— Тоді навіщо вам зі мною розмовляти, коли ви не друкуватимете це? — Уфер знизав плечима і ще більше зіщулився в своєму великому шкіряному кріслі, став схожий на маленького гномика. — Ви ставите запитання, на які важко відповісти, фрейляйн Кровс. Ви питаєте, кому була потрібна смерть Граціо… Невже ви не розумієте, що моя відповідь на ваше запитання означає появу таких ворогів, які мене зітруть на асфальті?

— Отже, ви відповіли мені, що комусь його смерть була бажана, пане Уфер… Якби я не дала вам слова, цього для мене було б досить.

— І для мене, фрейляйн Кровс, теж. Для того щоб притягти вас до суду за дифамацію. І посадити за грати.

— Мені казали, що вас зв’язувала дружба з Граціо, пане Уфер… Невже ви здатні так легко зрадити пам’ять друга?

— Вибирайте слова, фрейляйн Кровс! — Уфер стукнув маленькою долонькою по полірованому столу; запітнілий слід від неї був схожий на відбиток руки первісної людини. — Коли ви вважаєте, що Леопольдо справді вбито, будь ласка, наведіть факти. Тоді, у тому разі якщо факти будуть серйозні, я розмовлятиму з вами. Тоді розмовлятиму, — немов комусь іншому повторив Уфер. — Але доти, поки ви представляєте другу дуже древню професію, яка профітує на чужому горі, я краще мовчатиму.

— Отже, ви вірите в самогубство Граціо?

— Ми повертаємось до старої пісні. Я вже відповів вам на це запитання. Нічого нового додати не можу.

— Гаразд, але ви можете хоча б розповісти про останню зустріч Граціо й Санчеса? Ви ж були, коли вони бачилися востаннє, тільки ви.

— А чому вас цікавлять їхні стосунки? Ви з розвідки?

— Саме тому, що я не з розвідки і дуже… добре знаю Санчеса, вже п’ять років його знаю, мене цікавить це… Не як журналістку навіть, повірте, просто як людину…

Уфер висунув шухляду з стола, вийняв довжелезну пачку сигарет «Мор», довго відкривав її, так само довго прикурював, потім різко спитав:

— Вас цікавить це як людину чи як жінку?

Марі відповіла сумно:

— Як жінку, пане Уфер, ви правильно відчули.

— Я нічого ніколи не відчуваю. Я знаю або не знаю.; Я знав про це і ждав, що ви мені відповісте.

— Як ви могли знати про це? Донесли служби?

— Ні. Мені служби не доносять, я боюся зайвої обізнаності, вона зобов’язує багато до чого, а взамін дає мало, а життя може поламати і оком не змигнеш… Просто я бачив ваші фотографії в домі Санчеса…

— Він вам казав щось про мене?

Уфер раптом усміхнувся, і ця несподівана усмішка змінила його обличчя — воно, виявляється, могло бути живим, а очі сумовитими і зморшка між бровами різкою, злітною.

— Ні, він нічого не казав, хоч, мені здається, хотів сказати щось дуже ніжне…

— Чому ви так думаєте?

— Тому що я починав брокером на біржі і мусив бачити очі всіх своїх конкурентів, а їх більше як триста, мені треба було за одну мить збагнути, чого вони хочуть і що треба тій фірмі, якій я служу. В нього дуже виразні очі, у цього полковника, йому б не військовим бути і не лідером уряду, а літератором чи живописцем… Так от, Санчес дзвонив мені позавчора… І сьогодні теж… Мій апарат прослухується, отже, особливої таємниці я вам не відкриваю… Він просив прилетіти до нього в зв’язку з тим, що відбувається на біржі… Ви ж читаєте бюлетені вашого Прес— центру і тому знаєте: почалася гра проти Гаривасу…

— Але хто?! Хто грає?!

— Хто? Хто грає? — повторив Уфер. — Скажіть мені, фрейляйн Кровс, хто грає проти Санчеса?! Я заплачу вам хороший гонорар, бо зрозумію, як мені треба поводитись у цій колотнечі. Я не знаю! Мене поки що не перекупили… Я не лідер, не Граціо, не Санчес, не Рокфеллер… Я просто компетентний спеціаліст і чітко виконую вказівки тих, з ким підписав контракт. Коли б ви сказали мені, що маєте намір — у серйозному, звичайно, органі преси — звинуватити того й того у тому й тому, коли б почався скандал і я дістав реальну можливість продумати свої ходи хоча б за тиждень наперед, я міг би ввійти з вами в тимчасовий альянс, бо це допоможе мені запропонувати свої послуги серйозному клієнту, який подібно до Леопольдо зуміє гарантувати мені достаток… А з чим ви прийшли до мене? Я погодився на розмову лише тому, що ви дочка Верньє, який знає все, але нікому про це своє знання не говорить. Я погодився на зустріч тому, що вас любить Санчес. І, нарешті, ви були першою, хто відкинув офіційну версію загибелі Леопольдо. Я ждав від вас інформації. Ви мені її не дали, ви зажадали інформації від мене… Фрейляйн Кровс, я біржовий ділер, я все роблю на грунті взаємності, вивіряючи цінність одержаного кон’юнктурою сьогоднішнього дня… Я живу за принципом: бог дасть день, бог дасть їжу. Не лайте мене за цинізм, але я не хочу брехати вам…

— Пане Уфер, — стомлено сказала Марі, — вам дзвонили, погрожуючи? На це запитання ви можете мені відповісти?

— В моєму світі немає наївних простаків, фрейляйн Кровс. У нас не погрожують. У нас прямо кажуть, що моя позиція, коли вона стане такою-то й такою-то, заважає певній силі; коли ви переконані, кажуть мені, що сила, якій ви служите, могутніша, можете боротись, коли ж ні, постороніться. Після того як пішов від нас Леопольдо, за мною немає сили. Я жду пропозицій.

І Марі заплакала… Обличчя її не змінилось, тільки по щоках текли сльози, безутішні, справді дитячі; я не повинна, умовляла вона себе, я не смію говорити йому про те, що мені сказав Санчес про Дігона, цей Уфер такий маленький і немічний, він зрадить, якщо на нього натиснуть прокляті брокери, він ховає страх за цією вдаваною жорстокістю, в нього ж міняється обличчя, хіба не так? А який секрет я видам, коли скажу про Дігона? Кого я можу підвести? Санчеса? Ні, я ж не пошлюся на нього, та й потім, я не приховувала цього, я вже говорила про Дігона відкрито… Та Степанов вважає, що тепер усе складніше…

— Я думаю, за вбивством Граціо стоять люди Дігона, — мовила нарешті Марі, побачивши раптом, яке змучене стало обличчя Уфера.

— Факти? — повторив він. — А я, наприклад, судячи з коливання цін на акції, схильний звинувачувати в його загибелі ще одну корпорацію, але в мене немає фактів, розумієте? Я припускаю, що Дігон — головна фігура… Ні, неправильно… Одна з головних фігур у цій трагедії… Але ж не один він! А щоб дізнатися, хто саме, потрібні факти. Свідчення тих, хто бачив; думка того, хто не боїться зробити заяву для преси; розписки; рахунки в готелях, чеки з борделів. Ясно? Якщо у вас з’являться факти, які дадуть можливість вважати трагедію з Леопольдо кримінальним злочином, тоді можна наступити ногою на горло Дігонові. А що у вас є? Що, крім відчуття? Любов передбачає дієвість, фрейляйн Кровс. Дія мусить бути подвійною: з одного боку — жорстка, з другого — піддатлива.

— Я не розумію вас, пане Уфер.

— Зрозуміти мене неважко; ви, мабуть, мало використовуєте свою головну зброю — жіночність. Ви йдете напролом, ви розчинилися в професії, це ваша помилка…

— Чи не хочете ви відкрити мені те, що знаєте, коли я запрошу вас до себе на чашку кави сьогодні ввечері?

— Яз радістю прийняв би вашу пропозицію, фрейляйн Кровс, але боюсь ославитися — вкрай закомплексований щодо своїх чоловічих достоїнств… Ні, я маю на увазі зовсім інше, ви зрозуміли мене аж надто прямолінійно… Ви атакуєте мене запитаннями, а треба просити… Розумієте? І не бійтеся частіше пускати сльозу, це поки ще впливає на чоловіків.

— Мої сльози на вас вплинули?

— Вплинули…

— І що ж ви мені відкрили?

— Я запропонував вам союз… На тих умовах, які щойно перелічив…

— Але підкажіть, у якому напрямку шукати?!

— У всіх.

Уфер підвівся, маленький, весь якийсь скуйовджений, обійшов свій стіл, провів Марі до дверей, чемно розчинивши їх, виглянув у приймальню, вимучено посміхнувся секретарці й попросив:

— Того, будь ласка, принесіть з аптеки щось від головного болю.

Висока випещена красива жінка зразу ж підвелася й мовчки вийшла; саме тоді Уфер і прошепотів самими губами, беззвучно й відчужено:

— Дон Валлоне.

І, обернувшись, не кивнувши навіть Марі, пішов до себе.