Отже, лікар (загалом у мене немає впевненості, що він зовсім не здатний мислити; дві зморшки з обох боків його рота, — навіть якщо вважати, що цей рот лише умовно і випадково належить до цього ситого круглого обличчя, — можливо, є ознакою певної інтелектуальності) вважає, що моя поведінка була ненормальною, з чим я не можу погодитись. А коли я питаю, що він розуміє під словом «нормальний», він усміхається до мене самими лише куточками губ, і я відчуваю, що наша розмова починає розважати його. Лікар любить пояснювати поняття, про які заведено говорити загальними фразами, нічого певного про них не відаючи, хоч для нього, з огляду на його професію, смисл їx має бути зрозумілий.

Він пояснює мені: «нормальне» — це те, що відповідає нормі; і коли він це говорить, з виразу його полохливих риб’ячих очей видно, що він хитрує, вдає з себе простачка, аби тільки викликати в мене заперечення. Більш того, я навіть переконаний, що його рудоволоса дівчина стенографує в глибині кімнати кожну мою відповідь, щоб пізніше лікар міг з упевненістю визначити те, що він називає моїм характером. Я охоче йду йому назустріч, адже й мені це приносить тиху, маленьку радість, коли я спостерігаю, як, досліджуючи мою психіку, він вдається до карколомних трюків, немов танцюрист на канаті.

— Отож, відповідати нормі — значить відповідати загальному, буденному? — питаю я, і лікар стверджує, хоч, звичайно, з застереженням:

— В певному розумінні.

Його слова спонукують мене запитати, чи, в такому разі, кожного, хто поводиться і думає не так, як на його місці це зробила б людина з посередніми здібностями, слід садовити в божевільню. У відповідь він каже, що я софіст і що в мене талант адвоката.

Чому мені не вистачає витримки? Це моя слабість. Подібні розмови, хоч мені й не важко їх провадити, а йому вони приносять навіть певну втіху, через кілька хвилин починають мені набридати, і тоді я знову замикаюсь у собі й мовчу, а в його риб’ячих очах гасне блиск.

— На сьогодні, мабуть, досить, — каже лікар і, не приховуючи свого розчарування, дивиться повз мене у вікно, так що вогненний шар, який висить уже над самим горизонтом, відбивається у скельцях його окулярів. — Чи не могли б ви завітати до мене о тій самій порі завтра?

Навіть у цьому є щось варте уваги: він не наказує, він просить!

— Ну, як ми себе почуваємо сьогодні? — запитує він, а я відповідаю:

— Дякую, сьогодні ми почуваємо себе чудово.

— Чи й сьогодні ви не маєте наміру говорити?

— А хіба це для вас так важливо? — запитую я в свою чергу.

Він відповідає:

— Щиро кажучи, так; і не стільки як для лікаря (хоча й лікареві це цікаво знати), скільки для людини. Ви дивний, і те, що ви там устругнули, це… ну… ну, як вам сказати…

— Чудернацьке, аномальне, — допомагаю я йому.

— Якщо хочете знати, настільки аномальне, що мені дуже хотілось би збагнути ваш внутрішній світ.

Я ладен йому розповісти все, про що він хоче дізнатися, але мені важко відділити важливе і гідне того, щоб про нього говорити, від нецікавого й буденного. Я також не знаю, з чого почати.

— З дня народження.

Про це в моїй пам’яті нічого не збереглося, окрім хіба певності, що таке колись було. І, якщо вірити моїй матері, це сталося, — згідно з її волею і за розпорядженням акушерки, — на кухонному столі, бо мати не могла допустити, щоб її постіль ще раз була закаляна кров’ю, як під час народження моєї сестри.

— О, у вас є сестра? Цікаво!

Лікаря це, звичайно, анітрохи не цікавить, і я поспішаю внести повну ясність у цю справу:

— Їй було десять років, коли вона померла. Допомагаючи матері прати білизну, вона вивернула на себе відро з киплячим лугом і попекла все тіло.

— Який жах! — вигукує лікар, а дівчина-Полум’я дивиться на мене так, ніби я заслуговую на співчуття.

Мені від цього стає трохи ніяково, і я відповідаю:

— Моя мати теж так сказала. Мені було тоді всього вісім років, і на мене це не справило великого враження.

Розмова знову починає мені набридати, але я обов’язково мушу взяти себе в руки. Я намагаюсь переконати себе, що ця розповідь надзвичайно багато важить для мого життя і що саме життя, цей каскад випадкових вражень, для мене також важливе.

— Коли я розповім усе, що вас цікавить, то зможу піти звідси?

— Як тільки я складу звіт і передам його органам влади, ви будете вільні, це я вам обіцяю. А що ви збираєтесь робити далі? У вас є якісь плани?

Оскільки я вирішив розповідати, мені не хотілось критися від нього.

— Я помандрую до моря.

— До моря? Чого?!

— Ото ж бо воно і є, пане доктор, саме з цього усе й почалося. Ще в дитинстві…

Лікар робить знак рукою, обертається і каже:

— Фрейлейн.

Дівчина одразу ж підводиться, поправляє халат і з серйозним виразом обличчя виходить з кімнати. Він чекає, поки зачиниться двері, потім подається всім тілом уперед, спирається ліктями на стіл, переплітає пальці й говорить, дивлячись на мене радісними очима дитини:

— Отже, що ви хотіли сказати?

У цій строгій приймальні, яка стала ще строгішою, коли з неї вийшла тендітна дівчина з білою шкірою на колінах, під пильним поглядом круглих лікаревих очей я раптом відчув, що моя природжена весела байдужість потроху зникає, і я повторив:

— Так, з цього усе й почалося! Вам слід знати, пане доктор, що ще в дитинстві я з насолодою поринав у мрії, яким не було ні меж, ні краю. Не лише уві сні, але й після пробудження, а також перед сном в моїй уяві поставали картини, що бентежили мене своєю красою. Бентежили, бо в них ішлося і про моє безрадісне життя: я бачив, скажімо, кухонну шафу або дорогу до школи; але в мріях моїх все це губило свою жахливу нудотність і безсумнівну корисність, і хоч зовні залишалося незмінним, здавалося, починало випромінювати якесь надзвичайно приємне й радісне світло. Мене розчаровувала, однак, та обставина, що картини втрачали свою чарівність, тільки-но я починав їх сприймати свідомо або ж коли мені варто було поворухнутися. Але коли я стомлювався і засинав, зринали нові картини, які супроводжували мій сон.

Ви, певна річ, можете не повірити в те, про що я розповідаю, мовляв, це нічого не варті спогади дитинства, хоч мені добре відомо, що для вашої професії сни такі ж важливі й приємні, як, скажімо, для різника відгодоване на заріз теля. Смієтеся? Гаразд, але не заперечуєте? Щоб ви знали, я і нині поринаю щоночі в ті самі сни; навіть отут, у палаті, до якої ви знайшли за потрібне помістити мене разом з дев’ятьма божевільними, кожному з яких запросто може спасти на думку весела ідея вхопити мене, коли я сплю, за горлянку. Отож і тут я щоночі тікаю з цього світу практичності й користолюбства. А вдень мені нічого не лишається, крім інертної байдужості і надії, що наступної ночі мене чекає новий радісний сон.

І хоч мені досі ще ні разу не щастило зберегти чіткість уявної картини принаймні на секунду після її усвідомлення, я з часом помітив, що при одному положенні тіла цей стан радісного піднесення наставав швидше, ніж при іншому. Скажімо, коли я лягав на живіт і заривався обличчям у подушку так, що ставало важко дихати; або, заплющивши очі, закочував їх так, що вони починали боліти; або ж коли я з усієї сили притискав до піднебіння язик і мені починало здаватись, ніби рот і горлянка у мене вщерть забиті густою кашею. Більш того, я вже наперед знав: певне положення викликає певну низку картин. Коли я, наприклад, притисну язик до піднебіння, до мене обов’язково приходить те, що я називаю мрією про море. Правда, переді мною не обов’язково постає море. Це може бути який завгодно предмет, про який лише мені відомо (пояснити цього я не можу), чому саме він належить до мрій про море.

Ще в дитинстві тікав я у світ мрій (причому, як я вже говорив, не чекав пасивно, поки хвиля викине мене, наче деревину, на його мальовничий берег, а старанно й систематично вивчав умови, за яких найпевніше і найлегше в нього можна перенестись), і причина цього криється в тому, що мої дні і загалом увесь тісний світ, у якому я жив, були дуже безрадісними. Моя мати була жінка нечула. Вона, наскільки це було можливо для її черствого серця, любила мене, однак через виразку шлунка вела самітне, відлюдницьке життя, і мене, — особливо після смерті сестри, а також коли я закінчив школу, — не відпускала од себе ані на крок; день у день я допомагав їй. Вранці ми розносили газети, а потім тихими темними вуличками мовчки котили лозові коляски з чужими дітьми.