Торік вона померла, і хоч я розумів її не більше, ніж розумієш, скажімо, людину, з якою тричі зіграв у карти, вона завжди зустрічала мене з якимсь зворушливим хвилюванням. Мій батько був п’яниця. Ну, ще б пак! Ви одразу ж подумаєте про спадкову схильність. Її, звичайно, не можна заперечувати; але ж хіба не всі ми вкрай обтяжені брудом наших предків?

Мрія про море була чи не найпершою моєю мрією і водночас такою, яка ще й досі живе в моїй душі. Певна річ, зміст її змінювався, але сама вона постійно належала до тієї ж самої групи мрій, німа, захоплююча краса яких відкривалася тільки мені. В дитинстві це була, як правило, картина, яку я бачив, коли довго притискав язик до піднебіння і, внаслідок неприродного напруження, втрачав зв’язок з реальною дійсністю й переносився у благодатні сфери, де все було ясне та спокійне: я стояв на березі моря і вдивлявся в його далечінь. Переді мною — смуга піску, праворуч і ліворуч — південні дерева, назв яких я не знаю, і над усім цим — безхмарне небо. А далі — море! Неосяжне, вдалині воно зливається з небом, непорушне, як на поштовій картці, з одноманітними хвилями, ніби на зачісках, які бувають в чоловіків у кращі роки їхнього життя, коли вони пишаються тим, що ніхто не вгадує їх віку.

Чи я вже згадував, що мрії мої ніколи не пов’язувалися з дією? Вони були, так би мовити, звільнені від дії, і я в них виконував лише роль захопленого глядача. А що мені ввижалося море і саме отаке скам’яніло-спокійне, хоч з берега ніби й долинав шум прибою, — це, мабуть, зв’язане з якоюсь хворобливою звивиною у моїй душі. Мені здається, що я йду крізь життя легко, наче танцюючи, але обтяжений душевним камінням, подібно до того, як цілком нормальні люди часто бувають обтяжені камінцями у жовчному міхурі. У тонкощах усього цього я ніколи не міг розібратись, однак не сумніваюсь, що ви, досвідчений лікар… Ну, от ви знову посміхаєтесь, але можете мені повірити: я думаю, коли говорю. Це, між іншим, також одна з моїх особливостей — я майже завжди думаю, коли розмовляю з кимось. Не через якісь там переконання, а тому, що навіть найменша брехня лягає мені на плечі непосильним тягарем. Ви, безумовно, маєте рацію: брехня часом буває корисна і навіть вигідна. Але з іншого боку, для мене навіть вигода стає тягарем. І от ви, як досвідчений лікар, зробите висновок про надломлений стан моєї душі. Але хто знає, може, коли я закінчу оповідати, ви не приховуватимете од мене цих висновків.

Не приховуватимете? Так? Дякую! Буде дуже повчально дізнатися про себе те, чого не знаєш. У вигляді якої картини постає сьогодні переді мною мрія про море? О, звичайно, я про це зовсім забув… Нині це вже не море, хоч, по суті, це все-таки море, розумієте?! Мені ввижаються три чоловіки. Чорні чоловіки, і все навкруги темне, тільки вони освітлені. Рис їхніх облич я, зрозуміла річ, згадати не можу і тому припускаю, що вони взагалі не мають облич. Втім, це не має ніякісінького значення; що слід пригадати, так це їхнє волосся, з точнісінько такими хвилями, як на моєму морі. Безперечно, було б дещо спрощено говорити, що ці три чоловіки з хвилястими зачісками уособлюють море. Я добре розумію, що це не так, і все ж таки вони — море! Ну? Невже ви справді це розумієте? Браво! Отут якраз і видно, яких дивовижних успіхів можна досягти, ретельно вивчаючи людей.

Мені було б прикро, якби всі ці дурниці, про які я вам оповідаю, такі нікчемні для інших, ви сприйняли як ознаку мого божевілля. Якщо ви (а можливо й не ви, а ті, хто доручив вам цю справу, тобто органи влади) хочете з’ясувати, чому саме втяв я ту штуку з фабрикою, то знайте: тут важливу роль відіграла моя мрія про море. Мені дуже прикро, якщо я наганяю на вас нудьгу, але ж хіба я винен, що світ влаштований так невдало, що в ньому все суттєве майже завжди здається нудним? Вам смішно? Мені це приємно, оскільки і я починаю відчувати задоволення від розповіді, а ви — чудовий слухач. Так, так! Де потрібно, ви киваєте головою, не дуже часто позіхаєте, завдяки чому зовсім не створюється враження, ніби ваші думки витають десь-інде.

Гадаю, на цьому нам слід сьогодні закінчити. Вже пізно, мої товариші давно повечеряли і чекають, коли погасне світло. Якщо ви завтра або в будь-який інший день викличете мене сюди, я охоче оповідатиму далі; до того, мені хотілось би скласти певний план, щоб не дуже відхилятися від основної теми.

Ні, ні, запитуйте, будь ласка! Чому я тікаю у світ мрій? А чи справді я тікаю? Гадаю, що ні; у всякому разі, життя не лякає мене, якщо ви це маєте на увазі. Я не знаю, як ясніше висловити свою думку, але мені здається, що у мріях людина значно ближче добирається до суті речей!

Вже чотири дні, з неділею включно, лікар не викликав мене до себе. Хіба не все одно? Неділі у нашому житті такі ж одноманітні й химерні, як і всі інші дні. За он тими деревами тягнеться білий мур, яким нас відгороджено від світу, — біла смуга на тлі зеленого ландшафту.

Здається, моя справа зрушила з місця. Можна собі уявити, як десь розпухає папка з моїм прізвищем, і це відрадно, — адже мені повертають право на життя. Певна річ, я маю на увазі не життя як таке, — тут сумніву не може бути, — а існування серед суспільства, що дуже швидко стає сумнівним, коли певним індивідом не цікавляться органи влади. Уявімо собі абсурдність становища людини, не занесеної в жоден з офіційних документів: вона не лише виключена з людського суспільства, а набагато гірше — її нібито взагалі немає. Хоч людина живе! Живе — і не існує. Отож тепер моє існування починає, хвалити бога, знову набирати відчутних форм. Вчора мене обстежили. Рудоволоса секретарка в цьому брала участь. Вона проявила себе з найкращого боку і з деяких моїх відповідей навіть сміялась. Я називаю її Полум’я (не моє Полум’я; я в неї не закохаюсь, бо це було б надто кумедно в моєму становищі. Але її волосся спадає, наче язики полум’я, на білий халат — полум’я, у яке хочеться занурити руки!). Таким чином, на мене завели історію хвороби. Це трохи стомливо, хоч, зрештою, навіть цікаво. Переді мною поклали кілька аркушів паперу з сірими або кольоровими плямами, і я мусив розповідати, що мені нагадують їхні контури. Спочатку я збентежився, бо поруч мене сиділа дівчина і, подаючи аркуші, кілька разів торкнулася моєї руки. Кожного разу на за-питання, що я бачу, я відповідав, кидаючи короткі погляди на аркуші: «Метелика», поки вона не зажадала, щоб я уважніше придивлявся до деталей, і відтоді на кожному аркуші я намагався розрізнити кілька предметів. Мені також доводилось підшукувати слова-синоніми і все інше, що буває в такого роду іграх, а наприкінці я запитав Полум’я, що ж я за людина. Однак вона не схотіла відкрити таємницю обстеження, а тільки сказала, що шеф сам вивчить усі мої відповіді, які вона старанно записала, й на їх підставі зробить власні висновки. Ні, вона мені цього не скаже, хоча, коли б захотіла, їй було б це неважко зробити, адже вона досконало вивчила всі ці методи обстеження і, крім того, за час своєї роботи в цьому закладі набула ще й досить великого практичного досвіду, так що сам шеф нерідко кладе перед нею аркуш паперу й питає, яка її думка. Ні, ні, не варто навіть наполягати — вона цього не може зробити. Звичайно, вона могла б натякнути, але випереджати у фахових висновках шефа не може: їй здається, що у мене загострена реакція на червоне.

Я подивився на її волосся і відповів:

— Цілком можливо. Втім, так воно і є, в цьому не може бути сумніву.

Дівчина вмить усе збагнула і засміялась. В душі я ще раз заприсягнувся не закохуватись у неї, хоч, власне, й сам не знаю, чи цей намір можна вважати добрим.

Проте не лише через Полум’я моє перебування в лікарні з дня на день ставало дедалі приємнішим. Мені навіть цікаво починає бути тут, і сьогодні я почуваю себе між цими людьми справді як удома. І коли б не мандрівка до моря, яка врешті колись-таки повинна відбутись, у мене не було б ні найменшого бажання опинитися по той бік муру, на котрий я тепер поглядав майже як на захисний вал. Я мав розмови з деким із тутешніх мешканців і мушу сказати, вони були досить своєрідні. Коли б у мене з’явилось бажання трохи поміркувати, вони могли б виправдати кілька безсонних ночей. Однак думати мені зовсім не хочеться, сплю я зараз чудово, і навіть крики хворих спросоння не змушують мене більш підхоплюватись, як це бувало спершу, коли я тут тільки-но опинився. Тепер вони не заважають мені спокійно споглядати трьох чоловіків із хвилястим волоссям, котрі, звичайно, не являють собою моря — і все ж таки є ним! Адже кінець кінцем все чимось є, і тому все є також усім…