Литмир - Электронная Библиотека

— От і гаразді — кивнув головою хазяїн. — Я так і думав. А вона й справді крихітка, чи не так? Можеш одразу ж братися до роботи. Ось тобі піджак, ніс і капелюх. Он там лежить грим. До речі, ти не поцікавився, скільки одержуватимеш.

Я відповів, що для мене це не має значення, аби тільки було де переспати і що поїсти.

— От і гаразді — повторив він. — Ти маєш рацію! Мільйонером я тебе однаково не зроблю; спершу побачимо, як ти себе покажеш, а потім поговоримо і про платню.

Я запитав його, де мешкатиму, бо останньої ночі мені довелося спати, сидячи під деревом.

— У нас є два фургони. Вони належать мені. Тут усе належить мені, — гордовито додав він. — Я — бос! У більшому сплю я, моя дружина та її тітка — міс Фатіма. Ти спатимеш у другому фургоні, разом із Стефаном і тими двома.

— Разом із дівчиною? — здивувався я.

— Звичайно! Це тебе непокоїть?

Того ж дня я став до роботи, і коли перестав боятися людей, що вирячувалися на мене, почав розважати юрбу страшенно безглуздими і грубими жартами.

7

Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник —хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя — твердо вірити у щось!

Всіх нас зібрали до великої зали, де стоїть фісгармонія; всіх — це значить персонал, вільний у цю годину від інших обов’язків, і хворих, за котрих не боялися, що під час проповіді у них почнеться приступ. Дівчина-Полум’я (у нас із нею останнім часом налагодилися дружні стосунки, і при першій-ліпшій можливості ми непомітно дражнимо одне одного) якось прохопилася, що «Товариство» відвідує нас один раз на рік і що керівництво лікарні вважає це за високу честь, бо до нього входять жінки впливових і грошовитих чоловіків.

Готувалися до цієї зустрічі довго. Всім хворим наказали поголитися і надягти свою найкращу одежу; і щоб не здумали, бува, бешкетувати або сміятися! Найголовніше ж — ніяких ідіотських вибриків! Та воно й зрозуміло, адже божа благодать — річ серйозна.

Жінки співали, чоловік із ослячим обличчям акомпанував їм на фісгармонії, а у важких або особливо повчальних місцях і сам підтягував хрипким голосом. На початку церемонії лікар виголосив коротеньку привітальну промову, в якій від імені всіх присутніх трохи квапливо подякував Пробудженим за те, що вони й цього року не забули про нас. Він, мовляв, особисто, так само, як і всі ми, радіє цій чудовій годині, яку вони дарують нам. Після перших двох пісень, якнайстаранніше, з великим запалом і екстазом виконаних жінками на повний голос, слово узяв проповідник. Палко привітавши нас, він заявив, що для нього і його сестер во Христі побути сьогодні серед нас і помолитися з нами справжня насолода.

Далі він довго говорив про бога, з яким у нього, як і в багатьох інших людей, начебто існувало повне взаєморозуміння. Проповідник вважав, що доля людини часом буває жорстока (звичайно, для користі самої ж людини, бо господь, посилаючи те й друге — і радість, і страждання, — безумовно знає, що для кого підходить) і часто весь її життєвий шлях — це сама кара божа. Однак чим тяжча боротьба тут, на землі, тим радісніше лунає «осанна» ангелів на небі і тим більша насолода чекає на них у раю.

— Тут немає місця для сумніву… — проповідник зробив коротеньку паузу, а жінки хором гукнули «алілуя».

Так само добре знав він і про те, що на тому світі для вбогих духом, без жодних на те зусиль з їхнього боку, уготоване затишне й перспективне місце серед святих. Йому, мовляв, особливо хотілося б переконати в цьому саме того, хто гадає, ніби його oбійшлa доля. Анітрішечки! Господь у своїй всеосяжній доброті дбає про всіх, жоден листок не впаде з дерева без волі божої. (Знову пауза, і знову прогриміло могутнє «алілуя»).

— Хіба можна уявити собі більшу втіху і насолоду, як та, що на небі? — вигукнув він, а коли ніхто нічого не відповів, провадив далі: — Авжеж що ні! Які ж то радощі чекають у раю на кожного, хто шукає спасіння в каятті, хто живе життям праведника!

В залі стояла тиша, тому він заходився детально змальовувати ці неземні радощі. Але, видно, вони були дуже мізерні, в усякому разі, в них не виявилося тієї могутньої сили, яка справила б враження на божевільних, і тому з облич слухачів не сходив стомлений і безтямний вираз.

Особливого значення проповідник надавав милосердю, свою проповідь він закінчив словами:

— Милосердя — це все! Милосердя ламає мури!

Дами з насолодою прокричали тричі «алілуя», ніби прагнучи заглушити всі конкуруючі звернення до бога й випередити їх на шляху до неба.

Якийсь час Пробуджені ще співали, потім зібрали свої пожитки і, непевно посміхаючись та зі страхом у очах, почали прощатися з нами: адже атмосфера в божевільні, навіть для тих, на кого зійшла божа благодать, неспокійна.

Дощ не вщухав, а тому нас усіх залишили в залі. Хтось із божевільних сів за фісгармонію, натиснув на клавіші й несамовито загорлав «алілуя», аж поки не прийшли два санітари й силою не відтягли його від інструмента. До мене наблизився бородатий і сильно скосив очі…

— Молодий чоловіче, — сказав він, — станьте впритул до мене… ближче… я вам кажу ближче, до дідька… так, щоб торкалися носки наших черевиків… отепер добре.

Це було не так просто зробити, тому що поперед себе він носив, наче мішок з картоплею, здоровенний живіт, і мені довелося відхилитися назад, напруживши всі сили, щоб не впасти. Старий дивився на мене суворо, але не гнівно. Враз він підняв і швидко опустив голову, його борода ковзнула по моєму обличчю, наче віник.

— Відступіть, — звелів він. — Ось так я вітаюся з людьми, які мені до вподоби. Як ваші успіхи?

— В чому?

— У пошуках правди.

Я признався, що не знайшов її. Тоді старий, зареготавши, пояснив, що інакше й не могло бути, бо правда в нього.

— Ви чули, що тільки-но розповідав отой чоловік? Він нічого не знає, нічогісінько! Мені кортіло сказати йому про це, але поруч зі мною стояв старший санітар. Однак я запевняю вас, йому і справді нічого не відомо. Зате я знаю все. А де Шукач? Чи балакали ви з Шукачем?

Дізнавшись, що я і досі не знайшов на це часу, він скипів. Мовляв, якого біса в такому разі я до нього в’язну. Адже він наказав мені спочатку вислухати Шукача й повчитися у нього.

— Чому я все знаю? — провадив далі старий. — Мовчіть! Не відповідайте! Виказати вам секрет?

— Еге ж.

— Тому, що я кошу очима. Ви здивовані, правда ж? Вірю вам, молодий чоловіче, вірю. Мені самому, щоб збагнути це, знадобилася більша частина життя, якому вже скоро буде кінець. Я хочу… авжеж, я хочу, молодий чоловіче, бо ви мені сподобались… я хочу повідати вам таємницю. Тільки, — він підніс мені до обличчя кулак, — нікому анімур-мур, бо інакше… і пообіцяйте мені, що ніколи, ні за яких обставин, навіть на війні, не станете самі косити очима. Можете дати таку обіцянку?

Коли я пообіцяв, він вів далі:

— Погляньте он на ту картину на стіні! Бачите?

Я відповів, що бачу, і тоді старий наказав мені заплющити одне око.

— А зараз ви бачите?

І коли я знову кивнув головою, він, з усієї сили луснувши мене по плечу, загорлав:

— У цьому й полягає весь секрет! Ви дивитесь обома очима в ту саму точку! Марна трата часу! У цей нераціональний спосіб ви ніколи всього не осягнете. Марна трата часу, кажу я вам! Погляньте краще на мене: одним оком я дивлюся на картину, а другим — на вас. Я бачу вдвоє більше за будь-кого, тому я вдвоє більше й знаю. Ви знаєте лише половину, а я знаю все.

До нас підійшов санітар і попросив мене зайти до лікаря. Останнім часом мої стосунки не лише з Полум’ям, але і з санітарами значно поліпшились. Коли я тільки-но потрапив сюди, кожен гукав мене не інакше як: «Гей, ви там, ходім до шефа!» Відтоді ж, як санітари помітили, що лікар шанує мене, а надто коли пішов поголос, що ми з ним інколи навіть випиваємо по склянці вина, всі вони почали ставитися до мене з пошаною. Тепер санітари вітаються зі мною на сходах, а коли мене кличе лікар, звертаються, приміром, так: «Вибачте, будь ласка, шеф хотів би, щоб ви до нього зайшли».

9
{"b":"263573","o":1}