Часто це робиться так уміло, що перехід здається зовсім випадковим і невимушеним; іноді ж створюється враження, ніби вас тільки для цього й запросили, і не встигнете ви озирнутися, як на столі вже лежить фотоальбом, котрий господиня заздалегідь витягла й тримала напохваті. Ви всміхаєтеся посмішкою, яка здається вам підхожою для такого випадку (не дуже широкою, щоб не втомитися протягом наступних двох годин, але такою, що свідчила б про ваш інтерес і мала відтінок дещо жартівливої цікавості); господар або його дружина — залежно від того, хто з них балакучіший, — сідають напроти вас і, поглядаючи то на ваше обличчя, то на повернуті до них догори ногами знімки, пояснюють кожний з них.

— Це тітка Анна в гондолі… А ось тут, ліворуч, на жаль, його не видно, стоїть палац, у якому моя дружина забула сумочку.

Відтак вони починають сперечатися, а ви відзначаєте про себе, що ця нещасна сумочка вже не раз спричинялася до дружніх вечірніх суперечок.

— А це хто? — питаєте ви.

— Ах, то одна родина, з якою ми познайомилися на пароплаві. Він — директор великої фабрики у Швеції, але обоє такі прості, скромні люди, правда ж, Терезо?

Ви перегортаєте сторінку за сторінкою і, спокійно муркочучи, слухаєте присипляючі пояснення господаря. Розглядаючи групові фото, ви вигукуєте «чудово»; якщо на передньому плані стоять діти, вчас сказати «дуже мило», коли ж на лоні природи бачите самого господаря, то захоплено бурмочете «граціозно» або ж «імпозантно».