Ми розіслали запити нашим закордонним представникам і одержали безліч захоплених листів з цілою низкою пропозицій. Цього разу ми вже не хотіли покладатися на власні обмежені знання про чужі землі й відрядили до різних країн психологів для вивчення побуту народів. Тільки ознайомившись із їхніми повідомленнями, ми розпочали випуск видозміненої продукції, й незабаром її зразки для найважливіших районів збуту були готові. У Сполучені Штати ми надіслали огрядного гнома, під назвою «Традиційний європейський гном». Водночас ми подарували американському президентові для його зразкової ферми гнома-велетня заввишки в шістнадцять метрів. Більшого за нього й до сьогодні немає в світі, десь серед моїх речей зберігається лист із власноручним підписом президента, у якому він тепло дякує нам.

В Німеччину ми мали намір надсилати особливо виготовлених гномів із гумовою пробкою внизу. Куди їх не постав, вони скрізь прилипають, а повалиш — негайно ж підводяться. Для Австрії ми підготували усміхненого гнома з обличчям Франца-Йосифа [3].

Найбільшої мороки завдала нам сама Швейцарія. Але незабаром ми й тут знайшли чудовий вихід. Ми створили гномів-солдатів із ранцями, що мали ззаду проріз і, таким чином, правили за копилку. Успіх був колосальний; але саме тоді, на жаль, сталася подія, яка надовго вивела мене із стану рівноваги.

Коли надійшли перші замовлення на нашу нову продукцію (у нас на фабриці було вже зайнято на той час понад вісімсот робітників і ділки з головної вулиці шанобливо вклонялися мені), помер мій компаньйон. Від перевтоми.

Дедалі частіше я думаю, що настав час тікати звідси. Інколи мені здається, що я потроху втрачаю розум. Доведеться скорочувати свою розповідь, і хоч мені шкода розлучатися з лікарем із риб’ячими очима, я мушу поспішати, а надто після того, що я пережив тут минулої ночі і особливо сьогодні вранці.

Якщо зважити на те, де я перебуваю, вчора друга половина дня розпочалася для мене досить спокійно. Я сидів під кущем бузини на одній з віддалених лав, де людину ніхто не бачить і звідки можна бездумно дивитися на західну стіну будинку та на сарай. Вряди-годи із сарая вийде робітник або, похнюпивши голову, стомленим кроком прочвалає хворий, і серед тиші під його черевиками зашурхотить пісок. Важко навіть уявити собі, що десь по той бік муру вирує життя, люди поспішають на трамвай, пишуть листи, невпинно турбуються про безліч сміховинних речей, в той час як я у цім гіднім заздрощів тихім та безпечнім куточку споглядаю траву, що, наче срібло, переливається під подувами вітру, і з невідомою мені досі радістю весь поринаю в минуле.

Почулися кроки. Нахилившись уперед, я побачив Косоокого. Я гадав, що він пройде мимо, бо з доріжки помітити лаву було неможливо, але він звернув на траву, обійшов кущ, став переді мною і, виструнчившись, скосив, як тільки міг, очима.

— Мені вас видно, молодий чоловіче, — сказав він.

Оскільки в мене не було ані найменшого бажання балакати з ним, я відповів:

— Нічого дивного в цьому нема.

Косоокий пояснив, що він робить свій щоденний обхід і йому нема коли біля мене затримуватись.

— Чи розповів вам Шукач свою історію? Розповів? Чудово. Віднині я дозволятиму вам ходити зі мною.

— Куди?

— Як-то куди?! Хіба ви, молодий чоловіче, не шукаєте правди?

Я відповів, що це найулюбленіше моє заняття на дозвіллі, і тоді він повів далі:

— Ви, природно, не відаєте, що правда — це куля приблизно таких розмірів, як серце, котру огортає незліченна кількість оболонок. Оболонки — це хибні думки, бо їх багато, а правда тільки одна. В центрі кулі перебуваю я, ви ж, навпаки, живете в одній із зовнішніх оболонок. До себе, молодий чоловіче, я вас узяти не можу, хоч ви мені й подобаєтесь. Вам таке не під силу. Але сьогодні вночі я хочу провести вас до однієї з глибших оболонок, де ви пізнаєте багато нового. Ми підемо з вами до міста.

— Коли ви сказали? Сьогодні вночі? — перепитав я.

— Саме так, за годину після того, як погасять світло, я зайду по вас. Приготуйтесь. Надворі вже майже смеркне, а попереду в нас буде далека дорога.

Тільки-но Косоокий пішов, як я забув про цю наївну розмову. Ми з ним спали у різних кімнатах, а, крім того, в коридорі цілу ніч чергував санітар, отож мені не було чого хвилюватися чи боятись його вибриків.

Минула година після того, як погасили світло; ще не зовсім смеркло, і сутінь згасаючого дня пробивалась крізь шпари зачинених віконниць. Дехто з хворих уже спав, більш нервові ще розмовляли, як і щовечора, з витворами власної уяви, та я давно звик до їхнього бурмотіння, до то наростаючих, то стихаючих вигуків, і з насолодою розмірковував над тим, чому все прекрасне знищується швидше і грунтовніше, ніж бридке. З насолодою, ба навіть із захопленням, я знову і знову повертався до цього питання, розглядав його з різних боків, бо знав, що ніхто не зобов’язує мене знайти на нього відповідь, хоч вона у мене вже була і я міг скористатися з неї при першій же нагоді, як тільки стомлюся від гри й захочу спати. Зрештою, навіть дитині відомо, що не існує ані прекрасного, ані бридкого, а тільки те, що є, і що ми самі накидаємо на речі привабливу або непривабливу оболонку…

Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча, і я злякано обернувся. Так безтурботно й спокійно, як удома, в божевільні нізащо не заснеш. Біля мене у нічній сорочці стояв Косоокий. Він приклав до губ вказівний палець, ніби застерігаючи, щоб я не зчиняв галасу. Ця обережність була зайвою: за ним все одно ніхто не стежив, і в кімнаті стояв чималий гармидер. В першу мить мені й на думку не спало, як це він прослизнув непомітно повз чергового санітара, мене тільки дуже здивувала його схожа на плащ сорочка, підперезана широким чорним поясом. Він, мабуть, купив її десь у чужих краях до того, як його запроторили у божевільню, бо нічого подібного я зроду не бачив. Матерія — груба мішковина з намальованими на ній очами і вухами, що слабо світилися в темряві. Бороду він запхав під високо застебнутий комір, і я, дивуючись дедалі більше, запитав:

— Навіщо ви сховали бороду під сорочку? Вона ж лоскотатиме голе тіло.

Косоокий, нахилившись до мого вуха, прошепотів:

— Щоб ніде не зачепитися нею під час подорожі. Вставайте і йдіть за мною.

Ця вимога здалася мені абсолютно логічною, навіть природною. Я підвівся і, теж у нічній сорочці, босоніж рушив слідом за ним. Ми вийшли в коридор, черговий сидів на своєму звичному місці й читав книжку. Все, як мені здавалося, йшло нормально, я знову-таки майже не здивувався, коли Косоокий, наблизившись до нього, запитав:

— Що ви читаєте?

— Якийсь детектив, щоб згаяти час, — відповів черговий.

Потім Косоокий підійшов до мене й наказав іти слідом за ним. Ми рушили в напрямку надвірних дверей, без пригод перетнули темний коридор і зійшли вниз по сходах. Двері були незамкнені; мене вразило, що сьогодні вони зовсім не рипіли. Косоокий по-простував через газони прямо до муру. Я знав, що старий не любить, коли я йду поруч нього, але якщо раніше завжди підсміювався з його дивацтва, то зараз нічого дивного в цьому не бачив і ступав за ним буквально по п’ятах. Біля муру він зупинився, повернув до мене обличчя і, кинувши грізний погляд на будинок, мовив:

— Вони будь-що прагнуть згаяти час і з простоти своєї навіть не підозрюють, що все виходить навпаки: час убивав їх. Ми підемо в напрямку міста. Ви повинні пізнавати речі.

— Які саме?

— Речі! Ви пізнаватимете те, чого не можна пізнати, вчитиметеся того, чого не можна вчитись. Зрозуміло?

Я відповів, що ні, — його зауваження і справді видалося мені надто таємничим і пишномовним. Крім того, мене охопило побоювання, що своїми сорочками ми викличемо у місті незадоволення. Досі, правда, все сприяло нашій мандрівці, тому я заспокоїв себе, що, зрештою, будь-якої хвилини зможу повернути назад. Тим часом ми опинилися перед більш ніж двометровим муром, під рукою в нас не було жодних засобів, щоб перелізти через нього, і я з інтересом стежив за Косооким.