Оскільки моєму батьку кортіло випити, а горілки в нього не було ані краплі, він одразу ж узявся до роботи. І хоч наближалася ніч, він закинув на плечі сокиру, заступ і пилку й пішов угору понад потоком. Його мучила страшенна спрага, але він корчував пень. Невдовзі зовсім стемніло, проте зійшов місяць, і батьку все було видно. Отак він копав, копав, аж поки зненацька не натрапив на щось тверде; то був великий круглий глечик із покришкою. Батько відклав убік заступа і сплюнув (він умів дуже далеко і влучно плювати, причому сам цього навчився. Люди в селі знали про це, і ніхто ні разу не насмілився сказати: «Я можу плюнути далі, ніж ти, Яне», бо мій батько дуже розлютився б). Потім він промовив сам до себе, оскільки поблизу нікого не було: «Що воно таке, хай йому всячина?» — і, знявши покришку, побачив, що глечик по вінця наповнений щирим золотом. Пробачте, любий пане, але коли я про це думаю, у мене на очі завжди навертаються сльози. Батько сів, поставив глечика між коліна і не міг відірвати очей від золота. Спочатку він абсолютно ні про що не думав, лише кілька разів сплюнув, але згодом вирішив: «Треба дізнатися, що воно варте». Відставивши глечика набік, батько викорчував пень. А коли настав ранок, він узяв одну золоту монету, а глек закопав десь у іншому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Відтак прийшов до селянина й сказав: «Робота зроблена». Селянин дав йому горілки й трохи грошей. Батько взяв це і подумав: «Дурний ти селюк. Ян значно багатший за тебе». Проте вголос нічого не сказав, тому що був дуже хитрий, як ви зараз і самі матимете нагоду пересвідчитися. Він навіть не торкнувся горілки, хоч як йому хотілося випити, і подався пішки в сусіднє місто до одного чоловіка, який розумівся на золоті. «Чого вартий цей золотий?» — запитав його.

Чоловік, поглянувши на золотий, назвав таку суму, що батько одразу ж запропонував купити монету. Того дня у нього в кишені було стільки грошей, як ніколи досі, але це було ніщо в порівнянні з золотом, закопаним у такому місці, про яке ніхто, крім нього, не знав. Він закопав скарб уже не на вигоні, над потоком, а у відлюдному місці, де його знайти було зовсім неможливо.

Спершу батько подумав: «Сьогодні я напрацювався, цілу ніч не спав, можна було б і напитися». Проте він цього не зробив, а пішов до іншого чоловіка, що тямив у законах, і запитав: «Кому належало б золото, яке б я випадково знайшов?» — «А де ти збираєшся його шукати?» — поцікавився чоловік. — «Наприклад, у річці», — відповів батько. Це він сказав для того, щоб не прохопитися жодним словом про вигін чи оте глухе місце, де лежав скарб. Чоловік заявив, що скарб належатиме державі — мовляв, його не можна привласнювати, якщо не хочеш бути покараним. Коли щось знайшов, негайно неси сюди, а він тим часом перегляне закони, чи не знайдеться можливість якусь частину залишити тому, хто знайшов скарб. Батько вирішив нізащо не робити цього, але вголос мовив: «Гаразд, піду пошукаю. Якщо знайду, то принесу сюди». Він заплатив за консультацію, вийшов надвір і сів на лаву, хоч йому страшенно кортіло випити. На свіжому повітрі він довго роздумував і нарешті сказав сам собі: «Так не годиться, Яне! Якщо ти знову хильнеш, то почнеш хизуватися своїм скарбом. Я тебе знаю! Варто поставити перед тобою пляшку горілки, як ти викажеш, де заховане золото. Селяни сміятимуться з тебе, а ти назавжди залишишся п’яницею Яном».

Отак розмовляв сам з собою батько, і раптом йому стало ясно, що він мусить поводитися так, щоб нікому й на думку не спало, що він розбагатів. Спочатку він мало не занепав духом, бо яка ж користь від золота, коли з нього не можеш скористатися, але згодом збагнув, що в нього лишився один-єдиний вихід: працювати і потроху заробляти гроші, тоді він нікого не здивує, коли час від часу купуватиме якусь річ. Найбільше ж батька сердило те, що як він не мізкував, а пити було не можна. Та його втішала думка, що потім, якщо він буде розумний тепер, можна буде пити ще більше, ніж він пив раніше. Він повернувся в село і з нудьги почав працювати. Напрацювавшись удень, надвечір він стомлювався і рано лягав спати. «Що сталося, Яне? — дивувалися селяни. — Ти зовсім кинув пити». А батько відповідав: «Ще питиму!» — і цікавився, скільки, приміром, може коштувати та чи інша садиба.

Батько працював тепер дуже багато, тому що бажання випити нестерпно мучило його, і батькові хотілося якнайшвидше наскладати грошей, щоб потім мати змогу сказати кожному: «Усе, що я пропиваю, зароблено власними руками». Але щоразу, коли йому здавалося, що в нього вже досить грошей і він може досхочу надудлитися, батько іще раз усе обмірковував і приходив до висновку, що ще чогось не придбав.

Отак працюючи, батько майже не помітив, як минув рік, а потім один за одним збіг цілий десяток. Батько більше не пив. Він купив гарні меблі та деякі інші речі. Згадуючи про скарб, він тепер говорив собі: «Краще замість горілки я куплю садибу, і всі селяни скидатимуть переді мною шапки».

В селі майже всі забули, що колись мого батька звали п’яницею Яном, і він оженився на дівчині, що припала йому до серця. Він сказав їй: «Давай працювати і потроху заощаджувати. Більш я тобі нічого не скажу, тільки давай кілька років як слід попрацюємо, і ми розбагатіємо». Дівчина відказала, що згодна, і вони почали заощаджувати. Аж ось на світ з’явився я. Тоді батьки орендували невелику селянську садибу з кам’янистою нивою; коли вони йшли в неділю погуляти і багаті селяни сиділи на лавках під своїми будинками, батько думав: «Чекайте-но, ось я вам утру носа». Він казав матері: «А що, коли б і ми були такі багаті?» Але вона відповідала: «Добре і так, як є», — і батько погоджувався з нею. Він міркував: «Маючи гроші, ми колись теж зможемо спокійно відпочивати. То навіщо купувати велику садибу, з якою буде тільки зайвий клопіт? Адже ж і так можна дожити віку!»

Минали роки, глечик лежав собі у землі, а батько протягом тижнів, бувало, навіть не згадував про нього. Я виріс (я був рябий і капловухий), а коли став мужчиною, то оженився. Невдовзі після цього — років, мабуть, через два — батько вирішив, що скоро помре. Мене покликали до нього, бо він хотів поговорити зі мною, а всіх інших, тобто матір, братів і сестер, випровадив за двері. Коли ми залишилися наодинці, він запитав:

— Що б ти робив, якби мав багато грошей?

— Це було б чудово! — відповів я.

— Я питаю, що б ти з ними робив?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

— Так. Принаймні кинув би працювати.

— Ото ж то, — мовив батько, — я так і гадав. Ти завжди був гульвісою, це ти успадкував од мене. Мати не така. І тому я хочу тобі розповісти, що зі мною колись трапилося.

І він розказав мені все так, як я оце вам. Наприкінці він спитав:

— Ти збагнув що-небудь?

— Так, — відповів я, —мерщій кажи, де закопаний скарб, він мені знадобиться.

Але він лише посміхнувся:

— Ти гадаєш, я відкрию тобі таємницю? Мовляв, мені вже рясту не топтати, і якщо я вмру, то ніхто не знатиме, де лежить золото?!

Я заперечив, мовляв, він може собі ще пожити, але нехай скоріше назве місце, де закопано скарб, від цього йому полегшає. Проте він знову засміявся:

— Обдумай усе як слід.

Коли ж я запевнив його, що тут думати нема чого, батько мовив:

— Гаразд, тоді біжи пошукай. Скарб лежить там, над потоком, і чекає на тебе. Тобі лишається тільки знайти його.

Більше він не вимовив ні слова і незабаром помер. Всі мешканці села прийшли на кладовище, і пастор сказав, що батько був порядною людиною.

Певна річ, я нікому, навіть своїй жінці, нічого не сказав про глечик, але сам почав шукати його. Вночі я виходив із заступом за околицю й копав у багатьох місцях, а жінка питалася:

— Чого це ти щоночі, коли всі люди лягають спати, бозна-куди вештаєшся?

Я не зраджував таємниці і щоразу відповідав їй:

— Я шукаю одну річ.

Скоро про це дізналося все село, і всі насміхалися з мене. Часто хлопчаки крадькома рушали вслід за мною й, коли я починав копати, зненацька вискакували з-за кущів і горлали: