Фургон, у якому мешкали Бійя, Стефан, метальник ножів і я, був маленький і жахливо тісний. Передня частина, відгороджена білою завісою з матерії із штучного волокна, була відведена Бійї. В неї там було досить місця, щоб випрати білизну й розставити різні флакончики. А в нашій половині між складеними один на один ящиками й валізами було так тісно, що ми боком протискувалися до своїх постель.

Самотужки залазити у свій гамак я навчився лише тоді, коли опанував дeякі акробатичні прийоми. Спершу ж мене піднімав Стефан, що спав піді мною. Він це робив без помітного напруження, наче ставив на полицю книжку. Коли траплялося, що в своєму гамаку, який нагадував розпороту вздовж шкуринку банана (іншого місця для мене у фургоні не було), я перевертався на спину, мене так стискало мотузками, що вранці на руках і стегнах залишалися відбитки сітки і ямки од вузлів. Поруч зі мною спав метальник ножів (зовсім близько, злегка простягши руку, я міг доторкнутись до нього) і без упину палив сигарети, поки Стефан не починав кашляти й не гримав:

— Гей ти там, угорі, годі тобі вже чадити!

В передній частині фургона при тьмяному світлі лампи поралася Бійя, і крізь завісу ми могли спостерігати за нею, наче за рухами китайських тіней: як вона розчісувала волосся, як роздягалась (а надто, коли знімала панчохи), як, надягнувши нічну сорочку, лягала в ліжко і, нарешті, гасила світло. Рухи чарівної крихітки були такі граціозні, що я був у захопленні від неї і, дивлячись на обриси її тіла, прагнув обняти її.

Отже, у нашій частині фургона була страшенна тиснява. Я скоро призвичаївся до неї і, опиняючись у гамаку, вже не підводив голови, щоб не вдаритися об склепистий верх фургона. Першого ж ранку я добре придивився, як метальник ножів, перевернувшись на бік, сплигнув із свого гамака вниз, і зробив те саме, прагнучи якомога швидше звільнитися від принизливої безпорадності й залежності від Стефана.

В цьому містечку ми пробули ще шість днів, а потім рушили далі. Не встиг ще останній глядач вийти з балагана, як ми заходилися згортати шатро. Про цей вечір тут почали заздалегідь говорити як про велику подію. Особливо ж хазяїн невтомно пояснював, що кому належить робити, щоб якнайшвидше зібратися. На світанні ми мали вирушити в дорогу і ще до обіду розіп’яти на новому місці балаган і приготуватися до першої вистави. Мені доручили забратися вгору на перекладину і, опустивши шатро, потім згорнути його, в чому мені допомагали метальник ножів і Стефан. Бійя виносила на вулицю лавки, а хазяїн складав їх у наш фургон, такий уже захаращений, що тільки Бійя могла тепер протиснутися до своєї постелі, перелізши через два ряди лавок.

— Одну ніч можна якось перебути. Ми завжди так переїжджаємо, — пояснив мені хазяїн. Його дружина, спостерігаючи за метушнею, спокійно палила сигарети.

Зібрались ми завчасно; з’єднавши обидва фургони, причепили їх до трактора, за кермом якого вмостився старий, а поруч нього — метальник ножів, щоб потім змінити його. Я сидів у дверцях фургона, які не зачинялися. До мене підійшла Бійя, а незабаром після неї Стефан.

— Я стомився, піду десь ляжу всередині. — Силач ляснув мене по плечу і додав: — Молодець, не буду вам заважати.

Я відчув на собі допитливий погляд Бійі і весь зашарівся.

Коли фургони рушили, я підвівся і сказав:

— Спробую розчистити для вас місце, щоб ви могли трохи поспати.

Але Бійя заперечила:

— Не треба, я хочу ще скурити сигарету.

Вона сіла поруч зі мною, наші ноги гойдалися, коли фургон підкидало на вибоїнах, і ми мовчки вдивлялися в темряву ночі. Трохи згодом почулося спокійне дихання Стефана, і тоді я, поборовши ніяковість, зважився нарешті промовити:

— Завтра ви будете дуже стомлені.

Бійя кинула на дорогу недопалок і відповіла:

— Я завжди стомлена.

Якийсь час ми знову помовчали; коли-неколи темряву за нами прорізували фари автомобіля, і поки машина обганяла наш повільний поїзд, ми сиділи, засліплені світлом.

— Вам серед нас подобається? — запитала Бійя, і я відповів:

— Еге ж.

— Дивна ви, одначе, людина!

— Чому?

— Як може подобатися таке життя?!

Я сказав, що воно мене цілком задовольняє, поки трупа мандруватиме на південь, і розповів їй про свій намір. Не так детально, як вам, пане професор, але вона з першого ж натяку розуміла все, що я мав на думці. Це була чудова дівчина, і я кохав її. (Щойно я подумав, що і досі кохаю її). Закінчивши розповідь, я спитав:

— Можете ви це збагнути?

Вона кивнула головою:

— Авжеж, і я колись мріяла.

— Про море?

— Ні. Я мріяла про те, щоб покинути все й піти світ за очі. Без певної мети і надії. Навіщо знати, куди йдеш. Досить того, що певний етап уже пройдено, що ти залишив щось позад себе.

Я поцікавився, чому таким осоружним здається їй життя в балагані. Вона здивувалась: невже її робота може видатися приємною? Згадавши про блискучі ножі, я спитав:

— Чому ви не підете звідси?

— А куди? Кому я потрібна?

Я поглянув на неї: обличчя її було непорушне й бліде у місячному сяйві.

— Ви дуже гарна.

Бійя навіть не посміхнулась.

— Невже? — тільки й мовила вона.

Тієї місячної ночі я не поцілував її, сталося це пізніше.

— Коли ти підеш від нас, — сказала вона після першого поцілунку, — то забудеш мене, і нічого дивного в цьому немає. Але коли ти дійдеш до моря й дивитимешся на воду, не маючи нічого позад себе і нічого попереду, ніякої більше мети, тільки море, пісок і небо, — тоді ти згадаєш про мене!

Минуло два тижні. Якось уночі я лежав у своєму гамаку й, засинаючи, дивився на Бійю, що по той бік завіски розчісувала своє волосся. Враз метальник ножів підхопився зі свого місця і вдарив мене кулаком в обличчя.

— Ах ти ж, негіднику! —загорлав він. — Нарешті я застукав тебе на гарячому! Заплющ очі, мерзотнику!.. Бо я допоможу тобі їх заплющити!

Він переліз на мій гамак, навалився на мене і, впершись спиною у дах, заходився гамселити мене кулаками. Я не мав змоги захищатися, не міг навіть визволити рук, і коли б не прокинувся Стефан, все це скінчилося б погано. Він стягнув метальника ножів униз і, піднявши його лівою рукою, правою повільно стискав йому горлянку.

— Якщо ти ще хоч раз, один-єдиний раз зачепиш Пелехатого, я скручу тобі в’язи! — прошепотів він. — Щоб я провалився на цьому місці, якщо не зроблю цього.

Біля завіски стояла Бійя і посміхалась до мене.

Відтоді ми з Стефаном заприязнилися ще більше, йому вдавалось, що я — освічена людина, а перед освіченими він просто благоговів.

— Все-таки, — промовив він, коли ми, лежачи на своїх місцях, балакали про життя-буття, — ти багато чого знаєш. Адже ти вчився і, скажу тобі, правильно робив. А я от не вчився, і хто тепер?!

— А я хто?

Але він заперечив:

— Ні, ти маєш великі знання. Ти ще далеко підеш. Коли б я, наприклад, хоч трохи повчився замолоду, то вже давно був би собі і пан, і бог.

— А чим ти займався раніше?

— Скуповував старе залізяччя, ганчір’я… В цьому я найкраще тямлю і зараз.

Коли я порадив йому розпочати якесь діло, він заперечив, — мовляв, для цього треба краще вміти рахувати і хоч трохи знати бухгалтерську справу. Зненацька Стефан спитав:

— А ти знаєш бухгалтерську справу?

Я відповів, що трохи знаю, і з тої миті, видно, ще більше виріс в його очах.

— А бодай вам заціпило, я хочу спати! — вилаявся метальник ножів, але Стефан, навіть не глянувши в його бік, стусонув його знизу в спину й промовив:

— Заткни пельку! Може, й ти щось тямиш у бухгалтерії? Ти ще далеко підеш, — звернувся він до мене, — згадаєш мої слова! Мабуть, бухгалтерія — важка справа, еге ж? Зате щовечора тобі стає ясно, які в тебе прибутки і які видатки. Це справді чудово!

Я пояснив, що завдяки бухгалтерії можна багато дечого з’ясувати, скажімо, чи не занадто дорого ти щось купуєш і таке інше.

Про бухгалтерію Стефан повсякчас говорив як про якесь чудо.

— Подумати тільки, — дивувався силач, — вона грунтується лише на числах, самі тільки числа й більше нічого!