Вона жорстко посміхнулась:
— Все одно скоїться.
— Можливо. Та коли не спробувати стати на перешкоді цьому, буде соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі.
— Не дивіться.
Степанов примусив себе всміхнутися?
— А як же голитися?
Жінка сухо запитала:
— Що вам від мене треба?
— Мені важливо знати, хто стояв за тим варварським бізнесом, у який втягли вас. Конкретно вам знайоме ім’я Дона Валлоне?
— Ні.
— А його адвоката Ферручі?
— Ні.
— Ви давали свідчення поліції про все те, що з вами сталося?
— Гадаєте, після таких свідчень мені можна було б далі жити в цьому місті? Та й взагалі у Франції?
— Але ж ви дали інтерв’ю газетам…
— І прокляла себе за це.
— Ви припускаєте, що цей страшний бізнес може тривати?
— Він триває.
— І ви спокійно до цього ставитесь?
Обличчя жінки зібралося в якусь дивну гримасу, потім вона тихо засміялася.
— Я ставлюся до цього з радістю… Не я одна… Знаєте, як приємно, коли не тільки ти закалялася лайном і зламала собі життя…
— Я не вірю вам, — сказав Степанов твердо. — Я вам не вірю.
— Ви не вірите мені, бо не зазнали того, що довелося зазнати мені… Коли твій робочий день починається о восьмій ранку, а закінчується о третій ночі, коли ти перестаєш бути людиною, а служиш підстилкою, коли чотири рази на рік привозять лікаря і він робить тобі аборт, але, перед тим як покласти в крісло, теж вважає за свій обов’язок посопіти з тобою на дурняк… Коли б я могла написати про все, що мені довелося пережити, я віддала б це Лелюшу чи Годару, вийшов би непоганий фільм, але я не можу про це писати, бо в мене розірветься серце… Воно й зараз, коли я розмовляю з вами, болить, і рука холоне…
— А ви не хочете знайти тих людей, які вмістили у газеті оголошення про «вигідну роботу на березі моря»?
— Цей чоловік сам знайшов мене, мосьє Степанов, він мене знайшов невдовзі після того, як я вирвалася звідти… Я живу в квартирі, яку він купив мені, і я одержую від нього щомісячну дотацію, на яку я живу собі в достатку.
— Ви можете назвати його ім’я?
— Можу. — Жінка знову закурила. — Ви самі його тільки що називали. Так, це адвокат Ферручі, ви праві.
— Вас хтось попередив, що я запитуватиму про цих людей?
Жінка різко підвела голову; у її великих очах, схованих під темними скельцями окулярів, метнувся страх.
— Чому ви так думаєте?
— Тому що літератор уміє відчувати так само, як жінка… Я це відчув, мадемуазель Лоран…
— Навіщо вам ця історія? Яке вам діло до моєї долі? Чому ви думаєте, що зі мною можна розмовляти про все це?!
— Я вам відповім… Ви маєте право передати мої слова тим, хто дзвонив вам після того, як журналісти попросили знайти для мене час… Адже вас примусять передати зміст нашої розмови, хіба не так?! От я й даю вам карт-бланш, передайте їм слово в слово те, що я зараз скажу… Це фашизм, коли жінку продають у рабство… А фашизм треба знищувати… Будь-яким способом. Я підкреслюю це — будь-яким… Ті люди, які продали вас, а потім купили вам квартиру на рю Канеб’єр, бояться лише одного — сили. Вищим виявом сили є знання, хіба не так? Я багато знаю про помічника Дона Валлоне адвоката Ферручі, а знатиму ще більше… Вони ланки ланцюга… Але вони лише виконавці злочину, головне планують ті, хто вищий й респектабельніший… І вони, отой Дон Валлоне й Ферручі, назвуть мені ряд імен, у яких я зацікавлений, розумієте? А це допоможе моїм друзям запобігти новим трагедіям. І заради цього мої друзі готові на все.
— Не сердьтесь.
— Стараюся…
— Мені двадцять п’ять років, мосьє Степанов, — жінка зняла окуляри, очі в неї були порожні, вицвілі якісь, обрамлені сіткою дрібних зморщок. — А виглядаю на добрі сорок. Не треба, не перебивайте, я знаю ціну заспокійливим компліментам… Я не можу нікого любити, бо в моєму серці, в пам’яті, в очах постійно живе минуле. З ним я й помру… Ніколи не зможу забути… Мені стає моторошно, коли я думаю про те, що сентиментальні літератори минулого століття охрестили словом «близькість»… Тепер для мене найвищим виявом любові стало слово «окремість»… Ви хочете запобігти якійсь трагедії… Це ваше право… Але не використовуйте мене як інструмент… Я цього не хочу… Можете зустрітися з моєю подругою, ми з нею працювали в одному котеджі, її звати Жюлі, і вона мріє про помсту… Будь ласка, я не проти, якщо вона дасть вам інформацію… А мене більше не чіпайте, гаразд?
… Жюлі була цілковитою протилежністю мадемуазель Лоран, вся ніби зібрана перед ударом.
— Так, ми втекли разом з Люсі, нам допоміг капітан, він був німець, Герберт Шрауб, він відчував свою провину перед французами, його батько служив у паризькому гестапо, знаєте, коли вже німець чесний, то він чесний до кінця… Я ладна на все, аби тільки помститися. Люсі зламалася, безпробудно п’є, по-моєму, в неї в голові щось звихнулось… Я можу передати вам мої записки, якщо ви серйозно вважаєте, що у вас щось вийде, тільки, правду кажучи, сумніваюсь. Ви не знаєте цих людей, вони тут все— сильні…
— Ви пробували щось зробити, Жюлі?
— Спитайте краще, чого я не пробувала?
— Зверталися в пресу?
— Звичайно. І в суд, і в прокуратуру. У Ферручі все в кулаці, він всюди поставив підкуплених людей…
— Ви дозволите відкрито назвати ваше ім’я в пресі?
— Звичайно! Як же інакше?! Мені ніхто квартири на рю Канеб’єр не купував і ренти не платить…
Ферручі був високий сивоголовий чоловік, а очі великі й трохи витрішкуваті; одягнений, як і належить процвітаючому адвокатові, трохи недбало: в лівій руці затиснута дорога «данхіловська» люлька.
— Я думав, ви подзвоните завтра, — сказав він Степанову. — Приємно познайомитись… Ми з босом встигли прочитати вашу останню книжку, дуже цікаво, тільки радив би вам знайти іншого видавця в Швейцарії, бо мосьє Жюрі не такий престижний, не вміє робити реклами, сама скромність… Якщо хочете, я зведу вас з одним із наших видавців…
— Але я не пишу порнолітературу, пане Ферручі.
— Ми видаємо і поезію, і альбоми живопису, і підручники з економіки, пане Степанов…
— Вітаю вас, така багатогранність.
— Дякую. Що я можу для вас зробити?
— Я хотів би поставити вам кілька запитань…
— Так, будь ласка, до ваших послуг…
— Якщо громадськість дізнається про подробиці работоргівлі жінками — в мене є свідчення Жюлі, про вбивство Сфорца, є плівка й про авіакатастрофу, яку влаштували для Енріке Маттеї, це може зашкодити тим, хто стояв за цими операціями?
Ферручі сплеснув руками, очі його стали круглими, як у пугача.
— Це кінець усьому! Крах! Тюрма і ганьба!
— Ну, а якщо люди, винні в названих злочинах, відкриють мені правду про те, хто дав наказ убити Леопольдо Граціо? І про причини, я маю на увазі зовнішньополітичні причини, які спонукали до цього крайнього заходу…
Ферручі закурив, довго гасив сірника, замислено похитав головою.
— Гадаєте, можна домовитися мирно?
— Піймав не піймав, а погнатися можна.
— Ви вносите офіційну пропозицію?
— Припустимо.
— Дозволите проглянути ваші матеріали?
— Ні. Але, повірте, вони в мене є, і це справжні матеріали, після них не відмиєшся…
Ферручі зітхнув, підвівся, походив по кабінету, оббитому червоним деревом, довго стояв біля невеличкого глобуса, розкручуючи його довгим випещеним підмізинним пальцем, потім відкрив сейф, витяг тоненьку червону папку, підсунув її Степанову.
— Погортайте… Це сповідь асистента оператора Роберто, сповідь, що так вразила вас. Ви, між іншим, його імені не назвали, як він і просив… Сповідь він написав ось у цьому кабінеті, пане Степанов… Під диктовку… Під мою диктовку… Жюлі, яка вам так сподобалася, ніколи не була, як ви тут висловились, у рабстві… Вона шизофренічка, другий рік на обліку в клініці доктора Мірйо, мріє пробитися в кіно, ми їй допоможемо, вона добре зіграла свою роль, я не чекав від неї цього… А втім, ваше право публікувати все що завгодно, це піде на користь нашому бізнесу, бо хороший скандал вигідний справжньому ділу, як-не-як реклама. Я, очевидно, притягну вас до відповідальності за навмисний наклеп, Роберто й Жюлі це підтвердять під присягою, заплатите штраф, якщо матимете гроші, в чому я дуже сумніваюсь… Мадемуазель Лоран заявить, нібито ви її шантажували й примушували до співжиття… Я не радив би вам псувати своєї репутації, пане Степанов… Ми просто виставимо вас на посміх людям, а цього літераторові не пережити… Пишіть свої романи, хто вам заважає, але не лізьте в наші справи, ми тут сильніші…
