Тепла ясна ніч повністю вступила у свої права. Весь день сяяло сонце, і трава, на якій ми стояли, була тепер суха, м’яка й прохолодна. Косоокий нагнувся й заходився відгрібати землю від муру.

— Допомагайте! — наказав він. — Хід тут, унизу.

Незабаром ми справді натрапили на отвір, який дедалі збільшувався; приблизно за півгодини ми змогли вже увійти в нього і опинились у вузькому й темному проході, що ледь освітлювався слабеньким сяйвом, яке випромінювала сорочка мого попутника.

Зігнувшись, ми навпомацки просувалися вперед; за кілька кроків прохід враз обірвався, м’які породи залишилися позаду, і перед нашими очима з’явилося кам’янисте підземне царство. Печера ще дужче звузилась, місцями ми наражалися на скелясті виступи, спотикалися об величезні каменюки, просуватися вперед ставало дедалі важче. Особливо тяжко було протискуватися крізь вузькі щілини поміж скелями Косоокому, що був досить огрядний. Але він швидко й спритно долав перешкоди, і я напружував зір, щоб не загубити з очей його сяючої сорочки. Кілька разів я хотів уже повернути назад, але тільки-но збирався здійснити свій намір, як Косоокий гукав:

— Зараз будемо на місці, швидше!

Коридор вивів нас у правий куток великої, схожої на тунель, печери. Ми опинились у найвіддаленішій частині цього величезного склепистого підземелля; очевидно, воно було дуже довге і абсолютно пряме, тому що вдалині виднівся півкруглий отвір, крізь який пробивалось синювато-біле світло. Косоокий вхопив мене за руку.

— Мерщій! — вигукнув він, і від його голосу навколо пішла багатоголоса луна. — Мерщій, бо запізнюємося!

Ми побігли. Із склепіння падали великі холодні краплі, розбивались об моє чоло і змочували сорочку. На рівній кам’яній долівці час від часу траплялися великі заглибини, в яких стояла вода. Косоокий біг розміреним пружним кроком, випроставши плечі й зігнувши в ліктях руки зі стисненими кулаками. Він без упину пихкав: «Пих-пих», — наче дитина, що грається в поїзд, і виявляв абсолютно незбагненну для мене витривалість.

Отак ми бігли досить довго — гадаю, щонайменше півгодини, — коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.

Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:

— Ми хочемо оглянути місто.

Стара, так нібито знала його, прокректала:

— Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.

В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки-но я збризнув їх жовтою водою.

Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.

— Я непоганий з себе, — мовив він, — і надаю великого значення своїй зовнішності.

— Під бородою краватки не видно, — заперечив я, але він пояснив:

— Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.

Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.

— Ні в якому разі! — заявив він.— У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?

Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:

— Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.

Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.

— Номер двадцять чотири, ясно-зелена, — вибрав він нарешті.

— А чи не дуже впадатиме в око цей колір? — запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.

Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:

— Ця фарба змивається?

Стара кивнула головою.

— Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.

Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедисти ще не запалювали своїх ліхтариків.

Підійшовши до поліцейського у ясно-червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:

— Як нам потрапити до палацу всевишнього?

Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:

— Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.

— Нас прийме, — запевнив його Косоокий.

— В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. І, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!

Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.

Тільки-но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:

— В цей час у нас завжди мало пасажирів.

— Еге ж, — мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.

— Вам холодно, — сказала кондукторка. — Я сяду до вас на коліна. — Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: — Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно — у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.

Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.

Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.

— Ваш друг спить, — мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. — Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?

Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:

— Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.

Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.

В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся — на його верхній губі ріс м’який пушок — і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:

— Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.