Алкоголь додав мені сміливості, отож я був не від того, щоб трохи побазікати з старим, але він, випростаний і суворий, здавалось, пильно стежив за двома дроздами на дереві, які галасливо ганялися один за одним, пурхаючи з гілки на гілку. Я не наважувався заговорити до нього й мовчки ковтав чудові фрази, що крутилися в мене на язиці. Аж ось відчинилися двері, і з жартівливо-привітною усмішкою до кімнати увійшла мати дівчини. Побачивши, в яке ми потрапили безнадійне становище, вона на мить збентежилась, а потім лукаво всміхнулася і вдавано моложавим голосом вигукнула: «Стіл накритий! Прошу вас, любі! — Вона вхопила мене під руку і, коли ми йшли затхлим коридором до їдальні, прошепотіла: — Дитя само все готувало. — І ніжно стисла мені руку, щоб надати особливого значення своїм словам. — Ах, як наша дівчина любить домашню роботу і з яким захопленням порається!»

Я сказав, що безмежно вдячний їм усім і що не варт було дівчині заради мене так старатися, на що мати, відчиняючи вільною рукою двері до їдальні, за якими виднівся накритий стіл із срібними виделками і скрученими у конус серветками, відповіла: «Але ж вона робила це з насолодою! Їй хотілося показати, що вона вміє не тільки писати рахунки».

Ми посідали за стіл, і, поки мати насипала в тарілки суп, дівчина теж сказала, що це вона сама все готувала, і просила не бути суворим; мовляв, у неї досі не було справжньої практики, хоч в особі матері вона має чудову терплячу вчительку.

Я заспокоїв її, запевнивши, що все, безперечно, вдалося на славу, а коли що й не так, то навряд чи я помічу, бо звик до значно гіршої їжі. Старий, так, ніби мене тут і зовсім не було, похмуро заявив, що всім смакуватиме, й одразу ж заходився їсти; господиня додала, що, дякувати богові, вона ніколи не заощаджувала на їжі, адже досі в них завжди всього було вдосталь. Тим часом ми мужньо впоралися з обідом, і мати дівчини запропонувала нам, молодим, піти надвір трохи подихати свіжим повітрям. Вони зі старим годинку відпочинуть — у їхньому віці це корисно. Старий, похмурий, як водій трамвая, не вимовивши й слова, вийшов з кімнати. Гуляючи біля будинку, як нам порадили, ми розмовляли про наших колег з крамниці. Запрошення в гості, незважаючи на важкий перебіг моїх візитів, усе частішали, і через рік я приходив до цих добрих людей кожної неділі. Одного разу, коли я сидів, як і завжди мовчки, навпроти старого й з нетерпінням чекав радісного вигуку господині, яким вона завжди запрошувала нас до столу, старий неждано запитав мене: «Які у вас, власне, наміри щодо моєї дочки?»

Не подумавши, я бовкнув: «Ніяких», що не суперечило правді. Він спалахнув і вигукнув, що це найгірше, чого тільки можна було сподіватися! Коли вже, мовляв, мої взаємини з його дочкою зайшли так далеко, то я мушу, якщо хочу бути порядною людиною, з нею одружитися. Звичайно, нічого зайвого я собі з дівчиною не дозволяв, однак ціна, заправлена старим за недільні обіди, видалася мені не надто високою, хоча різкість, з якою він виклав свою думку, дещо вразила мене. Відверто кажучи, сам собі я здавався не дуже завидною партією, але, не знаючи, як виплутатися з цієї історії без зайвих неприємностей з її батьками, я сказав собі, що ця дівчина з налитими щоками і щирими очима може стати моєю дружиною, як і будь-яка інша. Я відповів старому, який не зводив з мене обуреного погляду, що проти цього нічого не маю, і тоді він пом’якшав: «Вона в їдальні, ідіть і скажіть їй про це!»

Я пішов і усе їй сказав. Мене трохи неприємно вразило те, що дівчина, почувши мої слова, заплакала; я ніяк не міг збагнути чому моя несмілива пропозиція викликала в неї таку зливу сліз, і оскільки вона й не думала припиняти своїх ридань, я хотів уже вийти з кімнати й повідомити старого (я вважав це своїм обов’язком) про невдале сватання. Але дівчина раптом підвела голову й крізь сльози сказала: «Все склалося так чудово й несподівано, що я навіть не знаю, що відповісти». Цієї миті в їдальню нагодилася мати, радісно обняла дочку, поцілувала її й мовила: «Ох, треба було все ж таки дати дитині трохи подумати». Але старий, — він також стояв біля дверей, — буркнув: «Дурні балачки!» Того ж дня ми відсвяткували заручини. Я привіз свою матір, присутність якої, за переконанням батька нареченої, була необхідна на цій церемонії, і настрій у домі став рожевий, як черепашка на їхньому столі.

Отаке-то було! А зараз я втомився. Якщо ви, пане доктор, не заперечуєте… Ні, мені зовсім не важко говорити про це, але я відчуваю, що починаю пропускати незначні деталі, як і завжди, коли не можу як слід зосередитись. Прошу, запитуйте! Чи любив я дівчину? На це запитання нелегко відповісти. Якщо вас цікавить, чи мене пристрасно і непереборно тягло до неї, то мушу признатись: ні! Якраз таке почуття у мене нелегко викликати; я взагалі люблю людей на віддалі. Зблизька вони видаються мені надто пустими і нікчемними, щоб хоч трохи заслуговувати на мою симпатію.

Якщо для вас це буде приємно, я продовжу свою розповідь іншим разом. Чорні хмари затягають небо; і якщо вночі піде дощ, вітер розжене з неба оцю мильну піну, мені легше буде зосередитись і висловлювати свої думки лаконічніше.

— А що я вам казав, пане доктор! От і дощ! Я люблю дощ; адже це вже щось певне, що не викликає сумніву і на що треба зважати. Тільки ота гидка перехідна пора з розкислим небом, у якій немає нічого таємничого, викликає в мене огиду, наче в’януча троянда, що нестримно і безстрашно зраджує свою таємницю. А дощ — і саме отакий (придивіться-но до прямовисних смуг за вікном і прислухайтесь до дзюркотіння води у риштаку), — повертає світові властиве йому сіре обличчя і взагалі притаманний йому вигляд.

Продовжити розповідь? Охоче! Це під вашим впливом, передусім під впливом пильного лагідного погляду ваших очей, мені починає подобатися моя історія. Хіба варто заперечувати, що я, хто досі був заглиблений у себе і неприступний, тепер з насолодою прислухаюся до власних слів і кидаюсь у потік балакучості, що пробуджується в мені і, не чинячи опору, здаюся на волю його ніжних хвиль? О господи, захисти мене від клятої балакучості!

Отож ми заручились. Другого дня ми знову пішли на роботу, і спершу в нашому житті нічого не змінилося. Принаймні для мене. Зате з моєї нареченої наші колеги вже більше не глузували, вони навіть подарували нам електрокамін, один з тих, що продавалися у нашій же крамниці. Більш того! Незабаром я помітив, що до неї почали ставитися з пошаною, яку завжди — хай навіть не без заздрощів — виявляють наполегливим людям, що ані на мить не забувають про мету і, завдяки своїй настирливості та прямоті, зрештою, досягають її, в той час як ми, ненаполегливі, марно ганяємося за барвистими метеликами наших мрій. Що з того, що це люди без поривань? Природа наділила їх завзяттям, а в наших головах з’являється тисяча спокус на годину. Вони, оті цілеспрямовані, необхідні для педагога у його виховавчій роботі, як гній для сільського господарства, на їх прикладі непристосованим до життя людям пояснюють, як розумно й справедливо влаштований світ, де лагідні досягають блаженства, а наполегливі — земних благ.

Про одруження поки що годі було й думати, адже моя платня і надалі залишалася такою сміховинно мізерною, що навіть я вважав, що за свою скромну працю заслуговував на більше. І мрії мої були ті ж самі. І моє ставлення до нареченої анітрохи не змінилося. Коли дівчини не було поруч зі мною, я зовсім забував про її існування. Правда, вона докладала всіх зусиль, щоб це траплялося якомога рідше; більшість вечорів я змушений був сидіти разом з нею і обговорювати умеблювання нашої майбутньої квартири. Вона вирішила, що весілля нам слід відкласти ще на чотири-п’ять років, що за цей час на вечірніх курсах (передусім іноземних мов) ми повинні дістати освіту й набути стільки знань, щоб потім зайняти добре оплачувані посади; в перші роки після одруження вона мала намір працювати далі й увесь свій заробіток (а також частину мого) заощаджувати, поки капітал не зросте до таких розмірів, коли можна буде з повним правом плодити дітей. Пізніше, при незмінному бюджеті, ми повинні будемо, незважаючи на зростаюче благословення дітьми, щомісяця відкладати певну суму. Коли нам поталанить — при щасливому збігові обставин, які мали оберігати нас від усякого лиха й хвороб, — через якихось двадцять п’ять — тридцять років ми зможемо купити невеликий будиночок.