— Сідайте, синьйор Степанофф, ми згодні послухати сюжет вашого сценарію, — сказала вона. — Мій чоловік пообіцяв Джульєтті проконсультувати вас. Ви справді з Росії?

— Так.

— І збираєтесь туди повернутись?

— Безумовно, — Степанов усміхнувся.

— Але ж там зараз неможливо жити, такий терор.

Степанов знову посміхнувся.

— Нічого, переживемо, тут теж не без терору, однак ви не збираєтесь виїжджати…

— Хочете випити? — спитав Руїджі.

— Ні, дякую, хіба що склянку води.

— З газом?

— Та якої завгодно, аби холодна була…

Руїджі приніс води, сів біля дружини, зітхнув з хрипом, прокашлявся.

— Давайте ваш сюжет, я весь — увага.

— Скільки часу ви мені відпускаєте?

— Все залежить від того, якою мені здасться історія.

— Здасться, — впевнено сказав Степанов, відчуваючи напруженість Софі і її чоловіка. — Вам здасться… Мова йде про політичний злочин… У якомусь місті в президентському апартаменті[26] готелю знайшли труп мільйонера…

— Це вимисел чи факт? — спитав Руїджі.

— А вам як хотілося б?

— Мені хотілося б вимисел, — відповів той.

— Добре, — погодився Степанов, — тоді я не називатиму вбитого Леопольдо Граціо, а назву його просто Леопольдо.

— Не сходиться, дуже близько, і потім Граціо, як мені відомо, не вбили, він покінчив життя самогубством, бо йому загрожувало банкротство.

— Тоді назвемо покійного Джоном, перенесемо дію в Штати.

— Це хороша пропозиція, — озвалася Софі Сфорца; О люб’язна усмішка була вимучена, тонкі пальці все ще дрібно тремтіли.

— Так от, Джона, бізнесмена й політика, знайшли мертвим у його номері; службовці готелю, між іншим, ще не під присягою, заявили, що ніхто з сторонніх до нього не входив; на пістолеті, знайденому вранці поліцією, не було відбитків пальців; почалося слідство; але всіх тих, хто міг дати свідчення в зв’язку з обставинами, які передували загибелі мільйонера, зайнятого в сфері енергетичного, аж ніяк не воєнного бізнесу, усунено; всі, хто намагається продовжити розслідування на свій страх і риск, відчувають на своїй спині очі, холодні нерухомі очі людей, котрих найняли ті, хто не може дозволити відкритися правді. Та коли все-таки правда випливе, а для цього треба не так уже й багато, показання двох свідків, того спрута, який замишляє і втілює в життя злочини, можуть розчавити. Як сюжет?

— По-моєму, цікаво, — сказав Руїджі. — Але це не для мене, синьйор Степанофф, це для Даміані, «Зізнання прокурора» і таке інше, тим паче, я вже не працюю в кінематографі, я тепер на пенсії.

— Вистачає на прожиття? — усміхнувся Степанов, очима спитавши у жінки дозволу закурити.

— Так, цілком вистачає, я був добре застрахований.

— І ви не рветесь назад у мистецтво?

— Це моя турбота, а не ваша, синьйор Степанофф.

— Отже, ви впевнені, що боротьба з Доном Валлоне неможлива?

Руїджі обернувся до дружини, всміхнувся.

— Я ж казав тобі, дорога… Все мало кінчитися саме цим іменем.

Софі Сфорца зім’яла довгу сигарету у великій черепашці, фіолетово-чорній, не середземноморській, напевне, з карібського регіону.

— Синьйор Степанофф, — сказала вона своїм співучим глибоким голосом, — ми готові обговорювати з вами вашу ідею, вона справді цікава, і, якби Руїджі був здоровий, я порадила б йому попрацювати з вами, та ви згадали ім’я Дона Валлоне… Я чула про нього, але що саме, зовсім не пам’ятаю… Чи не розповіли б ви про нього детальніше?

Степанов усе зрозумів; страх; вони нічого не скажуть; тільки згаяв час; спочатку їх налякали, а потім купили; дуже просто.

— Імена замінити? — спитав він з усмішкою. — Чи все-таки вашу сестру можна називати її справжнім іменем — Франческа? А того, хто фінансував її фільм, — Доном Валлоне?

— Можете не замінювати імена псевдонімами, — відповів Руїджі. — А коли говоритимете про Франческу, не забувайте, що перед вами її сестра.

Степанов відчув, як кров прилила до обличчя, він не вважав за потрібне стримувати себе.

— Яка, природна річ, не може не хотіти того, щоб винних у загибелі її сестри суворо покарали… Звичайно, і ви, її колега по мистецтву, хочете цього ж, ви не можете бути байдужим до трагедії художника, талановитої молодої жінки, яка так загадково в розквіті сил пішла з життя…

— Яке ви маєте право так розмовляти? — сухо спитав Руїджі. — Хто дозволив вам так розмовляти?

— Як? — спитав Степанов. — Я образив вас? Згоден написати все, що я сказав. Слово, зафіксоване на папері, — документ, і, коли ви знайдете те, що підходить під категорію образи, притягніть мене до суду, я ладен дати свідчення… навіть після автокатастрофи… Якщо оклигаю, приїду, це я вам обіцяю… Звичайно, якщо уколошкають, тут уже не моя вина, замовкну…

Софі Сфорца зблідла, навіть у сутінках було помітно, як її щоки стали сірі, ніби' цементні; вона легко підвелася, змусила себе посміхнутися.

— Дуже приємно, що ви знайшли час провідати нас, синьйор Степанофф, по-моєму, ваш сюжет може принести славу; якщо вдасться написати його так, як ви задумали, ми з Руїджі молитимемо бога, щоб вам пощастило. — Вона обернулася до чоловіка: — Хіба не так, любий? Вибачте, але я мушу йти, мене мучить мігрень…

Степанов кивнув, побажав доброї ночі, пішов до дверей; замки були особливі, наче в тюрмі, двері оббиті залізом, ланцюжок з нержавіючої сталі.

Руїджї відімкнув замок, кашлянув, награно знизав плечима.

— Ми, люди Заходу, звикли до діла з першого слова, синьйор Степанофф, ми не візантійці, а римляни, через те найбільше цінимо, коли людина зразу ж бере бика за роги, а не ховає головне за декорацію, чи то міфічний сценарій, чи роман, а чи репортаж для комуністичної газети.

— Якби ви не зрозуміли головного, синьйор Руїджі, — відповів Степанов, — навряд чи ваша дружина так раптово занедужала б. Та й потім, мабуть, безтактно ставити запитання: коли й хто так зміг вас залякати, що ви простили загибель Франчески?.. Я готовий продовжити нашу розмову на вулиці, якщо ви боїтеся вести її в домі, де можуть бути вмонтовані чужі вуха.

— Обережніше руліть нашими дорогами, — відповів Руїджі з дивною усмішкою, — вони дуже вузькі, а наші водії — лихачі. Бажаю вам доброї ночі і щасливої творчості…

«Ну й що? — подумав Степанов. — Ну й нехай цей Дон Валлоне дізнається про те, що я йду по сліду. Це навіть добре. Тільки треба встигнути надиктувати й відправити додому інформацію, яку вже зібрав. Правда складається з зерняток знання, пошук істини — подолання сходинок, а не всіх сходів зразу, з наскоку; такого не буває, навіть слово для цього спеціальне вигадали — волюнтаризм… Мабуть, я почав не з того кінця… Мені треба знайти список тих, хто брав участь у зйомках останнього фільму Руїджі, на яких загинула Франческа Сфорца… Часом освітлювач скаже більше, ніж режисер, котрий після смерті Франчески поселився на розкішній віллі в найаристократичнішому районі Швейцарії… Пенсія… Яка пенсія у режисера? Розкажіть Хабібуліну… Хто це мені сказав? Ага, товстуха барменша в Шереметьеві, господи, коли ж це було?! Чому вдома час так різниться від того відчуття хвилин, коли літак приземлюється на чужині? З погляду логіки це нез’ясовно, але правда! Все дійсне розумне, все розумне дійсне, оце так Гегель! А от як цю філософську концепцію, прикладаючи до різноманітності відчуття часу, обчислити на ЕОМ? Ага, — спохватився Степанов, — зараз треба подзвонити у Гамбург, чорт з ним, що пізно, вибачусь перед Максом, але тільки він один може допомогти… Потрібен список усіх, хто бачив Франческу в останні дні, по-перше, і ще неодмінно треба дізнатися, хто продав цю віллу Софі й Руїджі».

Об одинадцятій двадцять він закінчив розмову з Гамбургом, записав усі адреси й телефони в свою пошарпану книжку, подивився в довіднику, де міститься італійське консульство в Лугано, знайшов телефон свого римського видавця. «Подзвоню вранці, попрошу надіслати телекс у місцеве консульство, триденну візу для туристів італійці дають зразу ж, на місці, без запиту в їхнє міністерство закордонних справ. Вийшов на набережну; тераси, де ввечері стояли сотні столиків, винесених з барів і «ристоранте», спорожніли, гасили світло, щоденне свято закінчилось; в піццерії «Дон Карло» біля стойки товпились кілька сміттярів; Степанов попросив налити подвійне віскі без води й льоду, випив, відчув запах димку, самогонки хильнути б, яку Зубаниха колись гнала на Плещеєвому озері; осінні світанки там важкі, бугай кричить тривожно, далечінь видно як на сислеївській картині, мов крізь цигарковий папір, туман шаруватий, зримий, близький, барвами схожий на церковні пахощі, що клубочаться в храмах, господи, як додому хочеться, сили немає!