Серед персоналу, безперечно, точилися розмови і про те, чим я займався до того, як мене помістили в лікарню, і що я маю багато грошей. Дівчина-Полум’я недавно сказала: «Шкода, що ми не були знайомі раніше. Ви мені, напевно, купили б норкову шубу». Я заперечив, мовляв, норкової шуби, можливо, й не купив би, але в мене було б досить вільного часу, щоб знайти для неї такий подарунок, який личив би її прегарному волоссю. Дівчина засміялась і захоплено мовила: «Ви, мабуть, були страшенно багаті», і в її тоні мимоволі забриніла повага. Виховуване в нас на протязі сторіч схиляння перед багатством виявляється таким сильним, що ми, — хай навіть нам особисто це не дає ніякої користі, — схиляємося в смиренній пошані не тільки перед багатим, але й перед кожним, хто колись був багатим або про кого ми лише думаємо, що він — багач.

Лікар сидів за столом і, коли я ввійшов, поглянув на мене серйозними очима, круглими, наче гудзики на мундирі.

— Сідайте! — запросив він. — Ви палите? Прошу!

Я запитав:

— Оповідати далі?

— Атож. Втім, можливо, якось по-іншому. Сьогодні я спостерігав за вами. Здається, на вас не справила великого враження проповідь і все інше.

Я признався, що це й справді так, що на таких речах я не дуже розуміюсь.

— Скажіть одверто, ви віруючий?

Лікар занадто досвідчений тактик, щоб поставити такого роду запитання без таємної думки. Досі ми старанно дотримувались у розмовах зовнішньої характеристики речей. Чого ж це раптом такий стрибок углиб душі? Навіщо це запитання, на яке, — він мусив би це знати, — я не зможу відповісти? Я декламую:

Лікар посміхається.

— «Фауст», — говорить він. Ще б пак, він це читав, можна було не сумніватись. — Вам здається безглуздим моє запитання?

— Безперечно, якщо ви сподівалися, що я на нього відповім.

Лікар говорить, що кілька хвилин тому він ще чекав відповіді, але тепер буцімто розуміє, що у мене немає бажання розмовляти щиро. Це знову-таки не відповідає дійсності, і тому я заперечую:

— Я справді не знаю, чи вірю. Бувають моменти, коли я просто звіряюсь на бога (а може, лиш спекулюю на цьому?), хоч, по суті, це те саме, і тоді я знаю, що нічого не знаю.

Лікар вважає, що віра часом така глибока й непохитна, що рівноцінна знанню; на жаль, про це твердить багато людей, котрі у вірі своїй зазнали краху. І взагалі, оте знання й оці балачки, балачки про все, що тільки знає людина. Це хвороба нашого часу — оте знання, ота віра в знання і безугавні розмови про все це. Певна річ, вони, люди наших днів, знають багато і плещуть язиками про все, що знають і навіть чого не знають. Діти — й ті не ідуть назустріч таємниці у шанобливому мовчанні; хіба що зовсім старі люди та божевільні зберігають її у своєму серці.

Наука і експеримент — ось, мовляв, передумови неухильно прогресуючого пізнання істини й звільнення людини від рабства забобонів, — продовжує лікар. Так наче поклоніння Пізнаному — це не той самий жалюгідний забобон і не вульгарне ідолопоклонство! І надто лозунг про служіння правді! Ніби він і до нього подібні дійсно про неї піклуються! Правда — це те, що вони вважають правдою і до чого самі прагнуть. Люди, в цьому немає сумніву, у всі часи боялися правди, вони вигрібали нори в землі, щоб захиститися від її штормового вітру. А наше покоління відрізняється тим, що ми не риємо для себе нір, а живемо з комфортом у приготовлених раніше сховищах.

Лікар прагне переконати мене у своїй правоті. В мене нема іншого виходу, і я кажу «гаразд», пообіцявши над цим поміркувати. Однак я не зможу повернутися туди, де витає зараз ця людина; вбрання, яке я носив замолоду, зараз уже не налазить на мене.

Після нашої позавчорашньої розмови лікар не виявляє бажання ще раз прогулятися зі мною крученою стежкою дискутувань. Він викладає в університеті й любить, коли до нього звертаються «пане професор». Дівчина-Полум’я виказала мені сьогодні цю таємницю, коли я чекав у кабінеті, й віднині саме так я називатиму його, бо наша приязнь що не день, то все більше зростає. Сьогодні я вже остаточно переконався, що моє перше враження про нього було помилковим. Виявляється, він мислить! Лікар також одвик від свого бадьорого: «Ну, як ми себе почуваємо сьогодні?»; натомість він тепер підсовує мені коробку з сигаретами і каже: «Будь ласка!»

Я запитую:

— Продовжувати?

І лікар відповідає, що коли в мене є бажання, він охоче слухатиме.

— Отже, я почав бити в литаври й кривлятися, і, щиро кажучи, робота ця давалася мені легко; нині я з задоволенням, а інколи навіть з жалем згадую про ті часи. Моїм колегам, здавалось, сподобалося, з яким натхненням я, новачок, брався за діло. В усякому разі, другого дня, коли ми снідали в директоровому фургоні, хазяйка сказала мені:

— З тебе, Пелехатий, добрий блазень. На щось інше ти навряд чи здатний, а це в тебе виходить прямо-таки здорово!

Бачите, пане професор, звичайна собі жінка, а вміє так розпізнавати людей; і хоч тоді я дуже пишався цією похвалою, — особливо тому, що її підтримала вродлива дівчина, — я ніби не зрозумів, чи, вірніш, навмисне не звернув уваги на той осуд, що бринів у її похвалі. Потім я ще не раз згадував слова директорші. І чим більше я над ними розмірковував, тим ясніше ставало мені, що ця добра жінка мала рацію. Можливо, саме про це і ви хочете дізнатися, заради цього тримаєте мене тут, годуєте, обстежуєте, як це у вас називається, із міною світської людини слухаєте мою безглузду історію. Я — блазень, і моє життя — суцільне блазнювання. Ну що, продовжувати? Якщо бажаєте, я готовий. Але я вас попередив. Ця жінка за кілька годин помітила в мені те, чого ви з усіма вашими тестами й професійною проникливістю не можете відкрити ось уже кілька тижнів. А скінчиться усе це тим, що ви все одно визнаєте її правоту.

Отож гарна дівчина, яку всі називали Бійя, підтримала пані директоршу і, усміхнувшись, глянула на мене. Її очі, лагідні зелені очі, здавалось, дивилися на світ і на все, що діялося в ньому, звідкись здалеку і ніби крізь серпанок смутку.

— Авжеж, — сказала вона, доївши бутерброд, — я страх як сміялася, коли він наслідував Стефана, тягаючи по сцені ланцюги.

Після сніданку, тільки-но я вийшов з фургона, до мене підбіг метальник ножів й ухопив за плече.

— Гей ти, — гукнув він, — стережись! Бійя належить мені! Ти знаєш, на що я здатний. Щоб не пришпилив тебе до дерева!

Я відповів, що матиму це на увазі, але заледве він відійшов, як до мене наблизився Стефан.

— Він тільки дзяволить! Я йому в вічі кажу: «Ти — нікчемна, паршива морда!» Нічого не бійся, а якщо дійде до лихого, гукни мене, я з ним швидко впораюся.

Добре йому говорити. На зайця виття гієни наганяє такий самий жах, як і рикання лева. А я — заєць. І хоч я щиро захоплююся героями, у мене з ними немає нічого спільного. Тому мене не дуже приваблювала перспектива відкрито піддатися чарам дівочої вроди і, виставляючи напоказ свої кращі риси, домагатися Бійїної прихильності, завоювати її симпатію і зрештою — любов. Звичайно, в такий спосіб я змусив би метальника ножів доказати, наскільки серйозною була його погроза, чи, може, він просто дзяволів, як запевняв Стефан. Але з огляду на те, що експеримент мав бути проведений на мені, цього разу я вирішив відмовитися від пошуків істини.

І все ж я кохав Бійю. Мені подобається, пане професор, коли ви посміхаєтесь самими лиш куточками губів. Це приязна, заохотлива, поблажлива і скептична посмішка. О, я знаю, кожен гадає, що безмежна любов і страждання випали тільки на його долю; але мушу вам признатися, що завжди з недовірою спостерігав за палахкотливим полум’ям своєї пристрасті. Неземне блаженство і пекельні страждання, вся ота винятковість почуття були недоступні для мене. Якщо хочете знати, моя любов завжди мала запасний вихід.